... Немала частина успіху – бажання досягти його (Сенека) ...

Головне меню

Міжнародна науково-практична конференція 06.03.19 - СЕКЦІЯ №1
Постановка проблеми. Нинішня соціально-політична ситуація вказує на те, що саме на початку ХХI ст. існування Української держави знову стало під великою загрозою, оскільки нинішній політичний провід України продемонстрував нездатність до оборони власної країни, захисту її суверенітету від «гібридної війни» північної сусідньої держави. Внаслідок цієї агресії в Україні були анексовані Крим і частина території Донецької і Луганської областей. Детальний аналіз процесу державо- та правотворення України на початку ХХ ст. підтвердив, що досвід державного будівництва Української Центральної Ради, Гетьманату П.Скоропадського, Директорії УНР, ЗУНР у великій мірі повторюється сьогодні. Століття тому державники були у подібній ситуації. Вони, після трьохсотрічного її занепаду, відновили Українську державу в 1917-1920 рр., але внаслідок допущених прорахунків і помилок, не зумівши захистити, втратили її. Анексовані території власної країни є прямим наслідком ігнорування політичним проводом сучасної України історико-правових уроків національного державотворення. Та, попри вагому значимість досвіду кожного етапу становлення Української держави, найбільш цінним, повчальним є процес розбудови власної держави у період Директорії УНР (14 грудня 1918 р. – 21 листопада 1920 р.), а особливо у військовій сфері [1, с.287, 312]. З цього приводу В. Яблонський підкреслив: «державотворчі процеси 1918-1920 років багато в чому перекликаються з сьогоденням. І цілком закономірно, що в стратегії і тактиці сучасного державного будівництва з необхідністю мусить враховуватися досвід Директорії, мають вивчатися її помилки, щоб гарантовано уникати їх повторення» [2, с.8]. Актуальність даної теми є незаперечною ще й тому, що тільки та держава спроможна на повноцінне існування й ефективний розвиток, суверенітет якої всебічно захищений. А відомо, що гарантом суверенітету будь-якої держави є її армія (збройні сили, військо). Ось тому формування власної армії є ключовим елементом державотворення кожної країни. 
Історико-правовий аналіз підтверджує, що кожний наступний етап українського державного будівництва на початку ХХ ст. був продовженням попереднього. Так, на зміну Українській Центральній Раді прийшов Гетьманат П. Скоропадського, а завершальною стадією стала доба Директорії УНР. Детальна оцінка процесу створення Армії України в період УЦР підтверджує, що її поразка в першій російсько-українській війні (грудень 1917 р. – січень 1918 р.) була результатом пацифістської політики державників Центральної Ради та політизації її війська (дет. див.) [3]. Заборона і перешкоджання гетьману П. Скоропадському у розвитку Армії Української Держави Німецько-Австро-Угорською коаліцією, запрошеною УЦР для надання їй військової допомоги, стали першопричиною низької ефективності формування Армії Гетьманату. Тому з’ясування особливостей військового будівництва в період Директорії є цінним і повчальним для сучасного розвитку України та захисту її суверенітету, як сутнісної ознаки кожної держави.
Рівень розробки пробеми. Повномасштабної розробки даної теми українською наукою ще не вироблено. Окремі питання становлення Української держави в період Директорії знайшли своє висвітлення у працях плеяди вчених, зокрема: В. Верстюка, Б.Гнатевича, В. Голубка, Л. Дещинського, Л. Зінкевич, О. Копиленка, І. Крип’якевича, В.Кульчицького, А. Папікяна, О. Реєнта, О. Мироненка, В. Солдатенка, О. Сурілова, О.Тимощука, Я. Тинченка, Б. Тищика, Б. Якимовича, Д. Яневського, українських вчених учасників тих подій: В. Винниченка, М. Грушевського, Д. Дорошенка, П. Скоропадського, З.Стефаніва, О. Удовиченка та ін.
З огляду на зазначене, метою даної розвідки є висвітлення особливостей формування Армії Директорії як важливого елементу державного будівництва у даний період, окреслення основних його етапів та оцінка встановленого історико-правового досвіду для розвитку сучасної Армії України.
Викладення основного матеріалу. Отже, перейнявши естафету державного будівництва від Української Центральної Ради, політичний провід Директорії, на відміну від попередниці, розумів необхідність, роль і значимість власної боєздатної Армії для захисту своєї держави. Офіційне державне будівництво Директорії настало після зречення влади П.Скоропадським 14 грудня 1918 р., а фактично воно розпочалося ще 13 листопада 1918 р., з часу проведення в Києві таємного засідання Українського національного союзу, на якому було обрано Директорію в складі: голови – В. Винниченка, членів – С. Петлюри, Ф. Швеця, А.Макаренка, П. Андрієвського [1, с. 284]. За твердженням науковців: “Саме Директорія стала керівним органом повстання, позиція якого була виражена у відозві до народу, написаній В.Винниченком 14 листопада п.р., і містила заклики до повалення влади П. Скоропадського – «насильника й узурпатора народної волі», – і обіцянки, що «всі соціальні й політичні здобутки революційної демократії будуть повернені. А Українські Установчі збори непохитно закріплять їх на вільній Українській землі». По суті ця боротьба стала політичним кредо на першій стадії діяльності Директорії [4, с.74]. 
  На думку дослідників, особливістю державотворення цієї доби було те, що до складу Директорії входили два “знаних, авторитетних і амбітних політика (перший – завдяки діяльності на чолі уряду Центральної Ради, другий – завдяки популярності серед війська і селян-повстанців). Маючи великий вплив і авторитет серед українства, вони намагалися проводити самостійну лінію розбудови держави. Обидва, будучи українськими соціал-демократами і прихильниками незалежної України, прагнули досягти своєї мети різними шляхами. Так, «Український більшовик» В. Винниченко вбачав досягнення своєї мети в єдності з більшовицькою Росією, і тому постійно коливався між національними інтересами і соціалістичними ідеалами, що породжувало непослідовність його дій. С. Петлюра прагнув реалізувати «свої ідеали соціальної справедливості і рівності у рамках самостійної України», і тому надавав перевагу практичній боротьбі за незалежність. Тому така дуалістична позиція членів Директорії довго співіснувати не могла, оскільки після одностайного повалення влади П. Скоропадського і невизначеності щодо принципів нового державного устрою, місцевого самоврядування, зовнішньої політики, кожна політична сила намагалася втілити своє бачення у розвиток країни [2, с. 28]. Така ситуація була основою протиріч політичного проводу Директорії, яка призводила до частої зміни владних структур. Жертвою протистояння між прихильниками різних державницьких позицій став український патріот полк. П. Болбочан, який в січні 1919 р. був заарештований і усунений з посади командира Запорізького корпусу, а в червні п.р. був вдруге арештований і засуджений до смертної кари [2, с.33-34].
15 листопада 1918 р. Директорія передислокувалася до Білої Церкви в розташування Січових стрільців, де С. Петлюрою був виданий Універсал про початок повстання проти гетьмана. Січові стрільці та інші підрозділи гетьманського війська, підтримали повстання. У цей час на сторону Директорії перейшов полк. П. Болбочан, який забезпечив функціонування влади у Харкові. На Чернігівщині Директорію підтримала Сірожупанна дивізія, у Бердичеві – Чорноморський козацький кіш, а в цілому Армія Директорії швидко зростала за рахунок поповнення її селянськими загонами. Відносну стабільність розгортання війська забезпечило невтручання німецьких військ у цей процес відповідно до угоди про нейтралітет, підписаної Директорією і німецькою Великою солдатською радою [4, с. 75]. 
У цей час в Києві почав діяти створений Директорією Український військовий революційний комітет у складі: М. Авдієнка, В. Чехівського, А. Пісоцького, З. Висоцького, М. Галагана, Н. Завгороднього, М. Марченка [1, с. 285]. Ревком мав завдання об’єднати всі демократичні профспілки і підготувати міське населення до повстання, яке мало відбутися в ніч з 22 на 23 листопада п.р. Вже у першому бою 18 листопада п.р. війська Директорії під Мотовилівкою розбили гетьманців і за кілька днів наблизились до Києва. На кінець листопада вплив П. Скоропадського далі Києва не сягав [4, с. 75].
Успіх антигетьманського повстання викликав у лідерів Директорії «ілюзію» непереможності 100-тисячної народної Армії УНР (за окремими даними чисельність Армії сягала 150 тис. вояків). Позаяк ця армія на дві третини була створена зі слабо організованих загонів повсталих селян, то після захоплення Києва її підрозділи почали розходитися по домівках, а ті, що залишалися у її складі, підпорядковувалися лише своїм «отаманам-батькам» [5, c. 151]. У військах спостерігалось масове дезертирство. У цій ситуації В. Винниченко продовжував переконувати «директорів» про помилковість побоювань нападу Радянської Росії на Україну, а поширеність такої інформації, на його думку, здійснювали «анархіствуючі банди» [5, с. 152]. У відповідь на вторгнення 31 грудня 1918 р., 9 січня 1919 р. дивізій більшовицьких військ та їх пересування у глиб території України прем’єр-міністр УНР В. Чеховський надсилав в Москву ноти протесту з вимогою відкликати дані війська з території України, але ноти залишилась без відповіді [5, с.154-155].
На початок 1919 р. в Армії Директорії нараховувалося біля 56 тис. вояків, з яких третина – небоєздатних [5, с.154]. На нараді завідувачів організаційно-інструкторських відділів 15 лютого 1919 р було відзначено, що 3/4 складу Армії Директорії не відповідають своєму призначенню [6, Арк. 152]. Неефективне військове будівництво призвело до ряду поразок Наддніпрянської армії протягом зими-весни 1919 р. Для покращання стану Армії було запроваджено ряд заходів: прийнято закони УНР «Про мобілізацію» від 27 листопада 1918 р., «Про заклик військових до дійсної служби» від 13 січня 1919 р., «Про надзвичайні військові суди», «Про поліпшення стану військ». Для боротьби з дезертирством був прийнятий наказ Головного отамана військ УНР Ч. 52 від 3 лютого 1919 р. Крім того, як уже зазначалося, поліпшити це становище у війську мала, розпочата ще в грудні 1918 р., робота над створенням системи термінового навчання старшин протягом 6 тижнів. Справами організації військових навчальних закладів займалася Головна шкільна управа. 31 грудня 1918 р. наказом Головного управління ГШ була створена Військова академія. Також були розроблені плани організації юнацьких старшинських шкіл. Планами розбудови Армії Директорії передбачалося збільшення її чисельності у складі ІІ корпусів. Основою мали стати кадрові корпуси, які за рахунок мобілізації намічалось довести їх до штатної кількості, а після проведення відповідного вишколу на їхній базі планувалось створити нову регулярну армію (дет. див.) [7]. Однак, Українська Армія змушена була відступати крок за кроком з тяжкими втратами від переважаючих сил агресора. І тільки значна, масова військова відсіч повстанців більшовицькій навалі в Україні відвернула трагічний фінал долі УНР та її Збройних Сил. 
Висновок. Отже в добу Директорії, незважаючи на досвід попередніх етапів розбудови Української держави і в першу чергу у військовій сфері (за часів Української Центральної Ради, в період гетьманату П. Скоропадського), військове будівництво не стало ключовим елементом національного державотворення. По-друге, протиріччя між різними політичними силами, їхніми лідерами перешкоджало єдності політичного проводу України, породжувало деструктивні дії посадовців, їх груп, що призвело до втрати суверенітету України, тобто за суттю було ліквідацією повноцінної держави України. По-третє, невизначеність Директорії із союзниками призвели до краху міжнародних відносин, що позбавило міжнародної підтримки у розбудові власної держави і суттєво ускладнило процес її захисту.

Список використаних джерел:
1. Верстюк В., Дзюба О., Репринцев В. Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. Київ: Наукова думка. 1995. 687 с.
2. Яблонський В. Від влади п’ятьох до диктатури одного. Історично-політичний аналіз Директорії УНР. Київ: «Альтерпрес». 2001. 160 с.
3. Кравчук М.В. Правові основи будівництва Національних Збройних Сил України в 1914-1993рр. (Орг., структура, штати): Іст.-правове дослідження. Івано-Франківськ-Коломия: Вид. «Плай»; Видавничо-поліграфічне товариство «Вік», 1997. 292 с.
4. Історія України: нове бачення: У 2.Т. / Під редакцією В.І. Смолія. Київ: Україна, 1996. Т.2. 494 с.
5. Савченко В.А. Двенадцать войн за Украину. Харьков: Фолио, 2005. 415 с.
6. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (ЦДАВОУ). Ф.1078. Оп.1. Спр.36. Арк. 152.
7. Кравчук М.В. Збройні Сили України в період Директорії. Актуальні проблеми правознавства. Науковий збірник ЮІ ТАНГ. Тернопіль., 2000. 156 с. 
 
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити


-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2019
Червень
ПнВтСрЧтПтСбНД
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2019 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція