...Здібним заздрять, талановитим шкодять, геніальним лестять (М.Фадуль)...
Науково-практична Інтернет-конференція 07.12.2017 - СЕКЦІЯ №4
Як відомо, відповідно до ст. 26 Конституції України «іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, – за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України». Дане конституційне положення отримало подальший розвиток у нормах Земельного кодексу України від 25.10.2001 р. (далі – ЗК України), які передбачають земельні права іноземних громадян та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб та іноземних держав. Зазначені особи визнаються суб’єктами земельних відносин за українським законодавством, зокрема, суб’єктами права власності на земельні ділянки (ст.ст. 81, 82, 85 ЗК України). Втім, на відміну від громадян та юридичних осіб України, які можуть набувати земельні ділянки майже усіх категорій і на різних підставах, земельні права іноземних суб’єктів є суттєво обмеженими в набутті права власності на земельні ділянки категоріями земель, розташуванням на них об’єктів нерухомості, метою використання, умовами одержання тощо.
Так, згідно ч. 5 ст. 22 ЗК України землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам. Якщо ж такі землі прийняті іноземними громадянами, особами без громадянства чи іноземними юридичними особами у спадщину, то відповідно до ч. 4 ст. 81 та ч. 4 ст. 82 такі землі підлягають відчуженню на користь суб’єктів, що можуть мати їх на праві власності, протягом одного року. 
Мета існування зазначеного обмеження може бути пояснена тим, що згідно ст. 14 Конституції України та ст. 1 ЗК України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, а землі сільськогосподарського призначення згідно ст. 23 ЗК України мають пріоритетний правовий режим перед іншими категоріями земель. Отже, їх використання іноземними суб’єктами на праві власності може суперечити правам та інтересам вітчизняних громадян та інтересам суспільства.
Цікавою є думка О.О. Погрібного, відповідно до якої положення ч. 4 ст. 81 та ч. 4 ст. 82 ЗК України «дозволяють стверджувати, що чинний земельний закон взагалі виключає можливість набуття сільськогосподарських земель у власність іноземними суб’єктами права» [1, с. 118]. 
Водночас з ч. 4 ст. 81, ч. 4 ст. 82 та ст. 145 ЗК України випливає, що земельні ділянки сільськогосподарського призначення ці особи також мають право набувати, проте лише у спадщину, й протягом року зобов’язані їх відчужити. У разі невиконання іноземним суб’єктом вимоги щодо відчуження земельної ділянки сільськогосподарського призначення протягом одного року настають передбачені п. «д» ст. 143 ЗК України наслідки, а саме, право власності на земельну ділянку може бути примусово припинене за рішенням суду. Проте дана норма піддається гострій критиці з боку науковців. Зазначається, що закріплення подібної підстави припинення права власності на земельну ділянку не обумовлено існуванням належного порядку припинення такого права, адже ЗК України не деталізує процедури примусового відчуження, не визначає суб’єктів звернення до суду з вимогою про відчуження земельної ділянки, що не сприяє ефективній реалізації цієї норми [2, с. 357, 362]. Також на думку А.М.Мірошниченка право власності на підставі даної норми не може бути припинене у випадках, коли громадянин України, що має у власності земельну ділянку, змінить своє громадянство [2, с. 363]. 
Також слід звернути увагу, що у законодавстві немає однозначного вирішення питання, як співвідноситься обов’язок іноземних фізичних та юридичних осіб відчужити земельні ділянки сільськогосподарського призначення, отримані ними у спадщину (ч. 4 ст. 81 та ч. 4 ст. 82 ЗК України) із встановленим мораторієм на продаж сільськогосподарських земель (п. 15 Перехідних положень ЗК України). З цього приводу науковці сходяться у думці, що на вказані випадки мораторій не поширюється, виходячи із системного тлумачення Кодексу та з урахуванням ступеню пріоритетів, які забезпечуються його окремими нормами [2, с. 221; 3, с.31-32].
Стосовно земель інших категорій, то відповідно до ч. 2 ст. 81 ЗК України іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення: 1) в межах населених пунктів; 2) за межами населених пунктів, якщо на таких ділянках розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності. Причому такі особи можуть набувати права власності на земельні ділянки у разі: придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; викупу земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності; прийняття спадщини (ч. 3 ст. 81 ЗК України).
Як слушно звертають увагу дослідники, зіставлення наведених випадків набуття права власності на земельні ділянки іноземними громадянами та особами без громадянства з підставами їх набуття вітчизняними громадянами дозволяє говорити про обмеження можливостей перших [1, с. 119]. До того ж, іноземні громадяни та особи без громадянства не мають права на безоплатне набуття земельних ділянок, що належать до державної та комунальної власності, а також не мають права на приватизацію земельних ділянок, що раніше надавались їм у користування [4, с. 276].
Ще більш істотні обмеження набуття права власності на земельні ділянки передбачені для іноземних юридичних осіб. Так, іноземні юридичні особи відповідно до ч. 2 ст. 82 ЗК можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення: 1) у межах населених пунктів у разі придбання об’єктів нерухомого майна та для спорудження об’єктів, пов’язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні; 2) за межами населених пунктів у разі придбання об’єктів нерухомого майна. Тут набуття іноземними юридичними особами права власності на земельні ділянки прямо пов’язане з придбанням об’єктів нерухомості на відповідних землях. Тобто іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки лише з метою здійснення інвестиційної діяльності.
Втім, положення ст. 82 ЗК України щодо критеріїв визначення національної приналежності юридичної особи, з урахуванням комплексного тлумачення положень ЗК України та Господарського кодексу України від 16.01.2003 р. (далі – ГК України), не лише є дискусійним серед вчених [2, с. 223; 5, с. 133-134], а й піддається істотній критиці з боку інвесторів та представників бізнесу [6, с. 27-39]. 
Чинне земельне законодавство передбачає і право власності на землю спільних підприємств, заснованих за участю іноземних юридичних і фізичних осіб. У цьому зв’язку слід зазначити, що чинне господарське законодавство не визнає терміну «спільне підприємство», тому ми поділяємо позицію А.М. Мірошниченка, згідно якої йому відповідає поняття «підприємства з іноземними інвестиціями», що визначене у ч. 2 ст. 62 ГК України [5, с. 134]. Такі підприємства відповідно до ч. 3 ст. 82 ЗК України можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення у випадках та в порядку, встановленому для іноземних юридичних осіб.
Таким чином, земельна правосуб’єктність іноземних громадян, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб істотно обмежена чинним земельним законом як щодо кола земель, що можуть набуватися ними на праві приватної власності, так і щодо кола підстав набуття земельних ділянок. Також мають місце колізії законодавства, яке регулює окремі аспекти правосуб’єктності іноземних осіб.

Список використаних джерел:
1. Погрібний О.О. Земельне право України: Підручник / За ред. О.О. Погрібного та І.І.Каракаша. – Вид. 2, перероб. і доп. – К.: Істина, 2009. – 600 с.
2. Мірошниченко А.М. Науково-практичний коментар до Земельного кодексу України, 3-тє видання, змінене і доповнене / А.М. Мірошниченко, Р.І. Марусенко. – К.: Алерта; ЦУЛ, 2011. – 516 с.
3. Кулинич П.Ф. Правочини щодо земельних ділянок: деякі теоретичні та практичні аспекти / П.Ф. Кулинич // Земельне право України. – 2006. – № 4. – С. 28-38.
4. Семчик В.І. Земельний кодекс України: Науково-практичний коментар / За заг. ред. В.І. Семчика. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Концерн «Видавничий дім «Ін Юре»», 2004. – 748 с.
5. Мірошниченко А.М. Земельне право України: Підручник. – 2-ге видання, допов. і перероб. / А.М. Мірошниченко. – К.: Алерта; ЦУЛ, 2011. – 678 с.
6. Європейська бізнес асоціація. В центрі уваги: права власності на землю // Земельне право України. – 2007. – № 3. – С. 27-39. 
 

Останнє оновлення (06.12.17 00:08)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 07.12.2017 - СЕКЦІЯ №1
In accordance with the provisions of Article 6 of the Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms (hereinafter referred to as the Convention), the right to a fair trial shall be understood as the right of a person to a fair and public hearing of a case within a reasonable time by an independent and impartial tribunal established by law which resolves a dispute over civil rights and obligation of a person or establishes the validity of any criminal charges brought against a person. The analysis of the design of Item 1 of Article 6 of the Convention allows to draw the conclusion about the basic elements of the right to judicial protection, which should include: (a) the right to a trial; (b) fairness of the case; (c) publicity of the trial and declaration of the decision; (d) a reasonable period of consideration of the case; (e) independence and impartiality of the court; (e) consideration of the case by a court established by law.
By ratifying the Convention, Ukraine undertook to organize its legal system in such a way as to ensure the real guarantee of the Convention's right to a fair trial.
With a view to the practical implementation of the aforementioned provisions by Ukraine in recent years, relevant measures of a general nature have been adopted through the adoption of new regulations as well as amendments to the applicable normative legal acts (such as the adoption of the Law of Ukraine “On Amendments to the Constitution of Ukraine (in Relation to Justice)” dated June 2, 2016 [1] as well as the Law of Ukraine “On Amendments to the Commercial Procedural Code of Ukraine, the Civil Procedural Code of Ukraine, the Code of Administrative Legal Proceedings of Ukraine and Other Legislative Acts” dated October 3, 2017 [2]), which provides for a series of measures aimed at the practical implementation of the rule of law principle and ensuring everyone's right to a fair trial.
Moreover, the domestic system of law has some cases where there are defects in law that impede the exercise of the right to a fair trial. The gaps in legislation, which are traditionally considered by the legal science as one of the most common types of defects in law, are one of these obstacles. The gaps in the law mean the lack of regulatory regulation of a certain group of social relations falling within legal regulation, provided that these relations should be regulated from the standpoint of the principles of law. The presence of gaps minimizes the internal coherence of the legal system and, as a result, leads to legal regulation disruptions. Therefore, the effectiveness of the latter depends, first of all, on the reduction of gaps as one of the defects of the legislation to a minimum level, on how quickly they can be overcome in the process of implementing the rules of law.
In many judgments, the European Court of Human Rights ("the Court") has directly identified violations of the Convention arising from gaps in national law (see, for example, Kharchenko v. Ukraine, Vierentsov v. Ukraine, Kawka v Poland). In this case, the Court finds that the national law does not contain the relevant provisions of the Convention, on the basis of which a judgment should have been made, but it was not adopted. In addition, the European Court of Human Rights does not in any way consider the gaps in the national legislation of the member States of the Council of Europe as a basis for the failure of these States to fulfill their obligations under the Convention (in particular, such legal position was expressed by the Court in its judgment in Zimmermann and Steiner v. Switzerland).
In such cases, the exercise of rights, including those not provided for in the Basic Law, is possible directly on the basis of the provisions of the Convention and the case law of the European Court of Human Rights.
In practical terms, this means that, in the event of the imperfection of certain norms of national legislation, complete or partial lack of legal regulation, national courts should decide such cases directly on the basis of the provisions of the Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms, as well as practices of the European Court of Human Rights. Moreover, when applying the provisions of the Convention and the Court's practice by national courts, the following should be taken into account:
1) the provisions of the Convention and the Court's judgments have the supremacy over national law for the Member States;
2) if the rights are not provided for in the Basic Law, their exercise is possible directly on the basis of the provisions of the Convention;
3) the existence of a gap in national legislation does not prevent a person from appealing in the domestic court to the rules of the Convention, and national courts from making decisions on their basis, including in the event of a gap in the rights and freedoms established by the Convention or the Court's rulings;
4) in the cases where legislative regulation at the national level is carried out on the basis of a judgment of the Court (that is, after a proper finding of the relevant gaps by the Court), the application of these norms requires the reference to the provisions of the Convention or the practice of the Court, since another approach would make it impossible to apply such rules of national law in the light of international human rights standards.
The practice of the European Court of Human Rights in the theory of law comprises the legal positions formulated by the Court of Justice and set out in its decisions in interpreting the provisions of the Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms that are normative in its nature and which, together with the provisions of the Convention, are binding on the member states of the Council of Europe. In the theory of law, when describing judgments of the European Court of Human Rights, the term “case law” is often used, but it needs some refinement given that, in the context of the Court, there are usually no precedents in the understanding of the classical doctrine, that is, the English model of the court precedent, and the so-called sui generis precedents (of a special kind), or those that by their nature approach the precedents because of their extraordinary authority. The European Court of Human Rights itself has emphasized the necessity of applying such precedents. Thus, in the judgment of April 24, 1990 in the case of Kruslin v. France, the Court recognized the important role of case law, which develops and broadens the content of legal rules, since case law plays an important role in continental countries. In its practice, when considering appeals, the Court refers to its own precedents and continues to be guided by them, in the interests of legal certainty and regular development of case law in accordance with the Convention (see the Chapman v. the United Kingdom judgment).
The mandatory practice of the European Court of Human Rights for Ukraine is legally based on the provisions of Article 1 of the Law of Ukraine “On Ratification of the 1950 Convention on the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms, First Protocol and Protocols No. 2, 4, 7 and 11 to the Convention” dated July 17, 1997, according to which Ukraine fully recognizes in its territory the validity of Article 46 of the Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms for the recognition of jurisdiction of the European Court of Human Rights to be mandatory and not requiring special agreement in all matters relating to the interpretation and application of the Convention, as well as Article 17 of the Law of Ukraine “On Enforcement of Judgments and Practice of the European Court of Human Rights” dated February 23, 2006, under which the courts apply the Convention and practice of the Court as a source of law in the proceedings. Consequently, for Ukraine as a Member State of the Council of Europe today, there are all grounds for applying the provisions of the Convention and the practice of the Court by all the jurisdictional authorities of the state since its publication.
Today, Ukraine is facing a problem that judicial practice does not recognize the de facto direct effect of the norms of human rights and fundamental freedoms in so-called difficult cases, when these norms cannot be applied directly by courts, but need to be specified by adopting appropriate laws that would define the content of these rights and set the limits on their implementation. Such position contradicts the principle of direct effect of the norms of the Constitution, according to which “recourse to the court for protection of constitutional rights and freedoms of an individual and citizen directly on basis of the Constitution of Ukraine shall be guaranteed” (Part 3 of Article 8 of the Constitution of Ukraine). The aforesaid points out that courts cannot refuse to administer justice on the grounds of lack of specific legislation or the presence of gaps in legislation.
In such cases, the practice of the European Court of Human Rights is intended to play a decisive role, since the latter, together with the provisions of the Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms, must be directly applicable by national courts as a legal tool designed to compensate for the lack of specific legislation and to facilitate the settlement of legal cases under conditions of the presence of gaps in national legislation.
Consideration of the above-mentioned provisions in the practical work of the law-enforcement bodies of the state, first of all, the judiciary ones, will promote the provision of appropriate guarantees for the exercise of the right to a fair trial by individuals, which today appears to be the fundamental legal value of any democratic society.

References:
1. On Amendments to the Constitution of Ukraine (in Relation to Justice): Law of Ukraine dated June 2, 2016 // Bulletin of the Verkhovna Rada. – 2016. – № 28. – Article 532.
2. On Amendments to the Commercial Procedural Code of Ukraine, the Civil Procedural Code of Ukraine, the Code of Administrative Proceedings of Ukraine and Other Legislative Acts: Law of Ukraine dated October 3, 2017. – № 2147-VIII [Electronic resource]. – Mode of access: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2147-19 

 
Науково-практична Інтернет-конференція 07.12.2017 - СЕКЦІЯ №3
Інститут рахунка умовного зберігання (ескроу) (далі – ескроу) є новим для українського законодавства – у березні цього року відбулися зміни у Цивільному кодексі та Законах України «Про банки та банківську діяльність», «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» [1]. Загалом, ескроу – це договір, за яким банк зобов’язується приймати та зараховувати на рахунок умовного зберігання (ескроу), відкритий клієнту (володільцю рахунка), грошові кошти, отримані від володільця рахунка та/або від третіх осіб, та перераховувати такі кошти особі (особам), вказаній володільцем рахунка (бенефіціару або бенефіціарам), або повернути такі кошти володільцю рахунка за настання підстав, передбачених договором рахунка умовного зберігання (ескроу) [2, ст. 10761].
Ескроу є дещо подібним до розрахунку за акредитивом, оскільки і ескроу, і акредитив передбачають перерахування грошових коштів, які містяться на банківському рахунку, до бенефіціара за умови настання певних визначених обставин. Такі схожі призначення можуть викликати питання стосовно того, чи потрібно було взагалі вводити у законодавство новий інститут, однак аналіз статей Цивільного кодексу дозволяє виділити певні відмінності між ними і довести необхідність існування ескроу.
По-перше, у ескроу та акредитива відрізняється сама правова форма. Так, ескроу – це договір, на основі якого створюється спеціальний банківський рахунок, за яким виконуються виключно операції із зарахування банком отриманих від володільця рахунка та (або) від третіх осіб грошових коштів, які за настання підстав, визначених договором ескроу, призначені для перерахування бенефіціару (бенефіціарам), а також операції з перерахування таких коштів бенефіціару (бенефіціарам) або повернення їх володільцю рахунка відповідно до умов договору ескроу, у той час як акредитив є формою безготівкових розрахунків.
По-друге, різниця між ескроу та акредитивом полягає у процесі внесення змін до них. Акредитив (зокрема, відкличний) може бути змінений банком у односторонньому порядку, без будь-якого попереднього повідомлення [2, ст.1094], у той час як умови договору ескроу можуть бути змінені лише зі згоди бенефіціара, не зважаючи на те, чи є бенефіціар стороною договору ескроу, чи ні (окрім випадку, коли бенефіціар не є стороною договору ескроу, але зміни умов договору не обмежують його права) [2, ст.10767].
По-третє, оскільки і ескроу, і акредитив передбачають надання банку документів, що підтверджують виконання певних зазначених умов, то закономірно постає питання про перевірку цих документів. Згідно зі статтею 1096 Цивільного кодексу України виконуючий банк перевіряє надані йому документи, які підтверджують виконання умов акредитиву, лише за зовнішніми ознаками, а у разі відмови від прийняття документів через невідповідність зовнішніх ознак, він повідомляє про це одержувача грошових коштів і банк-емітент із визначенням причин відмови. Однак, у договорі ескроу можна передбачити не тільки перевірку документів за зовнішніми ознаками, але і обов’язок банку з’ясувати, чи дійсно є підстави для перерахування коштів бенефіціару або вказаній ним особі або для повернення коштів володільцю рахунка [2, ст.10763]. Тобто таким чином можна перевірити реальне настання умов, зазначених у договорі ескроу. Також у Цивільному кодексі передбачена можливість того, що обов’язок щодо перевірки настання підстав для перерахування коштів бенефіціару або повернення коштів володільцю рахунка може бути покладено на будь-яку третю особу, зазначену в договорі, хоча у розрахунках за акредитивом такої можливості не передбачено. 
По-четверте, розрахунки за акредитивом зазвичай вимагають залучення двох банків: виконуючого банку та банку-емітенту (однак можливим є залучення лише одного банку-емітенту), в той час як за договором ескроу потрібен тільки один банк, який і виконує роль посередника між бенефіціаром (бенефіціарами) та володільцем рахунка. При цьому особливістю ескроу є те, що воно може проводитися лише за реальної наявності грошових коштів на рахунку умовного зберігання, в той час як акредитив цього потребує не завжди: у разі відкриття непокритого акредитива банк-емітент гарантує оплату за акредитивом при тимчасовій відсутності коштів на рахунку платника за рахунок банківського кредиту [2, ст.1093].
Незважаючи на те, що з першого погляду акредитив та ескроу здаються схожими, однак між ними існує досить багато відмінностей, наприклад, їх правова форма, процес внесення змін, процес перевірки документів тощо, які і доказують необхідність існування ескроу як окремого інституту.

Список використаних джерел:
1. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення рівня корпоративного управління в акціонерних товариствах: Закон України [Електронний ресурс] // Відомості Верховної Ради № 25, ст.289. – 2017. – Режим доступу до ресурсу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1983-19/print.
2. Цивільний кодекс України [Електронний ресурс]. – 2003. – Режим доступу до ресурсу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/435-15/print 
 

Останнє оновлення (05.12.17 20:05)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 07.12.2017 - СЕКЦІЯ №5
Однією з дискусійних проблем, що обговорюється в останні роки серед науковців та експертів в галузі кримінального права та має важливе практичне значення, є проблема відповідальності за провокацію злочину. Зважаючи на останні події, пов’язані з затриманням агента Національного антикорупційного бюро України з підозрою у вчиненні провокації підкупу (злочин, передбаченою ч. 1 ст. 370 КК України), дана тема набула актуальності також й в українському суспільстві [1].
Аналіз зарубіжного досвіду та наявних наукових джерел (зокрема, праць О.І. Альошиної, В.Д. Іванова, В.Ф. Кириченко, С.Н. Радачинського, А.А. Піонтковського), на наш погляд, може свідчити про те, що сучасне кримінальне законодавство України не містить правових норм, які б дозволили вирішити проблему відповідальності за провокацію злочину в повному обсязі, хоча в іноземних державах (США, Японії, Іспанії) зазначений інститут вже давно реалізовано у вигляді відповідних норм кримінального законодавства. Кримінальний кодекс України [2] встановлює кримінальну відповідальність тільки за провокацію підкупу, хоча провокаційна діяльність можлива фактично щодо будь-якого умисного злочину: провокації у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів, зброї, викрадень, зґвалтувань і т.д. Тому заслуговують на увагу позиції вчених про включення у Загальну частину Кримінального кодексу України норми «провокація злочину».
У літературних джерелах містяться різні думки науковців щодо відповідальності за провокацію злочину. В.Д. Іванов пропонує провокаторів притягувати до відповідальності як підбурювачів або організаторів [3, с. 31]. Зустрічаються пропозиції розглядати провокацію як пособництво або вважати її окремим злочином [4, с. 19].
О.І. Альошина під провокацією злочину розуміє завідоме створення особою обстановки, що викликає вчинення іншою особою злочину, або співучасть у такому злочині з метою її викриття, шантажу або заподіяння іншої матеріальної чи нематеріальної шкоди такій особі [5, с. 4].
Окремо можна виділити позицію Головного юридичного управління Верховної Ради України щодо доповнення Кримінального кодексу України статті про кримінальну відповідальність за провокацію злочину, яка була висловлена перед розглядом проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення діяльності Національного антикорупційного бюро України та Національного агентства з питань запобігання корупції». Суть вищезазначеної позиції зводилась до того, що відповідно до чинного законодавства особа, яка підбурює іншу особу вчинити діяння, яке є злочином, у тому числі й корупційне, є співучасником такого злочину (ст. 27 КК України) та підлягає відповідальності за тією ж статтею Кодексу, яка передбачає злочин, вчинений виконавцем (ст. 29 КК України). Враховуючи наявність у кримінальному законодавстві України відповідальності за підбурювання до злочину, спеціалісти Головного юридичного управління висловили незгоду щодо можливого «виділення» в якості окремого злочинного діяння провокації злочину [6].
Зі вказаною позицією не можливо погодитись, оскільки провокація злочину містить характерну особливість, якою даний інститут відмежовується від інституту підбурювання до злочину – спеціальна мета провокатора, яка полягає у викритті потерпілого, його шантажу або заподіяння іншої матеріальної чи нематеріальної шкоди такій особі. Отже, провокація є більш ширшим поняттям, ніж підбурювання.
Також відмінною рисою провокації є здійснення певних активних дій в ситуації, коли не було достатніх підстав вважати, що злочин був би вчинений без провокаційних дій.
Оскільки ч. 4 ст. 27 КК України, яка дає визначення діям підбурювача, не характеризує в повній мірі дії провокатора злочину, враховуючи зарубіжний досвід вирішення порушеної проблеми, на нашу думку, законодавцю варто розглянути можливість доповнення розділу VI Загальної частини КК України «Співучасть у злочині» статтею «Провокація злочину» в наступній редакції: провокацією злочину є завідоме створення особою обстановки, що викликає вчинення іншою особою злочину або співучасть у ньому, з метою її викриття, шантажу або заподіяння іншої матеріальної чи нематеріальної шкоди такій особі. Провокатор підлягає кримінальній відповідальності за відповідною частиною статті Загальної частини цього Кодексу і тією статтею (частиною статті) Особливої частини цього Кодексу, яка передбачає злочин, вчинений виконавцем.
Також, на нашу думку, доцільно б було доповнити розділ ХVIII Особливої частини «Злочини проти правосуддя» спеціальною статтею, яка би передбачала відповідальність за провокацію злочину службовими особами правоохоронних органів і містила наступний зміст: Провокація злочину службовою особою правоохоронних органів:
1. Завідоме створення службовою особою правоохоронних органів обстановки, що викликає вчинення іншою особою злочину або співучасть у ньому, з метою притягнення такої особи до відповідальності;
2. Ті самі дії, якщо вони спричинили тяжкі наслідки.

Список використаних джерел:
1. Агента НАБУ затримали при спробі дати хабара чиновниці ДМС України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://zaxid.net/agenta_nabu_zatrimali_pri_sprobi_ dati_habara_chinovnitsi_dms_ukrayini_n1442856
2. Кримінальний кодекс України: Закон від 05.04.2001 р. (станом на 18.04.2013 р.).: [Електронний ресурс] – http://zakon2.rada.gov.ua
3. Иванов В.Д. Предупреждение и пресечение органами внутренних дел подготавливаемых преступлений: Учеб. пособ / В.Д. Иванов. – Хабаровск: Хабар. ВШ МВД СССР, 1984. – 64 с.
4. Радачинский С.Н. Ответственность за провокацию взятки либо коммерческого подкупа: дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.08 / С.Н. Радачинский. – Ростов-н/Д, 1999. – 188 с.
5. Альошина О.І. Провокація злочину (кримінально-правове дослідження): автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / О.І. Альошина. – Дніпропетровськ, 2007. – 19 с.
6. Зауваження до проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення діяльності Національного антикорупційного бюро України та Національного агентства з питань запобігання корупції» (реєстраційний № 1660-д) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: hhtp://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=53755 
 

Останнє оновлення (05.12.17 19:52)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 07.12.2017 - СЕКЦІЯ №1
Поряд з обґрунтуванням права взагалі як особливого нормативного порядку найважливішою проблемою правової антропології є обґрунтування ідеї прав людини, тобто відповідь на питання: чому від правового порядку вимагається захист прав людини? Це питання про особливу якість правопорядку, що відповідає сучасним цивілізаційним стандартам.
Як питання, що має безпосереднє відношення до з'ясування того, що таке право, воно включає три моменти: а) опис феномена прав людини як такого (аналітична задача); б) з'ясування статусу прав людини (легітимаційна задача); в) обґрунтування ідеї прав людини (нормативна задача). 
Поняття «права» та «обов'язки» мають настільки величезне значення для розкриття феномена права, що їх можна назвати модусами права. Як відомо, модус (від лат. тоdus – міра, спосіб, образ, вид) – це одиничний прояв субстанції, тому права й обов'язки є не чим іншим як безпосереднім проявом ідеї (смислу) права [3, c. 32].
Правовий модус «правомочності» має місце лише там, де йому є противага в модусі «обов'язку». Це свідчить про доповнюваність прав і обов'язків, хоч ця доповнюваність і припускає нормативний пріоритет модусу «правомочності» [2, c. 14].
З усіх видів прав філософа насамперед цікавлять «права людини», тобто ті, що належать людині як такій, чи суб'єктивні права, на володіння якими може претендувати кожна людина незалежно від обставин. Вони перебувають у центрі політичного проекту сучасності, суть якого виражається у споконвічному і винятковому зв'язку влади і справедливості, тобто у такій організації публічної влади, щоб підпорядкованість її принципам справедливості не залишалася на розсуд можновладців.
Ідея прав людини має нормативно-критичний характер. Являючи собою «опосередковані принципи справедливості» і «моральні критерії, якими повинен керуватися правопорядок», права людини не можуть розглядатися як лише одне з юридичних понять. Вони виявляються в колі основних концептів сучасної практичної філософії (моральної, правової, політичної).
Традиційно у ліберальній перспективі права людини розуміються як такі права індивідів, що дають їм можливість захищатися від зазіхань на їхню свободу з боку структур державної влади. У формулі «громадянин проти влади» виражається антиавторитарний зміст прав людини, тобто, по суті, негативний смисл, як вираження «свободи від», і їх суворе забезпечення є безумовною вимогою сучасної епохи [3]. 
Максимальна антропологія намагається з'ясувати, що є оптимальною формою буття людини, вона орієнтується на образ людини в піднесеному сенсі, але, як правило, є байдужою до права і прав людини. Таким був образ людини у Ф. Ніцше, М. Хайдеггера, романтичний образ людини у слов'янофілів І мабуть, у марксизмі (концепція «всебічно розвинутої особистості») [1, c. 134].
Мінімальна антропологія відмовляється – від будь-якої телеології, тобто від вчення про цільове призначення людини. Те, якою повинна бути людина, залежить від рішення самої людини. Власне людина визначається за мінімальними умовами того, що їй необхідно, що робить людину людиною. Саме такого змісту надає правам людини французький філософ Андре Глюксман: «Ідея прав людини знаходить свій визначений контур не тому, що ми знаємо, якою повинна бути ідеальна людина, якою вона повинна бути за природою. Ні, Ідея прав людини знаходить визначеність тому, що ми дуже добре уявляємо собі, чим людина не повинна бути...». Тому правова антропологія переносить акцент у визначенні людини з того, до чого людина прагне – щастя, чи до самореалізації, осмисленого існування, на початкові умови, що роблять людину людиною. Ці моменти «природжені», тобто невіддільні від людини і тому мають антропологічний характер. Вони є умовами можливості людського Існування. Щодо прав людини, то вони є принципами забезпечення цих умов [2, c. 14].
Ситуація вибору представляється у такий спосіб: що людина зволіє, що для неї краще – бути водночас і злочинцем, і жертвою, чи ні тим, ні іншим? Оскільки не можна вибрати щось одне – або насильство стосовно інших, або небезпеку насильства стосовно себе самої, – людина обирає відмову від насильства. І в цьому виборі виявляється фундаментальний антропологічний інтерес – зберегти своє «Я», свою екзистенцію. Людина як людина може діяти на основі відмови, самообмеження. «Зі спільної віднови вбивати, грабувати чи переслідувати один одного виникає право на життя, на власність, на свободу віросповідання [1, c. 21].
Таким чином, можна сказати, що найфундаментальнішим людським прагненням є прагнення зберегти своє «Я», свою екзистенцію, свою ідентичність. І це прагнення являє собою головний антропологічний інтерес. Як мінімальна умова здійснення цього інтересу виступає вимога відмови від насильства. 
Реалізація цієї вимоги є мінімальною умовою, що робить людину людиною, що означає вимогу визнання права іншого, його цінності й гідності.

Список використаних джерел:
1. Дворкін Р. Серйозний погляд на права / Р. Дворкін; пер. з англ. А. Фролкін. – К.: Основи, 2000. – 519 с.
2. Соловьев З. Чтобы мир до времени не превратился в ад (Религия прогресса и идеал правового государства) / З. Соловьев // Знание – сила. – 1995. – № 7. – С. 14.
3. Хеффе О. Политика. Право. Справедливость. Основоположения критической философии права и государства / О. Хеффе. – М.: Праксис, 1994. – С. 289. 
 
 
Науково-практична Інтернет-конференція 07.12.2017 - СЕКЦІЯ №6
Джерельна база висвітленої теми базується на документах із архіву адвоката – одесита Ємця Сергія Івановича, який витратив багато часу та зусиль на пошук даного матеріалу та зібрав унікальні данні про зародження та становлення присяжної адвокатури в загальному, та щодо адвоката І.М. Ковшарова зокрема. 
Ковшаров Іван Михайлович народився в 1878 році в Одесі в сім'ї дворянина Михайла Івановича Ковшарова. Закінчив юридичний факультет Новоросійського (Одеського) університету у 1903 році. Особиста справа студента Ковшарова збереглось і до наших часів і з нею можна ознайомитись в державному архіві Одеської області. 
Дід його, Іван Іванович Ковшаров був найбільш значним одеським іконописцем і художником по інтер'єрах 2-й третині XIX століття, серед його робіт – розпис одеського Преображенського кафедрального собору та палацу М.С. Воронцова.
Під час навчання на юридичному факультеті Новоросійського (Одеського) університету він вивчав церковне право у О.І. Алмазова, а римське право у М.Я. Пергамента, якого за ораторське мистецтво називали одеським златоустом. Можливо, його особистість вплинула на вибір І.М. Ковшарова по закінченні університету професії адвоката.
З 1903 до 1906 року І.М. Ковшаров працював в Одесі, але достовірних даних про цей період його життя немає. У 1906 році переїхав до Санкт-Петербурга. У столиці І.М. Ковшаров вступив до присяжної адвокатури помічником присяжного повіреного К.І. Валицького.
З 1911 року І.М. Ковшаров – присяжний повірений Санкт-Петербурзького округу Судової Палати. Зв'язки з одеською адвокатурою І.М. Ковшаров не втрачав: його помічниками були одесити Г.О. Гольдштейн, І.Ю. Лерман.
Здійснюючи діяльність присяжного повіреного, І.М. Ковшаров вів майнові справи церковних організацій, кілька разів виступав у якості захисника у політичних процесах.
З 1907 року по 1912 рік - помічник юрисконсульта Олександро-Невської лаври. З 1918 року по 1922 рік - член Духовного собору та юрисконсульт Лаври.
Навесні 1918 року на Петроградському єпархіальному з'їзді духовенства і мирян І.М.Ковшаров був обраний комісаром з єпархіальним справах «для представництва і захисту загальних прав та інтересів» Петроградської єпархії.
І.М. Ковшаров  вміло захищав Церкву, її служителів і майно від нової влади, активно перешкоджав закриттю храмів. Така протидія І.М. Ковшарова антирелігійній політиці влади не залишилася непоміченою більшовиками.
6 березня 1922 року І.М. Ковшаров супроводжував митрополита Веніаміна в Смольний на переговори про вилучення церковних цінностей з членами комісії «Помгол» Петроградської Ради. Надавав юридичну допомогу митрополиту та іншим церковним діячам.
У березні 1922 року був заарештований і з 10 червня 1922 року був одним з підсудних на Петроградському «процесі у справі про опір вилученню церковних цінностей».
І.М. Ковшаров характеризувався як людина розумна, переконлива і рішуча: за словами протопресвітера М. Польського, І.М. Ковшаров «з першої ж хвилини процесу, ясно бачив його неминучий фінал, давав на поставлені йому запитання холоднокровні, влучні за змістом і часто їдкі за формою відповіді». У своєму виступі докладно розібрав доводи обвинувачення, винним себе не визнав і закінчив словами: «Для братської могили в шістнадцять осіб матеріалу для звинувачення мало» (звинувачення вимагало 16 смертних вироків).
І.М. Ковшаров вів себе на процесі мужньо та спокійно. На питання судді, чим він займався до революції 1917 року відповів: «Та вас захищав».
5 липня 1922 року Петроградський ревтрибунал засудив десять обвинувачених, в тому числі і І.М. Ковшарова до страти, інших до різних строків позбавлення волі.
Вирок було оскаржено до Верховного трибуналу, але до трибуналу справу розглянуто партійною владою. 
13 серпня 1922 року було винесено вердикт – розстріляти чотирьох: І.М. Ковшарова, митрополита Веніаміна, архімандрита Сергія, професора Юрія Новицького, інших – в табори. 
У ніч з 12 на 13 серпня 1922 року були страчені: митрополит Веніамін, архімандрит Сергії, професор Юрій Новицький та Іван Ковшаров. Вони були розстріляні подалі від людських очей – на станції залізниці на околиці Петрограда. Перед розстрілом всіх чотирьох поголили і одягли в лахміття, щоб не можна було дізнатися, що серед розстріляних є священики.
Так померли ці люди. Місце поховання їх невідомо. Всі четверо прийняли мученицьку смерть заради віри і Православної церкви. На братському кладовищі Александрійсько-Невської Лаври споруджено хрест над їх символічною могилою.
Всі вони були реабілітовані Президією Верховного суду РРФСР 31 жовтня 1990 року.
У 1992 році на Архієрейському соборі Російської Православної Церкви Іоанн Ковшаров зарахований до лику святих, що являє собою єдиний випадок в історії адвокатури, коли адвоката визнано святим. 
Захищаючи духовенство, І.М. Ковшаров не просто виконував свій професійний обов'язок. Це був його свідомий вибір. Для його душі віра в Бога була важливіша за життя. Тому, проживши земне, світське життя, ця людина була після смерті прилічений до лику святих, і заслуговує на те, щоб низько уклонитись його пам'яті за здійснений подвиг.

Список використаних джерел: 
1. Бакаянова Н.М. Історія адвокатури України у запитаннях та відповідях, ілюстраціях та фотографіях.: навч. посіб. / Н.М. Бакаянова, О.О. Храпенко. – О.: Юридична література», 2016. – 216 с.
2. Емец С.И. Присяжные поверенные Одессы. Очерки / С.И. Емец. – О.: «Акватория», 2014. – 112 с. 
 

Останнє оновлення (05.12.17 19:17)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 07.12.2017 - СЕКЦІЯ №2
Саме по собі законодавче закріплення суб’єктивних прав (свобод) особи небагато вартує без дієвого механізму їх реалізації, який полягає у забезпеченні прав і свобод та власне їх реалізації – здійсненні, втіленні в життя. Забезпечення – це наявність системи засобів із законної реалізації прав і свобод та їх охорони, а власне реалізація – це досягнення відповідного конкретного результату. Тобто йдеться про втілення юридичних можливостей щодо придбання певних благ та фактичне, безпосереднє користування ними. Відтак, закон не просто декларує суб’єктивні права і свободи особи, а юридичними засобами гарантує їх. 
Юридична наука тлумачить гарантії як умови й засоби практичного здійснення, охорону й захист прав і свобод людини і громадянина, усіх суб’єктів права, як атрибутивний чинник реальності будь-якого правового явища [1, с. 16].
У юридичній літературі охоронними конституційними гарантіями називають діяльність державних інституцій та інших суб’єктів права, спрямовану на реалізацію передбачених законодавством прав, свобод та обов’язків людини і громадянина, запобігання їх порушенням, а також усунення факторів що такі порушення спричиняють [2, с. 32].
Варто відзначити досить широке застосування в Конституції України інституту охорони передбачених нею цінностей, тобто системи заходів, які забезпечують існування відповідного блага, його функціонування та користування ним. Відтак, охоронною функцією українського Основного Закону слід вважати комплекс засобів і прийомів впливу, зокрема й через дію гарантуючих норм, на суспільні відносини. Ці засоби мають свої специфічні ознаки. По-перше, за допомогою конституційних норм захисту й охорони прав людини скасовуються правочини будь-яких органів, що стоять на заваді практичному втіленню відповідних прав і свобод. А по-друге, об’єктом конституційних приписів щодо застосування вказаних охоронних засобів є саме ці органи та їхні посадовці, а не окремі особи. Тобто, визначення необхідності й правомірності застосування зазначених засобів, порядку й термінів їх здійснення покладається саме на ці інституції.
Викладене вище, дає змогу деталізувати структуру конституційного режиму охорони здоров’я. Її складають такі різновиди юридичних норм:
– що визначають суб’єктів права на охорону здоров’я, а саме: кожна людина й населення в цілому;
–  імперативні норми, котрі зобов’язують державу визнавати права і свободи, дотримуватися й захищати їх, а державні органи виконувати належні для цього функції, зокрема шляхом вироблення державної політики у сфері охорони здоров’я, розвитку відповідних інститутів і закладів;
– які визначають повноваження органів влади у сфері охорони здоров’я, тобто структуру її державно-правового захисту;
– які визначають характер і засади державно-правової охорони здоров’я населення (загальність, гарантування, системність тощо), основні права (оскарження, відшкодування та ін.), існуючі обмеження, відповідальність тощо.
Загальні конституційні гарантії права на охорону здоров’я деталізуються галузевим законодавством у цій сфері, яке передбачає й закріплює гарантії спеціальні. Їх можна класифікувати за суб’єктами цього права, за цільовим призначенням (приміром, організаційні чи фінансові), за видами медичної допомоги, що надається, та іншими підставами. Розрізняють також об’єктивні й суб’єктивні гарантії. Більшість гарантій мають об’єктивний характер, оскільки створюються суспільством у цілому, державою, зумовлюються відповідним устроєм і не залежать від суб’єктивної волі та бажань окремого індивіда. Проте використання певних чинників забезпечення конституційного права на охорону здоров’я багато в чому залежить від волевиявлення самої людини.
Тобто, ті умови й засоби реалізації прав і свобод, які створюються й застосовуються у правоохоронній діяльності суспільства, держави, її органів та службовців, належать до об’єктивних гарантій, а ті, до яких для охорони своїх прав вдається окрема особа на власний розсуд, є, безперечно, гарантіями суб’єктивними. Адже зміцнення власного здоров’я, реалізація права на його охорону значною мірою залежать від способу життя, освіченості, рис характеру, фаху, соціального статусу й соціальної активності та інших особистих якостей індивіда. Крім того, ні для кого не секрет, що в сучасних умовах рівень гарантованості прав і свобод (і не лише в медичній сфері) значною мірою зумовлюється матеріальним становищем людини. Тому більш матеріально забезпечені особи можуть значно повніше реалізовувати право на охорону здоров’я та інші основні соціальні права, ніж їхні менш грошовиті співгромадяни. З цього приводу цікавим і справедливим є твердження відомого австрійського клініциста, лейб-медика двох німецьких імператорів професора Йоганна Петер Франка про те, що: «… головною причиною хвороб є бідність, а для того, щоб поліпшити становище зі здоров’ям людей, необхідно піднести їхній життєвий рівень». У промові 1790 р. він сказав: «Необхідно, щоб уряд викорінив у наших краях злидні, які найдужче й породжують будь-які хвороби! Тоді родюче лоно матері буде виробляти на світ безліч сильних дітей. Хвороби будуть загнані в міста, уражені розпустою. Підтримувані постійною працею, відродяться радість, цнотливість, патріотизм і майбутнє здоровʼя громадян» [3].
Сьогодні поширеною є думка, що, як це закріплено Конституцією України, медичне обслуговування населення в державних і муніципальних закладах охорони здоров’я має бути виключно безкоштовним з одночасним законодавчим регламентуванням діяльності платних приватних медичних установ, аби громадяни мали право обирати, чиїми послугами їм скористатися.
На наш погляд, заслуговує на увагу дещо інший підхід. Ідеться про реалізацію територіальними громадами програм державного гарантування, які визначають порядок надання, обсяги й асортимент безкоштовних медичних послуг, до чого можуть залучатися і приватні установи охорони здоров’я. Звісно, що в цьому разі безкоштовність послуг існує лише для пацієнта, а всі витрати відшкодовуються бюджетами різних рівнів, страховими чи благодійними фондами або іншими суб’єктами. Ці питання актуалізуються і у зв’язку із медичною реформою. Так, відповідно до Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення законодавства з питань діяльності закладів охорони здоров’я» від 06.04.2017 медичним закладам надається більша фінансова та управлінська автономія з можливістю реорганізації державних та комунальних медичних закладів у казенні або комунальні некомерційні підприємства, з можливістю розподіляти кошти відповідно до реальних потреб [4]. Саме ці питання будуть вирішуватися у взаємодії з територіальними громадами. 
Слід зазначити, що чимало сфер надання медичних послуг усе більше переходять на підприємницькі рейки. Особливо це стосується пластичної та естетичної хірургії, косметології, стоматології, офтальмології та деяких інших галузей. На думку багатьох медичних працівників, їхньому розвитку в межах приватної системи охорони здоров’я серйозно заважає надання відповідних платних послуг в установах державної та муніципальної форм власності. При цьому такі медичні установи отримують бюджетне фінансування, їхні будівлі, приміщення й устаткування теж належать державі й придбані коштом платників податків, тобто, власне, самих пацієнтів, яких усілякими шляхами змушують нібито за власним бажанням надавати перевагу платним послугам.
Очевидним кроком на шляху введення конкуренції державних і приватних установ охорони здоров’я в цивілізоване русло з одночасним підвищенням доступності для населення медичних послуг убачається чітке унормування їх платних і безкоштовних різновидів. При цьому безплатні послуги, до надання котрих можуть рівною мірою залучатися медичні установи усіх форм власності, мають відшкодуватися бюджетним коштом. Зрозуміло, що в разі бюджетного фінансування відповідні послуги приватної медичної установи мають бути безкоштовними, а для підвищення доступності послуг, які не увійшли до переліку безплатних, доволі ефективним може бути так зване спільне фінансування, коли держава відшкодовує певну частку вартості наданої особі послуги. Подібний механізм успішно функціонує в деяких інших сферах народного господарства.
Тому нагальним убачається виокремлення права людини на охорону здоров’я у самостійну групу конституційних гарантій, прийняття низки спеціальних нормативно-правових актів щодо надання медико-соціальних послуг, а також посилення контрольних і наглядових заходів щодо дотримання відповідного законодавства. Невідкладною, на наш погляд, є проблеми підвищення обсягів та якості медико-соціальних послуг, фахового рівня медичного персоналу, залучення інвестицій у медичну галузь, раціонального використання наявних ресурсів, активізації наукових досліджень у сфері охорони здоров’я, удосконалення системи підготовки та перепідготовки медичних працівників. Серйозного коригування потребують порядок і форми відповідальності (юридичної та неюридичної) за порушення прав громадян на охорону здоров’я. Доцільними також убачаються: урізноманітнення програм медичного страхування; запровадження нових загальнодержавних, регіональних та місцевих освітніх програм з питань здорового способу життя та охорони здоров’я; створення системи стимулювання приватних медичних закладів задля підвищення доступності їхніх послуг для населення; поліпшення соціально-правового захисту працівників сфери охорони здоров’я. 
Якщо ж говорити в цілому, то реальною, найміцнішою гарантією втілення задекларованих прав і свобод громадян, у тому числі й на охорону здоров’я, може бути лише економічний прогрес країни, політична консолідація суспільства, встановлення верховенства закону, тобто створення справді правової, демократичної, соціальної Української держави.

Список використаних джерел:
1. Конституційні права, свободи і обов’язки людини і громадянина в Україні / За ред. акад. НАН України Ю.С. Шемшученка. – К.: Видавництво «Юридична думка», 2008. – 252 с.
2. Гаврильців М.Т. Захист прав і свобод людини як важливий принцип конституціоналізму / М.Т. Гаврильців, А.М. Хіміч // Сучасний конституціоналізм: проблеми теорії та практики:матеріали наукового семінару (23 червня 2017 р.) / упор. М.В. Ковалів. – Львів: ЛьвДУВС, 2017. – 317 с.
3. Frank J.P. The People`s Misery: Mother of Diseases` an address delivered in 1790 by Johann Peter Frank Translated from the Latin, with an Introduction by henry e. Sigerist. – Vol. IX, No. 1, January, 1941. – Р. 81-100
4. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення законодавства з питань діяльності закладів охорони здоров’я : закон України № 2002 від 06.04.2017 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2002-19 
 
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2017
Грудень
ПнВтСрЧтПтСбНД
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
У якій, на Вашу думку, сфері державної діяльності принцип справедливості реалізується найгірше?
 
На Вашу думку чи є, на сьогодні, основним змістом діяльності органів державної влади забезпечення верховенства права в Україні?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція