... Сміливі думки відіграють роль передових пішаків в грі, вони гинуть, але забезпечують перемогу (І. Гете) ...
Науково-практична Інтернет-конференція 05.10.2017 - СЕКЦІЯ №6
Немає жодного сумніву, що лише незалежна та неупереджена судова влада може забезпечити основу справедливого й обґрунтованого вирішення правових спорів. Першочергове значення мають фактична наявність судових незалежності та неупередженості, їхня захищеність законом, а також відновлення та підтримання громадської довіри до судової влади.
Відповідно до даних Європейського соціального дослідження 2013 р., рівень довіри до судової системи в Україні за 5-бальною шкалою складав 2,1 бали. Загальний рівень довіри до суду в 2013 р. в Україні, за даними Програми сталого розвитку ООН, оприлюдненими у 2016 р., складав не більше 16 %, що становив один із найнижчих показників у світі. Національні опитування надають судовій гілці влади ще нижчий кредит довіри, що склав у цифрових значеннях 10 % у 2016 р. [1].
Недовіра з боку суспільства, спричинена висловлюваннями публічних осіб, впливає на роботу суддів та призводить до знецінення цієї професії [2]. Як слушно зауважила суддя Європейського суду з прав людини від України Ганна Юдківська, виступаючи 26 вересня 2014 року на ХІІ позачерговому з’їзді суддів України, «принцип верховенства права не може існувати без авторитету правосуддя» [3].
Довіра до судової системи є ще важливішою у контексті зростаючої глобалізації спорів та поширення судових рішень. Крім того, у державі, що керується верховенством права, громадськість має право очікувати прийняття загальних принципів, які сумісні з поняттям справедливого суду та гарантують основоположні права [4]. 
9 листопада 1995 року Україна стала членом Ради Європи, отож зобов’язалася гарантувати доступ до незалежного і неупередженого суду відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
13 квітня 2016 року на 1253-му засіданні заступників міністрів Комітет міністрів Ради Європи ухвалив План дій, метою якого є визначення способів спрямування й підтримки держав-членів з боку Ради Європи на шляху здійснення заходів, необхідних для посилення незалежності та неупередженості судової влади [5]. План дій містить заходи, які держави-члени повинні вжити для вдосконалення гарантій незалежності та неупередженості судової влади та запровадження необхідних механізмів для їх дотримання. Передусім, зазначається, що першочергове значення має фактична наявність судової незалежності та неупередженості, їхня захищеність законом, а також відновлення та підтримання громадської довіри до судової влади, якщо така довіра була втрачена. З огляду на це, вказується про важливість підтримання в суспільстві культури поваги до незалежності та неупередженості судової влади, й зокрема з боку органів виконавчої та законодавчої гілок влади.
Рада Європи пропонує шляхи відновлення громадської довіри до судової влади та визнання вагомості її незалежності та неупередженості, такі як прозорість у роботі судової влади та її відносинах із виконавчою і законодавчою гілками влади, а також активна політика представників судової системи та судів щодо ЗМІ і розповсюдження загальної інформації. 
Серед ряду заходів, які повинні вжити держави-члени, у Плані дій передбачено, зокрема, «забезпечення поваги до авторитету судової влади під час критики останньої з боку виконавчої та законодавчої гілок влади».
На переконання Ради Європи, для досягнення цієї мети необхідно вжити заходів для того, щоб представники виконавчої та законодавчої гілок влади поважали судові рішення та гідність суддів, і демонстрували б цю повагу громадськості. Слід уникати публічної критики конкретних судових рішень, а також невиправдано суворої або політично вмотивованої критики як судової влади загалом, так і окремих суддів зокрема. У зв’язку з цим запропоновано розробити кодекси етичної поведінки для представників органів виконавчої та законодавчої влади, а також вжити заходів законодавчого та практичного характеру для обмеження їхнього втручання в здійснення правосуддя, політичного тиску, залякування або нападів.
Рекомендовано також «вжити заходів для попередження неналежного використання ЗМІ виконавчою і законодавчою гілками влади з метою дискредитації судової влади, а також для захисту репутації та прав суддів і підтримання авторитету й неупередженості судової влади з урахуванням відповідних рішень та ухвал Європейського суду з прав людини».
У цьому контексті зазначається про необхідність активізувати роботу судової влади зі ЗМІ, інформувати суспільство, з метою підвищення довіри громадськості до судової влади, уникнення і вирішення непорозумінь стосовно судочинства й окремих справ. Пропонується створення відповідних служб або призначення речників, для надання від імені судової влади загальних пояснень щодо процесу судочинства та відповіді на критику.
На жаль, поки що на державному рівні рекомендовані Радою Європи заходи на посилення поваги до суду, підняття авторитету та репутації судової влади, забезпечення її незалежності в Україні не впроваджуються. Однак, важливим є розуміння, що довіра суспільства і повага до судової влади – гарантії ефективності судової системи. Тільки завоювавши і зберігши довіру громадськості, кожен суддя і судова влада в цілому можуть досягти і підтримувати легітимність.

Список використаних джерел:
1. Овчаренко О.М. Проблеми забезпечення права на справедливий суд [Електронний ресурс] / О.М. Овчаренко. – Режим доступу: https://helsinki.org.ua/problemy-zabezpechennya-prava-na-spravedlyvyj-sud-o-ovcharenko/#_ednref8
2. Морщагіна Н. Як необґрунтована критика впливає на роботу законників [Електронний ресурс] / Н. Морщагіна // Закон і бізнес. – 22.10-28.10.2016. – Режим доступу: http://zib.com.ua/ua/126032-znecinena_femida__vplivae_na_robot.html
3. Юдківська Г. Повага до суддів – це культура, яка формується роками [Електронний ресурс] / Г.Юдківська // Закон і бізнес. – Режим доступу: http://zib.com.ua
4. Висновок № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо принципів та правил, які регулюють професійну поведінку суддів, зокрема, питання етики, несумісної поведінки та безсторонності [Електронний ресурс].  Режим доступу: http://www.arbitr.gov.ua/files/pages.pdf
5. Документи Комітету Міністрів Ради Європи [Електронний ресурс].  Режим доступу: http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/7442A47EB0B3700495F8B  
 

Останнє оновлення (10.11.17 01:41)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 05.10.2017 - СЕКЦІЯ №6
Фактично з моменту здобуття нашою країною незалежності, доволі важливою передумовою її розвитку і процвітання стало створення ефективної судової системи. Щодо реформування даної системи, то відповідні розмови на всіх рівнях державної влади ведуться доволі тривалий період. Навіть станом на сьогодні, з боку державної влади ми спостерігаємо певні кроки, спрямовані на реформування вітчизняної судової системи. Однак, будь-які реформи, які проводилися у цій сфері фактично жодного разу не принесли бажаного результату. Тому, зважаючи на безуспішність реформування судової влади, нашим законотворцям доцільно перейняти досвід країн, які мали соціалістичне минуле і досягли успіхів у даній сфері. Однією із таких країн є Чеська Республіка (Чехія), яка вирізняється на фоні інших країн Центральної та Східної Європи здобутками у правовій, зокрема й у судовій сфері. 
Чеська судова система не є надто популярним предметом дослідження у наукових колах. Однак, варто виділити таких вчених, як: С. Головатий, Р. Корсак, Т. Огаркова, які досліджували судову систему даної країни. Тож є потреба у порівнянні судової системи України та Чеської Республіки, що і стало метою даної публікації. 
Судова система Чеської Республіки регламентується у главі 4 Конституції країни. У Конституції України правосуддю присвячено восьмий розділ. Так, відповідно до ст. 81 Конституції Чеської Республіки [1] судову владу в країні здійснюють незалежні суди. Дане положення майже ідентичне ст. 124 Конституції України [2], в якій зазначено, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. 
При цьому, слід зауважити, що відповідно до ст. 91 Конституції Чеської Республіки, судова система країни складається з Верховного суду, Верховного адміністративного суду, вищих, регіональних та районних судів. А судовим органом, який захищає конституційний лад країни та слідкує за дотриманням Конституції є Конституційний суд, до складу якого входять 15 судів, призначуваних на 10 років. Судова система функціонує за Конституцією Чеської Республіки, яка визначає суди як самостійні органи у рамках традиційної системи стримувань і противаг [3, с. 61], про що, наприклад, зазначається у положеннях четвертої глави Конституції країни, де зазначено, що основною функцією судів є захист прав і порядку, передбаченого у положеннях законодавства [4, c. 445-484]. 
Варто зауважити, що судова система Чеської Республіки певною мірою схожа на судову систему України. Так, наприклад, згідно із положеннями ст. 125 Конституції України, система судів нашої країни ґрунтується на принципах територіальності та спеціалізації і визначається чинним законодавством. При цьому, частиною третьою ст. 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 року [5] передбачено, що систему судоустрою нашої держави складають: місцеві суди; апеляційні суди; Верховний Суд України, який є найвищим органом у вітчизняній системі судоустрою. При цьому, для розгляду окремих категорій справ, відповідно до чинного законодавства, у системі судоустрою діють вищі спеціалізовані суди.
Що стосується Чеської Республіки, то там судова система передбачає три рівні судів за юрисдикцією: суди загальної юрисдикції; суди адміністративної юрисдикції; Конституційний суд Чеської Республіки.
Положеннями законодавства Чехії суди даної країни визначені як незалежні, а їх адміністрування забезпечують Міністерство юстиції та уряд [6]. Система судів загальної юрисдикції Чехії складається із чотирьох рівнів: два верховні суди – один для адміністративних і один для всіх інших категорій справ; два вищі суди – один у м. Празі і один в м. Оломоуці; вісім регіональних судів; вісімдесят шість районних судів [3, с. 61]. При цьому, слід зауважити, що призначення на посади суддів здійснює Президент країни на безстроковий період. Крім того, відповідно до положень частини другої ст. 82 Конституції Чехії, судді не можуть бути відкликані або переведені без їх згоди, крім випадків, передбачених законом, зокрема внаслідок дисциплінарної відповідальності. 
Законодавство Чехії передбачає ряд вимог для громадян, які мають намір стати суддями, а саме: вища освіта (п’ять років навчання на юридичному факультеті) та три роки стажу у сфері права. Крім того, для вступу на посаду судді кандидат має скласти спеціальний фаховий іспит для суддів [6]. 
Варто зауважити, що відповідно до положень частини першої ст. 128 Конституції України Президент України за поданням Вищої ради правосуддя, в порядку, передбаченому законом, здійснює призначення судді на посаду. А ст. 126 Конституції України встановлює, що суддя обіймає посаду безстроково. Загалом, добір та призначення на посаду судді здійснюється в порядку, визначеному Законом України «Про судоустрій та статус суддів». Так, наприклад, ст. 78 даного Закону вказує на необхідність складання кваліфікаційного іспиту для кандидатів на посаду судді, а у ст. 127 Конституції України та приписах положень Закону України «Про судоустрій та статус суддів» передбачено вимоги для кандидата на посаду судді. 
Особливий статус у Чеській Республіці має Конституційний суд, який, як і в Україні, не входить до системи судів загальної юрисдикції. Про його специфічну роль говорить і той факт, що безпосередньо йому присвячено положення статтей 83-89 Конституції Чеської Республіки. Він відповідає за конституційність здійснення державної влади, зокрема шляхом визнання недійсними законів, які суперечать конституційним положенням та Хартії основних прав і свобод. Діяльність даного органу зазвичай називається конституційним (судовим) контролем, у зв'язку з цим до його компетенції також відноситься приймати рішення щодо відповідності конституційним нормам міжнародних договорів, перед ратифікацією їх парламентом. При цьому, варто зауважити, місцем знаходження Конституційного суду є м. Брно [4, c. 445-484]. Призначення суддів Конституційного суду, відповідно до частини другої ст. 84 Конституції Чеської Республіки, здійснюється Президентом за згодою Сенату (тоді як суддів інших судів призначає одноосібно Президент). Важливою гарантією діяльності даного органу є те, що суддя Конституційного суду не може бути притягнений до кримінальної відповідальності без згоди Сенату (частина перша ст. 86 Конституції Чехії).
В Україні правовий статус Конституційного суду регламентується дванадцятим розділом Конституції та Законом України «Про Конституційний суд України» від 13.07.2017 року. Фактично в обидвох країнах передбачається особливий правовий статус для даного судового органу, і він, як вже зазначалося, не перебуває у системі судів загальної юрисдикції. При цьому, як у Чехії, так і в Україні, встановлено особливий порядок призначення, спеціальні вимоги щодо кваліфікації та особливі гарантії для суддів Конституційного суду. Однак, варто зауважити, що положення конституційного законодавства в Україні щодо незалежності і недоторканності суддів є дещо ширшими ніж у Чеській Республіці, адже в нас суддівський імунітет поширюється на всіх суддів України, без винятків щодо юрисдикційності, що закріплено в положеннях ст. 126 Конституції України. 
Суди загальної юрисдикції Чеської Республіки розглядають кримінальні і цивільні справи. При цьому, у кримінальному провадженні районні суди, зазвичай, виступають як ланки першої інстанції. Проте, коли санкція злочинного діяння перевищує п’ятирічний термін ув’язнення, регіональний суд може виступати першою інстанцією. При цьому, межі юрисдикції районних судів не завжди збігаються з межами адміністративно-територіальних одиниць.
Вищий суд Чехії, юрисдикція якого поширюється на регіон Богемію, перебуває у м. Прага, а інший Вищий суд, з юрисдикцією щодо регіонів Моравії і Сілезії, знаходиться у м. Оломоуц. Вони складають апеляційну інстанцію щодо справ, які розглядалися регіональними судами як судами першої інстанції.
Найвищим судовим органом у цивільних, господарських та кримінальних справах, за винятком питань, віднесених до компетенції Конституційного Суду або Вищого адміністративного суду є Верховний суд Чеської Республіки, який є судом касаційної інстанції і знаходиться у м. Брно.
Система адміністративних судів Чеської Республіки має два рівні. На першому діють спеціалізовані адміністративні палати у складі регіональних судів, які діють у якості судів першої інстанції. Суд апеляційної і останньої інстанції, який створений винятково для адміністративного судочинства – Верховний адміністративний суд Чеської Республіки, розташований у м. Брно. 
Хотілося б також наголосити, що з метою усунення корупції у судовій системі Чехії у 1989-1990 роках почалося масове звільнення найбільш корумпованих суддів, а Міністерством юстиції був опублікований список із близько 1000 суддів, які до 1989 р. мали комуністичне минуле. При цьому, Конституційний суд країни зауважив, що таке минуле цих суддів може впливати на їхню правосвідомість [3, с. 61].
Таким чином, проаналізувавши судові системи України та Чеської Республіки, ми пересвідчилися, що чеський досвід може бути корисним для України, особливо у рамках конституційного судочинства, оскільки обидві судові системи мають спільні елементи. Поряд із тим, цікавим видається досвід Чеської Республіки в адміністративному судочинстві, система якого фактично складається із двох інстанцій – відповідних адміністративних палат судів загальної юрисдикції та Верховного адміністративного суду країни, який із певними видозмінами можна застосувати в Україні з метою економії бюджетних коштів на адміністративне судочинство. 

Список використаних джерел:
1. Конституція Чеської Республіки від 16.12.1992 р. // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.czechlegislation.com/ru/1-1993-sb
2. Конституція України: прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28.06.1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30. – Ст. 141.
3. Корсак Р.В. Судова система Чеської Республіки: досвід реформування для України / Р. В. Корсак // Гілея: науковий вісник. – 2016. – № 104. – С.60-62
4. Конституція Чеської Республіки від 16.12.1992 р. // Конституції нових держав Європи та Азії / Упорядник С. Головатий. – К.: Українська правнича фундація, Право, 1996. – С.445-484.
5. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1402-19 .
6. Огаркова Т. З життя європейців / Т. Огаркова // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://life.pravda.com.ua/society/2014/06/18/172331/view_print 
 

Останнє оновлення (10.11.17 01:44)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 05.10.2017 - СЕКЦІЯ №1
Майбутню Україну Українська Центральна Рада (далі – УЦР) формувала – як демократичну країну, в якій державна влада поділялася б на законодавчу, виконавчу й судову. У концептуальному плані керівників УЦР такий поділ влад передбачався, і його елементи існували у реальному державотворенні [8].
Даний досвід державотворення є важливим для нашої країни, тому нам слід з’ясувати структуру державних органів доби Української Центральної Ради, а також врахувати це надбання для кращого розуміння історичного минулого нашої держави.
Дослідженням даного питання займалась cучасні українські науковці, а саме В. Верстюк, І. Довжук, М. Кравчук, Н. Кришина, В. Кульчицький, О. Мироненко, П. Музиченко, Ю.Різниченко, О. Тимощук, Б. Тищик, О. Шевченко, Д. Ярош та ін. Однак для повної наукової розробки цієї теми та успішного використання цього досвіду у сучасному державотворенні необхідне її подальше грунтовне опрацювання.
Отже, метою даної роботи є висвітлення основних аспектів структури органів державної влади в добу Української Центральної Ради.
Н. Кришина звертає увагу на те, що державотворчі процеси 1917-1918 рр. багато в чому близькі до сучасності, тому аналіз практики державного будівництва, процес формування органів державної влади в період Центральної Ради сприятиме уникненню помилок минулого і утвердженню Української держави на сучасному етапі.
Створена 3-7 березня 917 року Центральна Рада діяла спочатку в якості тимчасового державного органу, який поєднував в собі функції і законодавчого, і виконавчого органу та мав фактично скласти свої повноваження після скликання Всеукраїнських установчих зборів [3].
На думку більшості науковців, досвід державотворення Української Центральної Ради є найбільш цінним для сьогодення. Хоч до певної міри він був негативним, оскільки у той період не зуміли повністю відродити свою державу, проте слід вказати і на позитивні здобутки та досягнення, особливо на завершальному етапі діяльності Центральної Ради [5].
Вищою законодавчою інституцією у першій за порядком новітній національній українській державній формації мали стати Українські Установчі Збори. У перших документах УЦР вони іменувались ще й територіальним з’їздом або Соймом. Головним завданням територіальних зборів мало бути затвердження майбутнього статуту автономної України. Дата їх не називалась, але чітко визначалось, що вони мусять відбутись перед Всеросійськими установчими зборами. З цією метою при Генеральному секретарстві внутрішніх справ виникло спеціальне Виборче бюро, що виконувало координуючу роль у роботі окружних виборчих комісій у п’ятьох відомих губерніях і працювало під керівництвом Всеросійської комісії з справ про вибори до Установчих зборів (Всевибори).
За твердженням науковців: «фактично ж представницька (законодавча) влада в тогочасній Україні реалізовувалася Центральною Радою через Загальні збори (Велика рада) як колективну форму політико-правової діяльності УЦР (О. Мироненко) та комітет (Мала рада) як виконавчий і законом під готовий й орган УЦР. Статус Ради еволюціонував від «представницького органу всієї організованої української людності», який мав своїм завданням забезпечити автономний статус України у складі федеративної Російської республіки (квітень 1917 p.), до «органу революційної демократії всіх народів України», функції якої припиняться зі скликанням Українських Установчих Зборів (липень 1917 p.). Головним документом, що регламентував основи діяльності тодішньої української представницької влади, був «Наказ Українській Центральній Раді» (квітень 1917p.). Окрім того, напрями і характер всієї діяльності Ради визначало затверджене тоді ж Положення про Загальні збори УЦР та Регламент роботи Малої ради (серпень 1917 p.)» [8].
Згідно з демократичними організаційними принципами вищим органом Центральної Ради визнавалися її загальні збори. У «Наказі» від 23 квітня вказано, що вони «визначали напрям і характер всієї роботи УЦР». Чергові збори скликалися не рідше, як один раз на місяць, крім того, в разі нагальної потреби могли бути скликані екстренні збори, які вважалися чинними при будь-якій кількості присутніх. За весь період існування Центральної Ради відбулося дев’ять загальних зборів [2, с. 30].
Виконавча влада зосереджувалась в руках уряду – Генерального секретаріату (з січня 1918 р. – Ради Народних Міністрів). Політичну спрямованість та основні принципи діяльності уряду визначила перша Декларація Генерального секретаріату (червень 1917 р.). У цьому документі йшлося про створення виконавчої «влади цілком нової, сучасної, спертої на зовнішні підвалини, ніж стара європейська і особливо дореволюційна російська власть», за В.Винниченком, – морально-правової влади. Особливий акцент робився на тому, що ця влада є «висновком соціалістичної і демократичної думки» [8].
Новий уряд був сформований і затверджений Малою Радою на багатопартійній основі українських політичних партій. Багатогранною і широкомасштабною була діяльність Генерального секретаріату, а пізніше, після проголошення IV Універсалом про перейменування його в Раду народних міністрів, уряд мав завідувати справами внутрішнього життя – будівництва, нового, справді демократичного суспільства, а також міжнаціональними і міжнародними справами – закладення правових основ зовнішньополітичної діяльності Української держави. Генеральний секретаріат виступив з цілою низкою політичних ініціатив, вніс на розгляд Великої і Малої рад чимало важливих законопроектів [11, с. 29].
У основі діяльності Центральної Ради і Головного секретаріату були проблеми будівництва нової української державності, побудованої на демократичних засадах. Про це підкреслювалось в усіх чотирьох Універсалах Центральної Ради, законодавчих актах і постановах, ухвалених Центральною Радою та Генеральним Секретаріатом. Так, згідно з Третім Універсалом в Україні мала бути збудована нова демократична держава, сувереном якої виступав і яка б забезпечила інтереси всього українського суспільства. Творити нову, демократичну державу на українських землях приймав перший уряд відродженої України – Генеральний секретаріат [11, с. 30].
Українська Центральна Рада від початку своєї діяльності розуміла значення суду як однієї з гілок державної влади й найбільш знакових прерогатив держави. Тому одним із завдань у розбудові держави було впровадження такої судової системи, яка б відповідала головним засадам національного державотворення.
23 листопада 2017 року Мала Рада затвердила запропонований Генеральним Секретаріатом законопроект, відповідно до якого «суд на Україні твориться іменем Української Народної Республіки». Потім, 2 грудня, Секретарство судових справ внесло на розгляд Центральної Ради законопроект про утворення (до скликання Установчих зборів) тимчасового Генерального суду, а через три дні він був ухвалений Центральною Радою. Відповідно до ст. 3 члени Генерального суду мали звання Генеральних суддів, а їхні повноваження – до затвердження Генерального суду на основі Конституції – визначалися дореволюційним російським законодавством, зокрема «Учреждением Судебннх Установлений».
Законопроект про створення Генерального суду 29 листопада 1917 р. був ухвалений УЦР. У статті 1 цього нормативного документу зазначалось, що Генеральний суд складається з трьох департаментів: цивільного, карного, адміністративного і виконує свої функції на теренах усієї України. Компетенція Генерального суду була тотожна урядовому Сенату. До скасування спеціальних судів новостворений орган виконував функції головного воєнного суду.
Місцем перебування новоствореної установи було визначено Київ. Члени Генерального суду отримували звання генеральних суддів і згідно Конституції від 29 квітня 1918 р. їхні повноваження визначались дореволюційним російським законодавством. Ведення конкретної справи доручалось одному із суддів. Керівництво канцелярією, «розпорядною» та господарською частиною мав здійснювати суддя, призначений Генеральним секретаріатом судових справ.
При Генеральному суді створювалась також прокуратура, яку очолював старший прокурор. Регламент її роботи затверджувався Генеральним секретаріатом судових справ. 
Отже, упродовж 1917 – початку 1918 рр. відбувався процес розбудови вітчизняної судової системи. До жовтня 1917 р. система судочинства на українських землях булла тотожною загальноімперській. Після Жовтневого перевороту керівники Української Центральної Ради інтенсивно розбудовують українську судову систему: створюється Генеральний суд, апеляційний суд тощо [4].
Тобто, судова влада в УНР зосереджувалася спочатку в установах, що залишились від старої судової-системи, які діяли за судовими статутами 1864 p.: мирові суди, з’їзди мирових суддів, селянські волосні і селянські верхні суди, окружні суди, судові палати. 2.12.1917 р. було створено Генеральний суд УНР, який виконував на її території всі функції колишнього Правительствуючого сенату. Замість судових палат повинні були діяти три апеляційні суди, але УЦР встигла створити лише Київський. Прокуратура УHP входила до складу Генерального суду. З 14.11.1918 р. багато справ почали розглядати надзвичайні судові інституції – військові революційні суди, створені губернськими комендантами, вищі військові суди у Києві і Катеринославі, 17 штабних судів і ще безліч військових судів окупантів. Волосні суди і верхні селянські суди у березні 1918 р. припинили своє існування. Діяла судова система УНР головним чином на ґрунті старого кримінального, цивільного й процесуального законодавства. Правопорядок підтримували міліція, загони Вільного козацтва та окупаційні війська. Власні армію і флот у березні – квітні 1918 р., по суті, було зруйновано [10].
Органи місцевого самоврядування вважалися водночас і органами місцевої влади, і органами державного управління. Поряд із земськими зібраннями, думами й управами діяли створені УЦР губернські, повітові, волосні, сільські, міські українські народні ради, народні управи, селянські з’їзди, Ради селянських, Ради робітничих, Ради військових депутатів, місцеві органи селянських спілок, численні військові комісари тощо. Новий адміністративний поділ УНР на землі Центральна Рада здійснити не встигла [10].
М. Кравчук у своїх наукових працях звернув увагу на ще одне з важливих завдань державотворення яке необхідно було вирішити УЦР – це створення Української Армії. Значимість власних збройних сил він підкреслив словами генерал-хорунжого Армії УНР В. Петріва (у 1919 році – військовий міністр УНР): «держава – це територія + народ + військо». Тут проголошена виняткова вагомість Армії як однієї із трьох основних рис, складових держави [7, с. 21].
На думку вченого: «попри обрання Центральною Радою своєрідного шляху державотворення (нехтування розбудовою кадрової Армії), їй вдалося створити основи національної Армії України (Військове міністерство, Генеральний Штаб, організаційно-штатну структуру Армії, систему її матеріально-технічного і бойового забезпечення, мережу військово-освітніх установ, військове судівництво, нормативно-правову базу та ін.), яка стала в оборону незалежності своєї країни. …За твердженням С. Петлюри, українські воїни “вступили на арену історії тоді, коли весь світ не знав, що таке Україна. Ніхто не хотів її визнати як самостійну державу, ніхто не вважав нашого народу за окрему націю. Єдиною боротьбою, упертою і безкомпромісною, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за свої громадянські права, за свою свободу, і незалежність» [6, с. 218].
Підсумовуючи вищесказане можна дійти висновку, що верховним органом влади в УНР були Загальні збори, що обиралися в результаті всенародних виборів і здійснювали вищу законодавчу владу. Вони формують органи виконавчої і судової влади в УНР (ст.23). Вища виконавча влада належить Раді Народних Міністрів (ст. 24), а «вищим органом судовим є Генеральний Суд УНР» (ст. 15). Місцеве самоврядування представлене «виборними Радами» й «управами громад, волостей і земель», причому лише їм «належить єдина безпосередня місцева влада». Міністри УНР тільки контролюють і координують їх діяльність, безпосередньо або через призначених ними урядовців, не втручаючись до справ, які знаходяться у віданні відповідних рад і управ. Всякі спори між вищою виконавчою владою і місцевими органами влади вирішував Суд УНР [9].
Структура Центральної Ради та її органів, насамперед Малої Ради та Генерального Секретаріату, пережила значні трансформації упродовж свого існування, еволюціонувала і змінювалася, йшов пошук оптимальних форм для створення національних форм державності. Центральна Рада пройшла значну трансформацію, яка сприяла створенню національних державних інститутів, що представляли органи виконавчої, законодавчої і судової влади. Від несміливих гасел про національно-територіальну автономію Центральна Рада здолала шлях до створення Української Народної Республіки, а згодом до самостійної незалежної держави [1, с. 85].
Отже, досвід державотворення є повчальним та корисним і потребує подальшого дослідження і вдумливого використання у практиці сучасним державним проводом.

Список використаних джерел:
1. Бевз Т. Трансформація владної вертикалі в добу Центральної Ради / Т. Бевз // Наукові записки. – 2006. – № 32. – С. 52-87.
2. Верстюк В. Ф. Склад і структура Української Центральної Ради / В. Ф. Верстюк // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. – 2009. – Вип. 4. – С. 5-30.
3. Волощук М. І. Апарат державної влади за Центральної Ради та його юридичне закріплення / М. І. Волощук // Науково- практична Інтернет конференція. – 2012. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://legalactivity.com.ua/
4. Довжук І. В. Судова система періоду Української Центральної ради: деякі аспекти питання [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.spilnota.net.ua/id-1728/
5. Кравчук М.В. Правові основи будівництва Національних Збройних Сил України в 1914-1993 рр. (Орг–я. структура, штати): Історико–правове дослідження. Монографія / М.В. Кравчук. – Івано-Франківськ: Вид. «Плай». – Коломия: видавничо - поліграфічне товариство "Вік", 1997 – 292с.
6. Кравчук М.В. Українська Центральна Рада: – фундамент українського державотворення початку ХХ ст.: історико-правовий досвід/ М. В. Кравчук // Правозастосування: теорія, методологія та практика: Збірник матеріалів юридичної науково-практичної Інтернет-конференції «Актуальна юриспруденція». [Електронний ресурс]. – Режим доступу:– www.LegalAcvity.com.ua, м. Київ, 13 квітня 2017 року. Тези наукових доповідей. – К., 2017. – С. 210-220.
7. Кравчук М.В. Розбудова Української держави та її збройних сил у 1917-1920роках: історико-правовий аспект / М. В. Кравчук // Юридичний науковий електронний журнал. – 2016 . – № 6. – С. 21-25.
8. Органи центральної влади та управління [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://studopedia.org/5-20924.html
9. Утворення Центральної ради та формування органів державного управління в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.biglib.com/book/67_Istoriya_ derjavnogo_ypravlinnya_v_Ykraini/7023_71_Ytvorennya_Centralnoi_radi_ta_formyvannya_organiv_ derjavnogo_ypravlinnya_v_Ykraini
10. Українська Народна Республіка доби Центральної Ради [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://subject.com.ua/pravo/dict/1158.html
11. Ярош Д. В. Правові засади формування та діяльності Генерального Секретаріату – першого уряду відродженої України / Д. В. Ярош // Університетські наукові записки. – 2011. – С. 24-31. 
 

Останнє оновлення (10.11.17 01:42)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 05.10.2017 - СЕКЦІЯ №1
Сьогодні громадські організації перебувають на шляху до того, щоб стати однією з найефективніших артерій взаємодії держави і суспільства та важливим інструментом стабілізації трансформаційних процесів, що відбуваються в ході реформ. Але для забезпечення належного місця в суспільстві громадські організації України потребують не тільки підтримки з боку держави, а й змістовної переорієнтації діяльності держави щодо утвердження і забезпечення належних умов свободи для реалізації конституційного права громадян України на свободу об’єднання.
Свобода в суспільстві завжди пов’язана з правом не тільки як із системою загальнообов’язкових юридичних норм, а й як з однією із соціально-регулюючих засад життєдіяльності людей, яка обмежує свавілля у поведінці учасників співжиття [1]. Рівень свободи людини у суспільстві завжди визначається її відповідальністю. Передусім внутрішньою відповідальністю перед собою, іншими людьми, суспільством загалом. Істотним чином – і юридичною відповідальністю, яку держава встановлює для забезпечення правопорядку, у тому числі порядку реалізації прав та свобод кожної людини. Юридична відповідальність, окреслюючи межі недозволеної законом суспільної поведінки, є одним з факторів, які визначають правовий статус особи у суспільстві. Це означає, що в процесі нормального функціонування та розвитку суспільства виникають певні ситуації, вирішення яких вимагає встановлення державою певних обмежень щодо здійснення свободи створення і діяльності об’єднань громадян і зокрема громадських організацій з метою забезпечення інших свобод громадян. 
У суспільстві не може існувати безмежних прав: права одних суб’єктів повинні обмежуватися там, де починаються права інших суб’єктів, тобто обмеження свободи одних є передумовою свободи інших. 
Оскільки держава функціонує в інтересах всього населення, а державна влада поширюється на всіх, хто знаходиться на її території, то, власне, тільки держава уповноважена обмежувати ці права і свободи в тій мірі, в якій це необхідно для стабільності та гармонійного розвитку суспільства, для забезпечення соціального компромісу й правопорядку [2, с. 475-476]. Такі кроки з боку держави є цивілізованим способом врегулювання свободи громадських організацій, оскільки лише держава є офіційним представником всього суспільства, а громадське об’єднання – тільки його частини. 
Держава необхідна для дотримання цілісності суспільства і забезпечення самого його існування, її регулятивна діяльність, яка полягає у визначенні кордонів бажаного, дозволеного та забороненого, є беззаперечною. 
Щоправда, держава завжди прагне до абсолютизму, тому її правообмежувальна діяльність також не повинна бути безмежною, тут неприпустимі зловживання та волюнтаризм. Треба погодитись з твердженням М. Козюбри, який визначає потребу в деблокуванні розвитку нашого суспільного життя від гіпертрофованої державної експансії, котра руйнівно діє на економічне та соціальне середовище, як таку, що не викликає сумніву [3, c.5]. Однак уявлення про те, якими повинні бути масштаби цього деблокування, дуже різняться. На думку одних науковців, суспільство має звільнитися від будь-якого “організованого державного управління” соціально-економічною сферою, замінивши його ринковими механізмами регулювання економіки, тобто цілковитою свободою підприємництва з його жорстокою конкуренцією та постійною боротьбою за виживання. Соціальна роль держави згідно з таким підходом зводиться до мінімуму – підтримання сприятливих умов для підприємницької діяльності й захисту низькооплачуваних та соціально слабких верств населення. Інші дослідники вважають, що держава має не лише зберегти за собою «командні висоти» в економіці, а й забезпечити доволі жорстке її регулювання. Метою такого регулювання є «підкорення ринкових структур інтересам становлення й розвитку планомірного управління»[3, с.5-6].
За твердженням С. Тимченка, громадянське суспільство здатне самостійно гармонізувати різноманітні інтереси і, дотримуючись нормальних відносин з державою, розвиватися без стороннього впливу. У той же час, як показав досвід країн Заходу, таке саморегулювання в чистому вигляді, без налагодження відносин з державою, існувати не може [4, c.149]. У реальній практиці механізми саморегулювання громадянського суспільства належного рівня розвитку не отримали: монополізація економіки в країнах Заходу, розвиток командно-адміністративної системи неймовірно посилили безроздільне панування держави.
Загалом, почати варто з твердження, що втручання, зокрема регулювання діяльності громадських організацій з боку держави є потрібним, а у період формування первинних інститутів громадянського суспільства в деяких випадках виникає пряма необхідність втручання держави у сферу життєдіяльності останнього з метою подолання стихії непередбачуваності у поведінці певних політиків та громадян. Йдеться якраз не про функціонування нелегітимних організацій та інститутів громадянського суспільства, які борються за суспільне благо  права людини, захист оточуючого середовища, рівність жінок тощо, а про такі об’єднання, які мають руйнівний та агресивний характер, наприклад об’єднання терористичних угруповань, груп із сепаратистськими планами тощо. З часом, по мірі зрілості громадян та інститутів громадянського суспільства, звичайно вплив держави може і навіть повинен бути обмеженим.
  Держава повинна зберегти розумний баланс між свободою громадських організацій та вимогами захисту демократії. Будь-яке порушення цього балансу є загрозою для демократії, призводить до невиправданого її обмеження або взагалі до ліквідації [5, с.136]. (Такі порушення можливі як з боку держави, так і з боку громадських організацій). 
Здійснюючи правове регулювання свободи створення та діяльності громадських організацій, кожна держава вирішує це питання з урахуванням власного історичного досвіду, національних традицій та умов політичного розвитку, а також зважаючи на загальноприйняті міжнародним співтовариством стандарти. 
Зокрема законодавче обмеження свободи утворення та функціонування громадських організацій здійснюється з дотриманням принципу пріоритету меж прав і свобод людини, встановлених міжнародними актами, щодо меж, встановлених національним законодавством [2, c. 473-474]. Так, у ст. 29.2 Загальної декларації прав людини проголошується, що при здійсненні прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом лише з метою забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших людей та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві. Такі ж за змістом положення закріплені у ст. 4 Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права, ст. 5 Міжнародного Пакту про громадянські й політичні права, ст.ст. 11, 15 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод.
У цілому, можна згрупувати ті цінності, загроза яким зумовлює необхідність втручання держави у функціонування громадських організацій (за яких таке втручання є виправданим), таким чином: 
1) національна, державна, громадська безпека та громадський порядок (в даному випадку загрозу становлять організації, що мають за мету зміну суспільного ладу антиконституційними шляхами, наприклад, «Аль-Каєда», «ЕТА»);
2) законність і правопорядок (запобігання заворушенням і злочинам, які можуть вчинятися бандами, воєнізованими формуваннями);
3) права і свободи людей, їх захист (небезпеку становлять, для прикладу, неонацистські, расові, антисемітські організації, скінхеди, вігіланти, сумнозвісний Ку-клукс-клан, в Україні – Ніжинські робінгуди);
4) моральність населення, охорона та захист здоров’я; (різноманітні сатанинські секти, групи смерті тощо);
5) добробут населення (наприклад, мафія, групи, що займаються рекетом).
Чинне законодавство України забороняє створення і діяльність об’єднань громадян, якщо їхні програмні цілі або дії, спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на пропаганду і здійснення міжетнічної, расової, релігійної дискримінації та ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення. Крім цього, громадські об’єднання не можуть мати воєнізованих формувань. 
У цілому, принаймні на рівні теорії, діяльність громадських організацій не створює загрози для розвитку суспільства, вони є корисними для держави, адже можуть здійснювати деякі функції, які державі реалізувати фактично не під силу. Зокрема деякі з них вони можуть виконувати навіть результативніше, ніж їх виконує держава, зокрема соціальні функції: розвивати освіту, культуру, духовність нації, сприяти охороні здоров’я, праці, опікуватися людьми, які потребують підтримки та допомоги. Звичайно, в такому випадку існує деяка небезпека “одержавлення” громадських організацій, підпорядкування їх державним органам, дедалі більшого розповсюдження та поглинання державою сфери діяльності громадських організацій. А це, можемо прогнозувати, в свою чергу, неминуче призведе до їх перетворення у повністю залежну від держави структуру. 
Отже, одним із розумних шляхів вирішення проблеми взаємодії, взаємозв’язку держави та громадських організацій є встановлення законодавчих меж створення і функціонування останніх, котрі, втім, не є засобом обмеження їхніх правових можливостей, а скоріш за все способом, який забезпечує їх реалізацію відповідно до соціального призначення у суспільстві. Право і законодавство є факторами визначення меж державного втручання, а характер і природа обмежень, які накладаються ними (правом і законодавством) на державу, залежатиме від форм праворозуміння, на базі якого формується уявлення про межі втручання держави.

Список використаних джерел:
1. Селіванов В. Право як сфера свободи / В. Селіванов // Вісник Академії правових наук України. – 2001. – № 1 (24).
2. Органи державної влади України: [монографія] / за ред. В.Ф. Погорілка. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького, 2002. – 592 с.
3. Козюбра М. І. Державна влада: межі здійснення та форма організації (політико-правні аспекти) / М. Козюбра // Українське право. – № 1(2). – 1995. – С. 5.
4. Тимченко С.М. Громадянське суспільство і правова держава в Україні: [монографія] / С.М. Тимченко. – Запоріжжя: Юрид. ін-т МВС України, 2002. – 193 c.
5. Кравчук В.М. Громадські організації і держава: взаємовідносини в умовах формування громадянського суспільства в Україні (теоретико-правові аспекти): Монографія / В.М. Кравчук. – Тернопіль: ТзОВ «Терно-граф», 2011. – 260 с. 
 
 
Науково-практична Інтернет-конференція 07.12.2017 - СЕКЦІЯ №1
Вступ. Сучасний стан розвитку вітчизняної правової думки і юридичної техніки передбачає закріплення основоположних прав і свобод людини на різних рівнях національного законодавства. Однак найважливішого значення набуває саме їх конституційна регламентація, оскільки права людини виражають правовий вимір існування особи в суспільстві, визначають і гарантують певну міру (норму) її свободи й відповідальності як учасника суспільних відносин з моменту здобуття Україною незалежності й обрання принципів демократичної, правової, соціальної державності як основи її конституційного ладу людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнані найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції України). Але для втілення цього положення в життя недостатньо лише його проголошення [1, c. 74]. Саме тому законодавець вдався до його деталізації як на рівні статей другого розділу Конституції – «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина», так і на рівні поточного законодавства, що регулює правовідносини в цій сфері. Одним із важливих прав є право людини на захист. Визначення його місця в системі прав людини передбачає насамперед з’ясування взаємозв’язків останнього з іншими правами людини [2, c. 41]. 
Проблематика прав людини є достатньо розробленою у зарубіжній, насамперед у західній, правовій думці. Історичний процес розвитку розуміння та регулювання інституту прав людини в політико-правовій думці України, як справедливо зазначає С.П. Мороз (S.P. Moroz), проходив у тому ж напрямку, що й розвиток світової, зокрема європейської, політико-правової думки. Характерною його ознакою є наступність та еволюційність, коли кожний наступний етап базувався на здобутках і досягненнях попередніх етапів розвитку, доповнюючи та збагачуючи їх завдяки постійному синтезові української правової традиції з досягненнями європейської й світової правової думки [3, с. 43-44]. Саме тому розробки у сфері прав людини і зарубіжних, і дореволюційних вітчизняних юристів (В.М. Гессен (V.M.Hessen), Н.М. Коркунов (N.M. Korkunov), Б.А. Кістяківський (B.A. Kistiakivs’kyj), були сприйняті й значною мірою використані на сучасному етапі державно-правового розвитку українськими правниками (Т.Г. Андрусяк (T.H. Andrusiak), В.М. Горбаль (V.M. Horbal’), О.Р. Дашковська (O.R. Dashkovs’ka), А.П. Заєць (A.P. Zaiets’ О.В. Петришин (O.V. Petryshyn), Ю.С. Шемшученко (Yu.S. Shemshuchenko) та ін.) 
На нормативному рівні права людини закріплюються як міжнародними нор- мативними актами (наприклад, Загальна декларація прав людини 1948 р. (ст. 3), Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (ст. 2), так і на різних ланках українського законодавства (статті 3, 55 Конституції України, ст. 35 Кримінального кодексу України та ін.). Саме визначення місця права людини на захист у системі прав людини та внутрішніх зв’язків в середині цієї системи постає важливим завданням при дослідженні проблематики права людини на захист у цілому. 
Основна частина. Право людини на захист закріплюється ч. 6 ст. 55 Конституції України: «Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань» [4]. Аналіз вказаної статті засвідчує, що законодавець пішов шляхом закріплення на конституційному рівні досить загального визначення цього права, передбачаючи, очевидно, його деталізацію на інших рівнях правового регулювання, відповідно до суспільно-правових відносин, в яких воно безпосередньо реалізується. Разом з тим аналіз положень зазначеної статті дозволяє нам дійти таких висновків: – вітчизняна конституційна теорія виходить з того, що під правом на захист слід розуміти саме право людини, а не громадянина (про що свідчить формулювання «кожен»); – реалізація права на захист обмежується виключно нормами-заборонами (тобто, діє принцип «дозволено все, що прямо не заборонено»); – право на захист передбачає захист своїх прав, адже «кожен має право… захищати свої права і свободи…»; – це право може реалізовуватися відповідно до різного роду правовідносин, щодо яких людина має права та свободи. Слід також зазначити, що право людини на захист існує на перетині різного роду правових відносин і, як наслідок, – на перетині різних галузей права та законодавства. Воно може розглядатись як основоположне та загальне поруч з іншими правами людини, такими як: право людини на життя, право на здоров’я, право на особисту свободу і недоторканність, право на безпеку, право на людську гідність (відповідно до ст. 3 Конституції). Ця теза підтверджується також іншими нормами Конституції: ч. 3 ст. 27 «Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань» (як право на самозахист чи захист окремого суспільного блага – життя людини), ч. 2 ст. 63 «Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист» (право на захист спеціального суб’єкта) тощо. 
Сам інститут захисту першочергово можливо поділити на юридичний захист (як різні напрями його реалізації, відповідно до галузей права) та на захист фактичний (як відповідні фактичні діяння у певних суспільних відносинах). Юридичний захист можна класифікувати за різними критеріями. Так, за суб’єктом захисту вбачається необхідним визначити такі категорії: самозахист; захист судом; захист, що здійснюється Уповноваженим з прав людини; захист Конституційним судом (на підставі конституційної скарги), захист, що здійснюється відповідними міжнародними суб’єктами (міжнародними судовими установами чи відповідними органами міжнародних організацій). Відповідно до статусу суб’єкта захисту слід виокремлювати захист державою (він здійснюється особою, наділеною відповідними державно-владними повноваженнями), або іншими суб’єктами (громадський захист).
Крім того, постає питання: чи може право на захист існувати самостійно, без наявності на те підстави у вигляді відповідного правопорушення? 
У контексті вищенаведеного слід зауважити, що саме формулювання «право на захист прав» свідчить про пов’язаність його з іншими правами та може свідчити про його існування як механізму попередження і припинення порушень інших прав, так і про його правовідновлюючу функцію. Так, П.М. Рабінович стверджує, що гарантії прав і свобод людини є явищами, які забезпечують їх охорону й захист, при цьому поділяючи їх на загально-соціальні та спеціальні [5, с. 7]. Наведене вище можливо проаналізувати крізь призму позиції О.Р. Дашковської, на думку якої поняття інститутів забезпечення та функціонування прав і свобод часто ототожнюють з правами людини, принципами міжнародного права, зобов’язаннями держав-учасниць тощо [1, с. 73]. Можна дійти висновку, що саме право на захист є яскравим прикладом як самостійного права, так і безпосередньо гарантії забезпечення інших прав з можливістю ототожнення цих двох понять. Таким чином, близькими за змістом і правовою сутністю до права на захист є інші права-гарантії, наприклад: право на відшкодування шкоди державою, право знати свої права і обов’язки, право на професійну правничу допомогу (статті 56, 57, 59 Конституції відповідно). Такі права забезпечують людині благо у вигляді можливості здійснювати свої інші права, гарантуючи їх. 
Повертаючись до поставленого вище питання щодо самостійності права на захист, слід зауважити, що, на нашу думку, таке право (як й інші фундаментальні права: право на життя, право на здоров’я, право на свободу думки, право на їжу, право на житло, свободу пересування, тощо) визнається таким, що належить людині від народження й існує протягом всього життя людини, незалежно від його практичної реалізації. Щодо існування права на захист, котре одночасно виконує, наприклад, правовідновлюючу функцію по відношенню до будь-якого іншого права, неможливо стверджувати про однозначну самостійність такого існування [6, c. 47]. Отже, це право продовжує існувати самостійно, але у разі практичної його реалізації при наявності порушень інших прав автоматично «трансформується» та змінює свій стан, так би мовити, від статичного до динамічного завдяки відповідним чинникам. 
Висновки. У загальному розумінні право на захист існує постійно й безперервно поряд з іншими природними невід’ємними правами людини. Крім того, можна зробити висновок про певну універсальність права на захист – як щодо всіх людей, так і щодо всіх інших прав у всіх існуючих правовідносинах. Право людини на захист характеризується особливим характером, оскільки являє собою одночасно самостійне право і право-гарантію, яка забезпечує можливість реалізації інших прав. 

Список використаних джерел: 
1. Дашковська О.Р. Універсальність інститутів забезпечення і функціонування прав і свобод людини і громадянина / О.Р. Дашковська // Правові засади гарантування та захисту прав і свобод людини і громадянина: зб. наук. ст. та тез наук. повідомл. за матеріалами Міжнар. наук.-практ. конф. 23 листоп. 2012 р., м. Полтава. – Харків: Точка, 2012. – Ч. 1. – С.73-76. 
2. Петришин О.В. Права людини як фундаментальна цінність правової демократичної державності / О.В. Петришин // Актуальні проблеми формування правової держави в Україні. До 50-ї річниці Конвенції про захист прав людини та основних свобод: матеріали Міжнар. наук.-практ. конф.: у 2-х ч., Ч. 1. – Харків: Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого, 2000. – С.39-42. 
3. Мороз С.П. Ідея прав людини у політико-правовій думці України (ІХ – початок ХХ сто- ліття): дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.01 / С.П. Мороз. – Харків: Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого, 2001. – 170 с.
4. Конституція України вiд 28.06.1996 р. №254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141. 
5. Рабінович П.М. Права людини і громадянин у Конституції України (до інтерпретації вихідних конституційних положень) / П.М. Рабінович. – Харків: Право, 1997. – 63 с. 
6. Хаустова М.Г. Міжнародні стандарти в контексті євроінтеграційних процесів в Україні / М.Г. Хаустова // Вісник національної академії правових наук України №2 (89) 2017. – С. 43-51.

Науковий керівник: к.ю.н., доцент кафедри теорії держави і права М.Г. Хаустова 
 

Останнє оновлення (10.11.17 00:29)

 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2017
Листопад
ПнВтСрЧтПтСбНД
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930   
У якій, на Вашу думку, сфері державної діяльності принцип справедливості реалізується найгірше?
 
На Вашу думку чи є, на сьогодні, основним змістом діяльності органів державної влади забезпечення верховенства права в Україні?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція