... Розум полягає не лише в знанні, але й у вмінні застосовувати ці знання (Аристотель) ...
Науково-практична Інтернет-конференція 07.12.2017 - СЕКЦІЯ №6
Питання про адвокатську таємницю є важливим, принциповим і має бути розглянуто як з етичних і правових, так і з соціально-психологічних позицій. Останнє обов'язково передбачає розгляд етико-філософських засад професійної етики адвоката. З одного боку, йдеться про адвокатську діяльність, яка врегулюється чинним законодавством, тобто не існує професійної діяльності адвоката поза законом. Іншими словами, якщо діяльність адвоката визначається законодавцем, тоді це збігається з його професією. Крім того, етичні проблеми безпосередньо також регулюються законодавцем, в цьому випадку рівень професійності, як етична проблема, може розглядатися в контексті проблеми кваліфікації адвоката.
Такий підхід розкриває тенденцію до об'єднання проблем права і суспільної свідомості в цілому. Наприклад, М.Ю. Барщевський вважає, що професійні обов'язки адвоката слід вирішити за рахунок моральних якостей. Крім цього, професійні обов'язки адвоката М.Ю.Барщевським розглядаються з точки зору суспільства і, більш того, інтереси громадян не повинні суперечити інтересам самого суспільства. Зрозуміло, що автор веде мову про правові норми, тоді і під суспільством слід розуміти власне державу. А це означає, що навіть ведучи мову про морально-етичні принципи, вважає М.Ю. Барщевський, адвокат, буде діяти відповідно до закону.
Поширюючи загальні проблеми права щодо розуміння адвокатської таємниці, ми можемо стверджувати, що остання не може розглядатися у відриві від соціально-економічних, політичних, духовних форм сучасного життя суспільства. У той же час, слід виділити дві основні тенденції в сучасному праві, а саме: 
1) всі суспільні відносини регулювати через право;
2) розмежовувати мораль і право. 
Розглядаючи професійну діяльність адвоката, можна побачити , що ці дві тенденції ведуть і до різного розуміння адвокатської таємниці. Перша тенденція прагне розширити розуміння правових аспектів адвокатської таємниці до етичних норм і, звідси, відповідні форми адвокатської відповідальності, тоді як друга тенденція проявляється в прагненні регламентувати будь-яку діяльність адвоката, передбачивши всі правові наслідки, які і будуть складати сучасну адвокатську етику. Професія адвоката є такою, що виникає на ниві морально-правових аспектів та права. На цьому ґрунті і формується професійна етика адвоката.
Інститут адвокатської таємниці, може розглядатися через призму самоврядування, але правові аспекти адвокатської таємниці вирішуються лише в просторі чинного законодавства і власне професійної діяльності, тому етичні, деонтологічні, тобто проблеми честі адвоката, є похідними. Проблему адвокатської таємниці, таким чином, слід переводити в русло правової реформи, а не тільки в сферу самоврядних структур адвокатів.
У той же час, слід визнати, що адвокатській діяльності притаманні і специфічні відносини з клієнтами. Адвокат завжди виступає довіреною особою того, кому надає правову допомогу, тому таким важливим стає саме довіра до адвоката. У довірі виражається правова природа відносин адвоката з особами, які до нього звертаються, і, в той же час, закладається моральний бік їх відносин, що, в загальному, виводить нас і на проблеми легітимності адвокатської діяльності, включаючи і визнання. Саме в такому підході адвокатська таємниця формується і як правовий, і як моральний обов'язок.
Складною проблемою стає пов'язування громадських та особистих обов’язків. Володіння таємницею впливає на вибір позиції адвоката. У цивільних справах адвокат має право навіть відмовитися від захисту інтересів свого довірителя, якщо повідомлені йому факти виключають можливість підтримувати позицію клієнта, але вже беручи участь в справі, адвокат зобов'язаний представляти інтереси довірителя, використовуючи всі передбачені законом засоби і способи для встановлення обставин, які є підставою вимог і заперечень клієнта. Так адвокат захищає права і інтереси свого довірителя і надає йому необхідну юридичну допомогу. Але, захищаючи будь які інтереси свого довірителя, адвокат повинен виробляти і свою позицію, яка веде вже до прояву законності вимог клієнта, і, звідси, проявляти моральну сторону спірного інтересу свого довірителя.
Володіючи таємницею, адвокат повинен сприяти створенню необхідних умов для правильного вирішення справи судом, або, іншими словами, позиція адвоката не повинна бути протиставлена здійсненню правосуддя.

Список використаних джерел: 
1. Конституція України. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua
2. Про адвокатуру та адвокатську діяльність: Закон України // Голос України. – 2012. – 14.08.2012. – № 148-149.
3. Правила адвокатської етики, затверджене Установчим з’їздом адвокатів України 09.06.2017 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://unba.org.ua/assets/uploads/3ae9a115a40b9a5bc04f_file.pdf
4. Барщевский М.Ю. Адвокат, адвокатская фирма, адвокатура: Учебн. пособие / М.Ю.Барщевский. – М.: «Белые альвы», 1995. – С. 108-113. 
 

Останнє оновлення (07.12.17 01:11)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 07.12.2017 - СЕКЦІЯ №5
«Спочатку було слово» – так написано у Книзі книг Біблії, і посперечатися з цим важко. В усі часи за допомогою слова – чи то усного чи то письмового – людина могла впливати на свідомість та дії інших, при чому успішність її впливу залежала від особистої майстерності, експресивності та рівня підготовки автора. Такі історичні постаті, як Григорій Сковорода, Наполеон Бонапарт, Андрій Шептицький, Анатолій Коні, Микола Карабчевський, Уїнстон Черчіль та ін. стали знаменитими ораторами саме завдяки власному індивідуальному стилю мовлення. Відображення психофізіологічних та інтелектуальних особливостей мовця у його тексі привернуло увагу криміналістів, які змогли розгледіти в цьому один зі способів ідентифікації особи, яка при вчиненні правопорушення використовувала текстові засоби. Саме письмові документи стали первинними об’єктами дослідження для експертів, які намагалися таким чином встановити автора тексту і наявність ознак злочину.
Із появою Інтернету традиційне «письмо на папері» відійшло на другий план – дедалі більше для повідомлення великих мас людей використовуються саме соціальні мережі, оскільки це і простіше, і доступніше, а головне – надійніше, тому що дійсний автор такого сповіщення залишається для всіх анонімом. Цим не могли не скористатися зловмисники у своїй діяльності, а тому все частіше користувачі соцмереж стали отримувати повідомлення дивного змісту з погрозами, попередженнями чи спонуканнями.
Метою даної роботи є вивчення існуючих способів визначення наявності в друкованих текстах погроз, закликів чи інших дій які утворюють склад злочину, обґрунтування можливості та доцільності застосування лінгвістичної експертизи писемного мовлення для ідентифікації авторства Інтернет-текстів з метою розкриття та розслідування злочинів.
Вивчення питань лінгвістичної експертизи свого часу здійснювали такі вчені, як В.О.Істрін, С.М. Вул, Ю.Ф. Парадід, Т.В. Бутко та ін., чиї праці й склали основу для цього дослідження.
Письмо виникло й сформувалося як засіб передачі особою, яка пише, певних відомостей іншим людям. У більшості своїй автор інформації, яка міститься у письмовому тексті, фіксує її не лише для власних потреб, а й для ознайомлення з нею широкого кола осіб. Це дає можливість визначити письмо як засіб фіксації, збереження та передачі людиною інформації за допомогою спеціально вироблених графічних знаків [1, с. 13]. Продукт мовленнєвої діяльності людини, відображений у писемній формі, є об'єктом дослідження лінгвістичної експертизи писемного мовлення
Аналіз судової практики засвідчує, що лінгвістичні експертизи призначаються у кримінальних провадженнях з розслідування злочинів: проти основ національної безпеки (Розділ І Кримінального кодексу України), проти громадської безпеки (Розділ ІХ), проти громадської безпеки та моральності (Розділ ХІІ) тощо. Її завданням у таких справах є діагностика наявності в тексті «складу мовленнєвого правопорушення» та ідентифікація автора. Це вимагає від експерта підтвердження або спростування реалізації в цьому тексті мовленнєвих актів «заклик» і / або «пропаганда», змістове наповнення яких відповідає диспозиції тих чи інших статей Кримінального кодексу України [2, с. 3-18].
Вирішення цих питань здійснюється за допомогою авторознавчої та семантико-текстуальної експертизи, які є підвидами лінгвістичної експертизи писемного мовлення. Зважаючи на це, вона може вирішувати наступні завдання: витлумачити окремі положення тексту; проаналізувати поняття, назви як спосіб позначення результатів людської діяльності; визначити емоційне забарвлення тексту; виявити знижену чи підвищену експресію виразів, вживаних у тексті; проаналізувати ознаки тексту з метою встановлення авторства чи характеристики останнього.
Семантико-текстуальною експертизою вирішуються завдання із встановлення змісту понять, лексичного значення слів або словосполучень, використаних у текстах, їх стилістичної забарвленості, смислового навантаження, характеру інформації, (чи може вона розглядатися як образлива, чи містить загрозу конкретній особі (особам) тощо), тобто вирішення питань мовленнєвого характеру, не пов’язаних із встановленням фактичних даних про автора.
Експерт у галузі семантико-текстуальної експертизи, не виходячи за межі своїх спеціальних знань, відповідає на питання про наявність чи відсутність висловлювань, які містять заклики до певних дій (вказується, яких саме дій. Висновок експерта за результатами таких досліджень є констатацією об’єктивного змісту тексту з позиції спеціальних знань у галузі семантико-текстуальних експертних досліджень.
Орієнтовний перелік питань, що вирішуються: Які значення мають слова, словосполучення, фрази, зафіксовані в досліджуваному тексті? Яким є об’єктивний зміст досліджуваного словосполучення, речення, тексту, групи текстів? Чи містяться у тексті висловлювання, виражені у формі закликів до певних дій (вказати, яких саме)? Якщо так, то чи є ці заклики публічними (або який характер та форму мають ці заклики)? Чи міститься в тексті інформація позитивного або негативного характеру щодо певної фізичної або юридичної особи? Чи містяться в тексті висловлювання образливого характеру щодо певної особи? Чи є висловлювання фактичним твердженням або оціночним судженням?
Вказане коло питань, що вирішується експертами-лінгвістами, не є вичерпним. Під час проведення семантико-текстуальної експертизи можуть вирішуватись і інші питання, що стосуються її предмета [3, 2.1.2]. Наприклад, у висновку експертного дослідження тексту з інформацією екстремістського змісту принципово важливим є правильно розуміти поняття «направленість мовленнєвого впливу», яка визначається як здатність тексту сформувати у свідомості слухачів певний уявний результат шляхом надання морально-психологічного впливу на свідомість слухачів. Ключова проблема, яку необхідно доказово та об’єктивно вирішити фахівцю, полягає у визначенні міри (потенціалу) впливу змісту тексту на свідомість людей, які з ним ознайомилися [4, с. 3-4]. Прикладом може слугувати висновок семантико-текстуальної експертизи, проведеної експертами Українського науково-дослідного інституту спеціальної техніки та судових експертиз у кримінальному провадженні № 308/4653/16-к, наступного тексту: «ХВАТИТ КОРМИТЬ БАНДЕРУ И КИЕВ ЮГ И ВОСТОК ПРИСОЕДИНЯЙСЯ К РОССИИ!», який містить висловлювання з публічним закликом до зміни меж території та державного кордону України.
У справах про пропаганду протиправних дій експертиза має встановити, чи реалізовано в тексті мовленнєвий акт пропаганди, якщо так, який його конкретний зміст. Практика показує, що автори текстів відповідного спрямування дуже рідко вдаються до прямих мовних засобів і використовують численні мовленнєві прийоми їх маскування. Це насамперед подання відповідних мовленнєвих актів у вигляді змістових імплікацій, які використовуються, з одного боку, як елементи найефективнішого прийому мовленнєвої маніпуляції – прихованого мовленнєвого впливу на свідомість, а з іншого боку, пов’язані з намаганням уникнути відповідальності за порушення закону. Лінгвістична діагностика комунікативного наміру заклику й пропаганди вибудовується на вихідних презумпціях осмисленого [5, с. 3]. Це демонструє висновок лінгвістичної експертизи у кримінальному провадженні № 185/5709/14-к, згідно з яким у наданій на дослідження книзі «Моя борьба» міститься інформація, яка пропагує культ насильства та жорстокості. Загальна семантична спрямованість наданої на дослідження книги «Моя борьба» є негативною стосовно так званих «неарійських народів», насамперед: євреїв та слов'ян, що розпалює ворожнечу на національному і расовому підґрунті та є пропагандою ідей націоналізму та расизму. У досліджуваній книзі використані принизливі характеристики, негативні емоційні оцінки й негативні установки стосовно так званих «неарійських народів», насамперед: євреїв та слов'ян.
Отже, як бачимо висновок семантико-текстуальної експертизи є важливим засобом доказування у кримінальних провадженнях, адже проведення саме такої експертизи дозволяє встановити наявність в текстах ознак складу відповідного злочину.
Основним завданням авторознавчої експертизи є ідентифікація автора тексту. Авторознавча експертиза вирішує ідентифікаційні завдання (щодо ототожнення особи автора тексту), а також діагностичні завдання (щодо умов, особливостей складання тексту, факту викривлення ознак писемного мовлення, місця формування мовленнєвих навичок, рідної мови, освіти автора документа тощо). Орієнтовні питання, що ставляться перед експертом при призначенні авторознавчої експертизи, виглядають наступним чином: Чи є певна особа автором наданого на дослідження тексту? Чи є певна особа автором декількох різних текстів? Чи є автор та виконавець тексту однією або різними особами? Чи даний текст складений кількома авторами? Які риси соціально-біографічного портрета автора можна встановити за даним текстом? Якою є основна мова спілкування певної особи – автора даного тексту? Яким є місце формування мовленнєвих навичок (рідна мова) певної особи - автора даного тексту? Чи спостерігаються в тексті ознаки, які свідчать про складання тексту автором під впливом будь-яких збиваючих факторів? Чи складено текст документа особою самостійно або під диктування чи його виконано шляхом переписування? Чи складений текст документа зі свідомим перекручуванням ознак писемного мовлення?
Цей перелік не є вичерпним, оскільки авторознавчою експертизою можуть вирішуватися також інші питання [3, 2.1.1]. Особливо цікавим є те, що, авторознавча експертиза може розв’язувати й нетрадиційні завдання, які виникають у правозастосовній практиці, такі як ототожнення кількох текстів невідомого автора, встановлення факту створення тексту кількома авторами, визначення належності тексту до певного функціонального стилю мовлення. 
Підґрунтям для експертного вивчення письма є наявність у мовленні кожної особи специфічних рис, що дозволяє стверджувати про наявність індивідуального стилю кожної особи. Лінгвістичними факторами, тобто чинниками, які визначають мовленнєві навички людини, є рівень освіченості, ступінь володіння нормами літературної мови, місце народження, вік, професія, стать, сфера соціальної діяльності та побуту, накопичений життєвий досвід, інтереси тощо. Писемне мовлення відображає особистість у всій багатогранності її властивостей, спрямувань, ціннісних орієнтацій. Так, походження людини, місце її народження та проживання, можуть зумовлювати появу у її лексиконі діалектизмів та жаргонізмів; вік позначається на використанні стереотипів, характерних для того чи іншого етапу життя соціуму; рівень освіти, загальної культури має прояв в багатстві лексичних, граматичних, стилістичних варіантів мовлення, його інтелектуальному наповненні; особливості нервової системи, пов’язані зі статевим диморфізмом, визначають переваги в писемному мовленні тих чи інших мовних засобів; професійна належність багато в чому зумовлює рівень і особливості мовного та змістовного боків тексту. Подібне дослідження забезпечує конкретизацію соціально-біографічних характеристик автора, тобто за певними ознаками писемного мовлення визначаються психофізіологічний стан автора, соціально-демографічний портрет невідомого автора тексту та інші умови складання тексту [6]. Очевидно, що за таких обставин об’єктом дослідження стає безпосередньо текст, а не документ як його матеріальний фіксатор. Саме тому можливо і доречно звертатися до такої експертизи при розслідуванні злочинів, вчинених із допомогою повідомлень у соцмережах.
Яскравим прикладом того, як за допомогою авторознавчої експертизи текстів вдалося відшукати злочинця, є сумнозвісні групи смерті у соціальній мережі «Вконтакте»: «Синие киты» або «Тихие дома». Усього за півтора роки діяльності цих інтернет-спільнот самогубцями стали понад 100 підлітків, що свідчить про масштабність даної соціальної проблеми. Оскільки основним знаряддям вчинення злочину виступали саме соціальні мережі та повідомлення, то це й наштовхнуло слідство на дослідження поштових скриньок потерпілих. Проаналізувавши певну кількість повідомлень, які надходили жертвам, експерти визначили притаманні автору риси мовлення, які повторювалися в листах, що допомогло значно звузити коло підозрюваних та пришвидшити процес слідства. 
Таким чином, авторознавча експертиза може бути дуже ефективною при розслідуванні тих злочинів, до об’єктивної сторони яких належить поширення інформації за допомогою поліграфічних матеріалів або через мережу Інтернет серед великого, а нерідко й невизначеного кола осіб.
Із огляду на все вищевикладене, можна дійти висновку, що переоцінити значення лінгвістичної експертизи писемного мовлення при розслідуванні низки злочинів, предметом яких виступає інформація, призначена для масового розповсюдження, важко й навіть неможливо. Враховуючи різноманітність питань, на які шукають і, що найбільше тішить, знаходять відповіді фахівці під час проведення лінгвістичних досліджень, можна стверджувати про високу ефективність такого типу експертиз. А з урахуванням того, що у теперішній час наша держава потерпає від розв’язаної проти неї інформаційної війни, без семантико-текстуальної експертизи неможливо обійтися узагалі, адже саме вона здатна вирішити питання чи спрямовувалася інформація на широке коло людей, чи містила вона заклики до протиправних дій. Вважаємо, що слідчим у ході проведення досудового розслідування потрібно ретельніше опрацьовувати матеріали провадження та оволодівати специфікою питань кожної з зазначених вище експертиз і розрізняти їхні завдання аби якомога швидше та результативніше розшукувати винних осіб. Доцільно, щоб у кримінальних провадженнях авторознавча експертиза набувала поширення у практичному її застосуванні, оскільки як показує статистика її застосовують вкрай рідко і до того ж часто плутають з семантико-текстуальною експертизою. Доцільно розвивати практику її застосування при розслідуванні злочинів, які вчиняються за допомогою впливу на свідомість великої кількості людей через тексти в соціальних мережах. Так, навіть якщо правопорушник і використовуватиме різні гаджети, різні акаунти та навіть мови, то все одно окремі особливості, притаманні його стилю письма, знайдуть відображення у складених (і тим паче неодноразово повторених) ним текстових повідомленнях. Це значно пришвидшить хід досудового розслідування, допоможе викрити злочинця, завадити його діяльності, а головне – зберегти життя не одній сотні людей.

Список використаних джерел:
1. Истрин В.А. Развитие письма / И.А.Истрин. – М., 1961. – 400 с.
2. Ажнюк Л.В. Типологія об’єктів лінгвістичної експертизи і методика їх дослідження / Л.В. Ажнюк // Мовознавство. – К., 2016. – С. 3-18.
3. Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень та Науково-методичні рекомендації з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень / Верховна Рада України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z0705-98/paran4#n4– Назва з екрану. 
4. Гора І. Сучасні проблеми експертного дослідження мовленнєвих повідомлень, що містять інформацію екстремістського характеру / І. Гора, В. Ходанович // Історико-правовий часопис. – 2015. – № 2 (6). – С. 108-113.
5. Ажнюк Л.В. Лінгвістична експертиза в справах про документальні спори / Л.В. Ажнюк // Маґістерум. – Вип. 62: мовознавчі студії. – К., 2016. – С. 3-9.
6. Гора І. Комплексне криміналістичне дослідження писемного мовлення й почерку підвищує можливості дослідження документів / І. Гора // Закон и жизнь. – № 10. – 2012. – С.38-41.

Науковий керівник: Білоус В.В., к.ю.н., доцент, доцент кафедри криміналістики Національного університету ім. Я. Мудрого. 
 

Останнє оновлення (07.12.17 00:51)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 07.12.2017 - СЕКЦІЯ №1
Реформа децентралізації влади, що впроваджується сьогодні в Україні, обумовлює необхідність розглянути напрямок розвитку, що його обиратиме Українська держава у майбутньому. Особливо важливим при цьому видається питання державного устрою, у контексті вивчення якого ідея федералізму посідає важливе місце. У зв’язку з цим вбачається актуальним дослідження теоретичної спадщини представників ідеї федералізму у політико-правовій думці на західноукраїнських землях у ХІХ – початку ХХ ст., яка перебувала на той час у складі Габсбурзької монархії. 
До складу багатонаціональної Австрійської імперії західноукраїнські землі ввійшли внаслідок першого (1772 р.) та третього (1795 р.) поділів Польщі під назвою Королівства Галичини та Володимирії (Лодомерії), в якому проживало чотири п’ятих всього українського населення монархії. 
Історичні умови, які зумовили поділ західноукраїнських земель між трьома різними адміністративними утвореннями монархії, наклали на них свій відбиток у всіх сферах суспільно-політичного і релігійного життя. Українці Галичини і Закарпаття належали до греко-католицького віросповідування, а Буковини – до православного. Українське населення Галичини перебувало під впливом польської культури, Буковини – румунської, Закарпаття – угорської. Та разом з тим між населенням цих земель було багато спільного, що заставляло їх жити одними і тими ж інтересами і мати єдину національно-державницьку мету – виборювання власної автономії, а згодом і незалежної української держави. 
Як обґрунтовано вважає В. Гнатюк, українці, що перейшли під владу Австрії у кінці XVIII ст. «не як нація, а лише як сира етнографічна маса, позбавлена майже інтелігенції, з народу «chłopa i popa», перетворилися в Австрії шляхом внутрішньої еволюції, шляхом самоорганізації, тяжкої невпинної праці на всіх полях свого народного життя в умовах вільного політичного ладу в правдиву націю в сучаснім розумінню цього слова. Колись майже останні в ряді інших народів Австро-Угорщини зробилися Українці завдяки своїй праці поважною політичною силою в державі» [1, с. 35-36].
Важливе значення для формування ідеології українського національного державотворення на західноукраїнських землях мала Головна Руська Рада, яка була створена у Львові 2 травня 1848 року. Головним її завданням була боротьба за відокремленість Східної Галичини, яку населяли українці, від Західної Галичини, в якій переважали поляки. Окрім того, лідери ГРР виступали за об’єднання Східної Галичини з іншими етнічними українськими землями імперії – Буковиною і Закарпаттям – в окремий коронний край у складі австрійської федерації. Ця ідея, висунута ще у середині ХІХ ст., була основною у політичних програмах усіх національно-демократичних сил до розпаду Габсбурзької монархії [2, с. 328]. 
Наприкінці 60-х – початку 70-х рр. ХІХ століття проблема автономії стала ключовою у всіх вимірах політичного життя Галичини. Формами боротьби за автономію були як легітимні методи – діяльність політичних партій і громадських організацій, використання парламентської трибуни, організація віч, маніфестацій, страйків, так і демонстративно антиурядові – обструкції засідань парламенту, що виражалися у довгих промовах депутатів, шумовому супроводі, співі пісень, організації сутичок і бійок в залі засідань тощо. 
Різноманітні шляхи вирішення проблеми набуття самостійності західноукраїнських земель віддзеркалювалась у поглядах ідеологів державотворення того часу. 
У 1873 р. депутат Галицького сейму та австрійського парламенту С. Качала в «Одкритому листі з України» стверджує про необхідність федералізму не лише коронних країв, а й федералізму народів і широку самоуправу [3, с. 138]. 
І. Франко, який був одним із основоположників радикального руху на західноукраїнських землях, політичну самостійність західноукраїнських земель та Наддніпрянської України пов’язував з ідеєю створення Російської Федерації на основі принципів демократії та рівноправності. В цю федерацію усі народи повинні входити на засадах автономії, яку І. Франко ототожнював із демократичною республікою. Як і М. Драгоманов, І. Франко виступав за федерацію слов’янських народів, які формували майбутню Російську федерацію, а в майбутньому ставали моделлю розвитку федерації держав усього світу.
Політичним гаслом І. Франка була теза про те, що кожна нація повинна мати право на створення власної держави. Процеси майбутньої федералізації народів Російської імперії він пов’язував з автономією, основою якої повинна стати громада як елемент адміністративно-територіального об’єднання, заснована на засадах самоуправління. Вважав федерацію основою для вільного розвитку націй і народностей. 
Ідею федерації усіх слов’янських народів розробляв і громадсько-політичний діяч Остап Терлецький. 
Уперше ж, в історії української політичної думки ідея політичної самостійності України була висунута у праці Ю. Бачинського «Україна irredenta», однак, як писав учений, «реалізувати цю ідею можна лише шляхом «автономії»» [4, с. 49].
Ідея федералізму знайшла своє відображення і в поглядах М. Грушевського, який досить багато часу працював на західноукраїнських землях. Суспільно-політичні процеси, які відбувались на західноукраїнських землях під владою Габсбурзької монархії мали значний вплив на становлення державницьких ідей вченого. М. Грушевський вважав Галичину своєрідним форпостом національного відродження, колискою європейського відродження української нації. Усі ці погляди та ідеї вилились згодом в його концепцію федералізму. 
Самобутніми є ідеї федералізму Володимира Старосольського, який був прихильником федералізму нації. Правник відстоював ідею про те, що ключовими поняттями створення національної федерації та будь-якого іншого федеративного утворення будуть взаємовідносини центральної та місцевої влади в дискурсі розподілу повноважень та компетенцій між ними.
В. Старосольський активно виступав за використання принципів побудови держави на засадах децентралізму. Відповідно до цього вчений говорив «про адміністраційну децентралізацію, автономію територіальну та персональну, а також про комбінацію цих видів».
Варто зазначити, що В. Старосольський намагався віднайти ідеальну форму федеративного устрою, аналізуючи федеративні відносини усіх держав, які застосовують таку модель державного устрою. 
Через історичні події ідея федералізму з автономією української нації так і не була реалізована. Проте позитивні уроки і правові механізми реалізації української національної державницької ідеї у досліджуваний період є на сьогодні цінним досвідом для справи розбудови суверенної соборної української держави. 

Список використаних джерел:
1. Баран А.В. Діяльність депутатів-українців в австрійському парламенті (1897-1918 рр.): історико-правове дослідження: дис ... кандидата юридичних наук: 12.00.01 – теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень / А.В. Баран; Національний університет «Львівська політехніка». – Львів, 2013. - 229 с.
2. Полонська-Василенко Н. Історія України. ІІ том (Від половини XVII ст. до 1923 р.) / Н. Полонська-Василенко. – Мюнхен, 1976. – 599 с.
3. Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914. (на підставі споминів) / К. Левицький. – Львів, 1926. – 736 с. 
4. Бачинський Ю. Україна irredenta / Ю. Бачинський. – К.: Основні цінності, 2003. – 176с.

Науковий керівник: Баран А.В., к.ю.н., доцент кафедри теорії та історії держави і права Тернопільського національного економічного університету. 
 

Останнє оновлення (13.12.17 00:58)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 07.12.2017 - СЕКЦІЯ №1
Україна – це правова держава соціал-демократичного спрямування, яка прагне стати повноправним членом Європейського Союзу і у зв’язку з процесом входження нашої країни до даної організації кожна галузь як права, так і економіки перебуває в стані реформування та впровадження якісно нових змін до суспільного життя. 
Правова система України – це комплекс взаємозалежних і узгоджених юридичних засобів, призначених для регулювання суспільних відносин, а також юридичних явищ, що виникають унаслідок такого регулювання. Можна сказати, що це - обумовлена об'єктивними закономірностями розвитку суспільства цілісна система юридичних явищ, що постійно діють унаслідок відтворення і використання людьми та їх організаціями (насамперед державою) для досягнення своїх цілей [1]. Складовими частинами правової системи виступають: правові норми, правові принципи, правосвідомість, законодавство, правові відносини, юридичні установи, юридична техніка, правова культура, стан законності та її деформації, правопорядок та ін.
Процес максимального наближення правової системи України із сучасною європейською системою права, що забезпечить розвиток політичної, підприємницької, соціальної, культурної активності громадян України, економічний розвиток держави в межах ЄС, сприятиме поступовому зростанню рівня життя населення носить назву гармонізація. Перші кроки практичної реалізації даного процесу відбувались ще в кінці ХХ століття з отриманням Україною незалежності, зокрема про це свідчить Угода про партнерство та співробітництво від 14 червня 1994 (набула чинності 1 березня 1998 р.). Ця угода започаткувала співробітництво з широкого кола політичних, торговельно-економічних та гуманітарних питань [2]. Крім того, укладено низку галузевих угод та документів міжнародно-правового характеру, згідно з якими здійснюється співробітництво між Україною та ЄС. Україна співпрацює з ЄС в рамках проекту «Східне партнерство», одним із завдань котрого є підготовка до вступу України до Європейського Союзу.
Дослідження процесу гармонізації як всеохоплюючого процесу займалось багато вчених, зокрема: В.І. Муравйов, В.Г. Буткевич, В.Ф. Опришко, В.П. Кононенко, В.П.Нагрeбельний, М.О. Баймуратов, М.Б. Мушак, С.Д. Годун, С.О. Камишев, Л.Д. Тимченко, Ю.О. Волошин та інші. 
Метою процесу гармонізації є забезпечення відповідності законодавства України зобов'язанням, що витікають із Угоди про партнерство та співробітництво, інших міжнародних договорів щодо співробітництва України і ЄС, розвиток національного законодавства у напрямі його зближення із законодавством ЄС і забезпечення високого рівня підготовки в Україні проектів актів законодавства, створення правової бази для інтеграції України в ЄС.
Як зазначає В.П. Нагрeбельний: «Особливостями проведення процедури гармонізації української правової системи варто вважати такі дві риси: 1) усунення правових перешкод, що можуть виникати через відмінності правових систем у зовнішніх правових відносинах відповідних суб’єктів; і 2) забезпечення створення необхідних принципів і правових стандартів, які можуть становити основу єдиної політики відповідних країн у цих сферах» [3].
Таким чином процес гармонізації відбувається поступово і за час незалежності України перебував як у стані занепаду, так і в стані розквіту. Найбільший свій вплив гармонізація справила на правову систему після Революції гідності, де українці показали, що вони дійсно прагнуть стати європейською країною. На сьогодні завдяки вдосконаленню як правової, так і інших сфер суспільного життя було досягнуто певних успіхів, зокрема 1 вересня 2017 року Угода про асоціацію між ЄС та Україною повністю набула чинності. Угода про асоціацію включаючи Поглиблену та всеохоплюючу зону вільної торгівлі (ПВЗВТ), є основним інструментом зближення України з ЄС. ПВЗВТ пропонує Україні основу для модернізації її торговельних відносин та економічного розвитку, шляхом відкриття ринків та узгодження законодавства, стандартів і регулювань у різних секторах. Це сприятиме тому, щоб ключові сектори української економіки відповідали стандартам ЄС [4].
ПВЗВТ застосовувалась на тимчасовій основі з 1 січня 2016 року, що є важливим етапом у двосторонніх торговельних відносинах та пропонує нові економічні можливості як для ЄС, так і для України. Українські підприємства отримують стабільний і передбачуваний преференційний доступ до найбільшого ринку в світі, з більш ніж 500 мільйонами споживачів. Підприємства ЄС отримують переваги від легшого доступу до українського ринку та будують нові відносини з українськими постачальниками та партнерами. Але для цього залишається необхідним внесення змін до існуючих правових норм. У зв’язку з цим відбувається внесення змін до існуючих та прийняття нових нормативно-правових актів. Реформаційні процеси відбуваються у всіх існуючих галузях права, що справляє суттєвий вплив на суспільне життя.
Також значним прогресом при реформуванні правової системи стало створення сайтів онлайн консультацій. У цій частині сайту організації громадянського суспільства (ОГС) можуть висловлювати свої погляди на майбутній розвиток стосунків між Україною та ЄС. Для цього організація має просто зареєструватися онлайн.
За допомогою цієї бази даних Представництво ЄС знатиме, хто є зацікавленим в різних аспектах політики, що сприятиме проведенню цільових консультацій в майбутньому. Оскільки база даних перебуватиме у відкритому доступі, це забезпечить прозорість внесків організацій.
Теми передбачають обговорення проектів політичних та оперативних документів, консультації з питань спеціальних ініціатив або визначення пріоритетних завдань у рамках програм, що становлять особливий інтерес для громадянського суспільства. Комісія також публікує коментарі на веб-сайті, що дає нам можливість створювати продуктивний та корисний архів даних про взаємодію між Європейською Комісією та громадянським суспільством. 
Представництво ЄС разом з країнами ЄС на основі консультацій з громадянським суспільством та національними органами влади розробили Дорожню карту ЄС для взаємодії з громадянським суспільством в Україні. Дорожня карта визначає вісім довгострокових пріоритетів співробітництва та координації у цій сфері. Ці пріоритети охоплюють такі питання: сприятливе середовище, аналіз політики, законність, Угоду про Асоціацію, конфлікти, відповідальність, права людини, економічний розвиток та багато інших проблемних питань для громадянського суспільства [5].
Отже, гармонізація українського законодавства є одним з ключових факторів від якого залежить ефективне функціонування всієї правової системи України. Свій вияв гармонізація проявляє через прийняті зміни до існуючих актів законодавства та прийняття нових, які б відповідали вимогам ЄС. Деяких успіхів уже було досягнуто про це свідчить факт підписання Угоди про асоціацію України та ЄС в повному обсязі, але на цьому реформування правової системи не закінчено і гармонізація в цьому процесі є перехідним етапом для створення дійсно правової та соціальної країни, де основною цінністю є людина.

Список використаних джерел:
1. Правові основи інтеграції до ЄС: загальнотеоретичний аналіз: монографія / І.В.Яковюк; Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Я. Мудрого». – Харків: Право, 2013. – 760 с.
2. Угода про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами: Угоду ратифіковано Законом №237/94-ВР від 10.11.94 – втратив чинність 01.09.2017 [Електронний доступ] – http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/998_012
3. Нагребельний В.П. Юридичний словник. Гармонізація / В.П. Нагребельний [Електронний ресурс]. – Режим доступу: kul.kiev.ua.
4. Опришко В. Право Європейського Союзу та його сутність / В. Опришко // Правове регулювання економіки: зб. наук. пр. – К.: КНЕУ, 2002. – Вип. 3. – С. 11-12.
5. Угода про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами: Угоду ратифіковано Законом № 237/94-ВР від 10.11.94 – втратив чинність 01.09.2017 [Електронний доступ] – http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/998_012 
 

Останнє оновлення (06.12.17 19:58)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 07.12.2017 - СЕКЦІЯ №5
23 червня 2013 р. Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України стосовно відповідальності юридичних осіб» № 314-VIIІ, на підставі якого були внесені зміни до Загальної частини Кримінального кодексу України (далі – КК України), а саме до ст. ст. 96-1 – 96-10 Розділу ХІV-1, та Кримінального процесуального кодексу України (п. 7 ч. 1 ст. 91) у частині введення інституту заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб. 
Питання щодо обґрунтованості встановлення кримінальної відповідальності юридичних осіб, є предметом наукових розвідок у сфері кримінального права з 2008 року. Заходи кримінально-правового характеру щодо юридичної особи як новела кримінального й кримінального процесуального законодавства піддавались розгляду в працях П.П. Андрушка, П.С. Берзіна, Е.Ф. Демського, К.П. Задої, І.І. Митрофанова, О.Ф. Пасєки, О.Е. Радутного, М.І.Хавронюка, С.О. Харитонова, Ю.В. Шинкарьова, Г.З. Яремко та інших учених.
Однак кримінально-процесуальні аспекти реалізації заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб, зокрема предмет та межі доказування при вирішенні питання щодо їх застосування залишаються недослідженими. 
Згідно з ч. 2 примітки 1 до ст. 96-3 КК України, злочини, передбачені статтями 109, 110, 113, 146, 147, частинами другою-четвертою статті 159-1, статтями 160, 209, 260, 262, 306, частинами першою і другою статті 368-3, частинами першою і другою статті 368-4, статтями 369, 369-2, 436, 437, 438, 442, 444, 447 КК України, визнаються вчиненими в інтересах юридичної особи, якщо вони призвели до отримання нею неправомірної вигоди або створили умови для отримання такої вигоди, або були спрямовані на ухилення від передбаченої законом відповідальності.
Основним проблемним аспектом у доказуванні факту вчинення одного із злочинів передбачених ч. 2 примітки 1 до ст. 96-3 КК України уповноваженою в інтересах юридичної особи є доведення факту отримання неправомірної вигоди юридичною особою.
У зв’язку з відсутністю тлумачення поняття «неправомірна вигода» в тексті КК України, суб’єкт доказування повинен звертатися до спеціального закону, який вводить вищезгадане поняття. Так, відповідно до поточної редакції Закону від 14.10.2014 року № 1700-VII «Про запобігання корупції» неправомірна вигода – це грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи, будь-які інші вигоди нематеріального чи негрошового характеру, які обіцяють, пропонують, надають або одержують без законних на те підстав [1].
На перший погляд, як вбачається з вищенаведеного тексту, отримувач неправомірної вигоди не конкретизований, отже ним може бути як фізична так і юридична особа. Однак подальший аналіз положень ст. 3 цього ж Закону дозволяє прийти до однозначного висновку, що його усі його положення розповсюджуються виключно на фізичних (службових) осіб.
Оскільки законодавець не дає іншого альтернативного визначення неправомірної вигоди аніж те, яке було процитовано вище, тому пропонуємо розглянути підстави для набуття юридичною особою грошових коштів або іншого майна, переваг, пільг, послуг, нематеріальних активів, будь-яких інших вигод нематеріального чи негрошового характеру.
Згідно ст. 139 ГК України, майном визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб'єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів.
Таким чином, беззаперечним доказом набуття юридичною особою майна, коштів, нематеріальних активів а так само послуг є відображення їх надходження у бухгалтерському обліку такої юридичної особи. В цьому полягає істотна різниця з набуттям неправомірної вигоди фізичними особами, яким достатньо отримати те ж саме майно або кошти у повне володіння або спожити особисто певні послуги не відображаючи документально їх надходження у власність (за винятком набуття права власності, або іншого похідного права шляхом їх реєстрації у порядку передбаченому чинним законодавством). 
Окремої уваги заслуговує доказування факту отримання юридичною особою переваг, пільг та інших вигод нематеріального чи негрошового характеру.
Під перевагами, як предметом неправомірної вигоди, розуміють особливі привілеї, що створюють додаткові можливості для конкретних осіб, які вигідно відрізняють їх від інших (наприклад, зменшення обсягу трудових обов’язків зі збереженням повної оплати праці, отримання поза чергою житла та ін.) [2, с. 276]. В українській мові слово «переваги» означає: 1) володіння вищими перевагами у порівнянні з ким-, чим-небудь; 2) більша, ніж у будь-кого, кількість чогось, переважання в кількості; 3) виключне, особливе право на що-небудь, привілей [3, с. 132].
Слово «пільги» в українській мові означає: 1) повне або часткове звільнення від дотримання встановлених законом загальних правил, виконання будь-яких обов’язків; 2) великодушне, не дуже суворе ставлення до чиєї-небудь провини; 3) полегшення. Деякою мірою зміст цього слова є подібним до слова «переваги», які стосуються надання певних привілеїв відносно інших [4, с. 535].
Для юридичних осіб більш характерним є поняття «пільга», при цьому основний масив пільг, які можуть бути застосовані до юридичної особи, сконцентровані у податковому законодавстві і можуть виражатися у наступних формах:
– податкового вирахування (знижки), що зменшує базу оподаткування до нарахування податку та збору;
– податкового вирахування (знижки), що зменшує базу оподаткування до нарахування податку та збору;
– зменшення податкового зобов'язання після нарахування податку та збору;
– встановлення зниженої ставки податку та збору;
– звільнення від сплати податку та збору.
Варто зауважити, що застосування податкових пільг відображається у бухгалтерській та податковій звітності підприємства і безпосередньо впливає на фінансові результати діяльності юридичної особи, а отже доказування факту набуття юридичною особою пільг також забезпечується дослідженням відповідної звітності юридичної особи
Утім, набуття юридичною особою грошових коштів або іншого майна, переваг, пільг, послуг, нематеріальних активів, будь-яких інших вигод нематеріального чи негрошового характеру не створює ознак набуття неправомірної вигоди. Для цього необхідно довести відсутність законних підстав для такого набуття.
Як вбачається з ч. 1 ст. 144 ГК України, майнові права та майнові обов'язки суб'єкта господарювання можуть виникати:
– з угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, що йому не суперечать;
– з актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у випадках, передбачених законом;
– внаслідок створення та придбання майна з підстав, не заборонених законом;
– внаслідок заподіяння шкоди іншій особі, придбання або збереження майна за рахунок іншої особи без достатніх підстав;
– внаслідок порушення вимог закону при здійсненні господарської діяльності;
– з інших обставин, з якими закон пов'язує виникнення майнових прав та обов'язків суб'єктів господарювання.
Таким чином, майнові та немайнові активи набуті юридичною особою можуть бути віднесені до неправомірної вигоди лише у випадку, коли будуть визнані незаконними підстави для їх набуття, наприклад, буде визнаний недійсним правочин або скасовано рішення органу державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб.
У зв’язку з цим, на нашу думку, при доказуванні набуття неправомірної вигоди юридичною особою, підлягають встановленню наступні обставини:
1. Чи були досягнуті позитивні зміни в балансі юридичної особи після вчинення її уповноваженою особою злочину з числа передбачених ч. 2 примітки 1 до ст. 96-3 КК України?
2. За рахунок чого були досягнуті позитивні зміни в балансі юридичної особи (зростання основних фондів, оборотних засобів, коштів чи товарних запасів) та якої саме господарської операції?
3. Чи є позитивні зміни в балансі юридичної особи наслідком вчинення її уповноваженою особою злочину з числа передбачених ч. 2 примітки 1 до ст. 96-3 КК України?
4. Чи визнано незаконними на момент їх вчинення правочини на підставі яких були набуті товари, роботи, послуги або немайнові активи, які є предметом неправомірної вигоди?
5. Чи були визнані незаконними на момент їх прийняття акти органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб щодо надання пільг або переваг юридичній особі?

Список використаних джерела:
1. Про запобігання корупції: Верховна Рада України; закон від 14.10.2014 №1700-VII [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1700-18 
2. Тютюгін В.І. Злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг: загальна характеристика / В.І. Тютюгін, Ю.Б.Гродецький // Вісник Асоціації Кримінального права України. – 2015. – № 1(4). – С. 272-295.
3. Словник української мови: в 11 т. – К.: Наук, думка. 1970. – 1979. – Т. 6: П-Поїти. – 1975. – 832 с.
4. Словник української мови: в 11 т. – К.: Наук, думка. 1970. – 1979. – Т. 7.: Поїхати-Приробляти. – 1976. – 723 с. 
 

Останнє оновлення (06.12.17 20:03)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 07.12.2017 - СЕКЦІЯ №5
Психологічний вплив в сфері професійної комунікації за допомогою мовленнєвої діяльності на сьогоднішній день стає одним із пріоритетних напрямків сучасних досліджень. Використання прийомів мовленнєвого впливу особливо яскраво простежується в політиці, рекламі, менеджменті і правозастосовній діяльності. Розуміння механізмів сугестії, що використовується професійними опонентами в правовій сфері - адвокатами і прокурорами під час судового допиту в кримінальному провадженні або судових дебатів у цивільному процесі, представляє великий інтерес з огляду на закріплений чинним процесуальним законодавством принцип змагальності судового процесу. 
Проблемами судової комунікації цікавилися представники різних наукових сфер – юриспруденції, криміналістики, психології, лінгвістики тощо – зокрема, Н. Хабібуліна, А.Шепелєв, А. Александров та інші. 
Судовий допит, судовий виступ загалом, має певні особливості: будь-яке висловлювання в межах судових дебатів є аргументованим, логічно побудованим та володіє певного роду сугестивною наповненістю, тобто виконує сугестивну функцію. Отже, можна стверджувати, що судовий виступ спрямований на прямий або непрямий інформаційний вплив і переконання в рамках конкретної нормативно регламентованої ситуації спілкування.
Найбільше та найпомітніше сугестивний вплив проявляється в межах судового виступу – на етапах вступного та заключного слова адвоката чи прокурора, а також при формулюванні питань на етапі перехресного допиту свідків, й характеризується широким використанням імперативних мовленнєвих конструкцій. 
Так, наприклад, в рамках допиту свідків прокурори та адвокати часто використовують уточнюючі запитання, як-то: «Якої саме дати Ви в останнє бачили підсудного?».
Використання прямого уточнюючого запитання стороною у справі спрямовано, з одного боку, на виявлення конкретних обставин справи, а з іншого – на створення певної бази аргументації. В даному випадку і питання сторони обвинувачення чи захисту, і відповідь свідка створюють в комплексі загальне розуміння окремих аспектів справи, що слухається, схиляючи суд (особливо суд присяжних) на сторону обвинувачення чи захисту відповідно. 
Ще, як приклад, можна навести використання сторонами обвинувачення чи захисту уточнюючого запитання, яке спрямоване на необхідність виразу особистої оцінки свідком дій підсудного. Наприклад, питання адвоката, адресоване свідкові «Що, на Ваш погляд, слугувало причиною вбивства, вчиненого підсудним?» або питання прокурора, адресоване підсудному «Пригадайте, що саме Ви відчували в момент вбивства?» мають на меті встановлення емоційного підтексту, особистої емоційної оцінки подій, що забезпечує реалізацію механізму навіювання та відображається у низці ситуацій прямого або перехресного допиту свідків. 
Сугестія – це спосіб впливу, заснований на некритичному сприйнятті людиною отримуваної інформації, «стимуляція до реакції, що може суперечити рефлекторній поведінці організму» [1, с. 132]. За Л. Ільницькою, вербальний сугестивний вплив – це використання мови з метою: встановлення і підтримання психологічного контакту; приєднання до реальності суб'єкта; утилізації свідомості та отримання доступу до несвідомого [2, с. 128].
Незважаючи на складність класифікації навіювань, у психологічній літературі в структурі сугестивного впливу розрізняються наступні базові види навіювання, пов’язані з етапом утилізації стану підвищеної сугестивності сугерента: 1) прямі навіювання; 2) непрямі навіювання [3, с. 66].
На думку О. Медведєвої сенс сугестивного навіювання полягає у впливі на почуття людини, а через них на її волю та розум з метою створення певного стану і спонукання до вчинення запланованих дій [4, с. 241]. Зазначений вчений підкреслює прагматичну спрямованість феномена сугестії: будь-який акт сугестії має на меті навіювання певної установки на дію, необхідну сугестору.
Судовий допит є ситуацією безпосереднього, «живого», спілкування, що передбачає застосування як вербальних, так і невербальних прийомів впливу. 
На думку, А. Александрова сугестія буває прямою або непрямою, навмисною або ненавмисною [5, с. 101]. 
Пряма (цілеспрямована) сугестія полягає у використанні сугестором спеціальних «словесних формул» з метою впливу на психічну сферу сугерента, стаючи активними елементами його свідомості і поведінки. 
Сенс непрямої (мимовільної) сугестії прихований в інформації, що озвучується прокурором або адвокатом, полягає в її поширенні у прихованому, замаскованому вигляді і характеризується неусвідомленістю, непомітністю, мимовільністю її засвоєння. 
Складові навмисної сугестії продумуються та плануються сугестором заздалегідь, в той час як зміст ненавмисної сугестії носить імпровізований характер.
Що стосується судового допиту, то очевидно, що й адвокати, і прокурори використовують всі перераховані види сугестії, комбінуючи їх з метою досягнення максимального впливу на свідомість допитуваного.
Отже, вплив є невід'ємною частиною будь-якого судового виступу, у тому числі є невід’ємною частиною судового допиту. Й хоча кримінальне процесуальне законодавство певною мірою регламентує питання виключення (обмеження) сугестивного впливу учасників процесу (наприклад, статтею 352 КПК України передбачено, що під час прямого допиту не дозволяється ставити навідні запитання, тобто запитання, у формулюванні яких міститься відповідь, частина відповіді або підказка до неї, або передбачений процесуальним законодавством порядок проведення допиту свідків кожного окремо з залишенням допитаного свідка в залі судового засідання для запобігання інформаційному обміну зі ще не допитаними свідками) проте все ж сам процес судового допиту не виключає можливість сугестивного впливу на учасників процесу.
Сугестивний вплив – це комплексне явище. Основна частина виступу сторони обвинувачення чи захисту у суді припадає на етап допиту свідків, який реалізується шляхом прямого чи перехресного допиту. На цьому етапі метою застосування сугестії є, перш за все, отримання достовірних показань. І ця мета досягається за рахунок таких сугестивних тактик, як тактика наполягання на згадуванні обставин, тактика провокації та тактика прямого запитання. Також метою є спонукання до щиросердного зізнання або викриття неправди у показаннях, що досягається виявленням та опротестуванням некоректного питання, поставленого процесуальним опонентом. Зазначені засоби досягнення мети застосування тактик сугестії можуть виражатися в прямій або опосередкованій формі. 

Список використаних джерел:
1. Слухай А. Алітераційне римування як засіб сугестивного впливу в давньоанглійських текстах: методологія дослідження // Studia Linguistica. – 2010. – Вип. 4. – С. 132-139.
2. Ільницька Л. Мовленнєві засоби підвищення ефективності сугестивного впливу / Л.Ільницька // Лінгвістика ХХІ ст.: нові дослідження і перспективи. – К.: Логос, 2007. – С.127-135.
3. Ніколаєнко С. Психологічні особливості базових видів сугестії / С. Ніколаєнко // Світогляд – Філософія. – Релігія: Зб. наук. пр. — Суми: ДВНЗ «УАБС НБУ», 2011. – № 1(1). – С. 66.
4. Медведева Е.В. Рекламная коммуникация [Текст] / Е.В. Медведева. – М.: Изд-во ЛКИ, 2008. – 280 с.
5. Александров A.C. Юридическая техника – судебная лингвистика – грамматика права [Текст] / А.С. Александров // Проблемы юридической техники: Сборник статей / Под ред. д.ю.н., проф. В.М. Баранова. – Нижний Новгород: Нижегородский исследовательский научно прикладной центр «Юридическая техника», 2000. – С. 101. 
 

Останнє оновлення (06.12.17 17:58)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 07.12.2017 - СЕКЦІЯ №2
Основний закон України у статті 5 проголосив народ «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні», що повністю відповідає ідеї громадянського суспільства, а статтею 69 визначив, що «народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії» [1]. Загальні збори членів територіальної громади статтею 8 ЗУ «Про місцеве самоврядування» віднесено до форм безпосередньої демократії [2]. Відтак, забезпечення державою належного здійснення цього інституту – необхідна умова втілення у життя принципу громадянського суспільства, без чого неможлива побудова правової держави. 
Однак український законодавець довгі роки залишав поза увагою це питання. ЗУ «Про місцеве самоврядування» [2], прийнятий у 1997 році, присвячує загальним зборам членів територіальної громади лише одну статтю, де вказано, що їх рішення враховуються органами місцевого самоврядування, а порядок проведення визначається законом (очевидно, передбачалося прийняття спеціального закону) та статутом територіальної громади. Такий закон не був прийнятий, натомість досі чинною залишається Постанова Верховної Ради України «Про затвердження Положення про загальні збори громадян за місцем проживання в Україні» від 17. 12. 1993 [3], яка суперечить Конституції України (адже, за статтею 92, засади місцевого самоврядування визначаються виключно законами України) та ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні».
Недоліки законодавства призвели до того, що така форма прямої місцевої демократії, як загальні збори членів територіальної громади, хоч і була задекларована в чинному законодавстві, але не мала належного унормування і потребувала закріплення в статутах громад або в окремих положеннях, прийнятих органами місцевого самоврядування. Унаслідок невисокої громадської активності мешканців громад, незрілості громадянського суспільства в країні, що лише перебуває на стадії посттоталітарного формування, втілення у життя інституту загальних зборів значною мірою залежала від залучення громадського сектора депутатським корпусом місцевої ради та особистості сільського, селищного, міського голови та голови об’єднаної територіальної громади. Але вищезгадані суб’єкти часто самі не мали уявлення про важливість і необхідність проведення загальних зборів, їхню методику та організаційні засади [8]. 
    Оскільки Конституція України та галузеве законодавство не визначає порядку реалізації механізму загальних зборів, а лише означає сам механізм, практика його застосування була та є дещо викривленою в бік забезпечення інтересів органів місцевого самоврядування, але аж ніяк не громад. До прикладу, у багатьох територіальних громадах ухвалено статути чи положення, де звужено коло суб’єктів ініціювання зборів. Через це склалося хибне уявлення, що загальні збори можуть бути скликані лише з ініціативи міського (селищного, сільського) голови, виконкому ради чи органу самоорганізації населення, але ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні» [2] таких обмежень не встановлює, тому навіть за умови, що рішення про скликання загальних зборів ухвалює орган місцевого самоврядування чи голова громади, ініціатива їх проведення може належати іншим суб’єктам громади, які заручилися підтримкою громадян. Наведені вище та інші численні фактори свідчили про необхідність урегулювання цього питання у законодавстві України. 
    Останнім часом унаслідок активних демократичних процесів у державі проблему загальних зборів членів територіальної громади піднімають на державному рівні. Так, згідно із Національною стратегією сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні на 2016 - 2020 роки, затвердженою Указом Президента України від 26 лютого 2016 року, «унормування на законодавчому рівні порядку ініціювання, проведення загальних зборів (конференцій) членів територіальної громади за місцем проживання та реалізації їх рішень» є стратегічним завданням держави [4]. За цим же указом, «метою стратегії є створення сприятливих умов для розвитку громадянського суспільства, налагодження ефективної взаємодії громадськості з органами державної влади, органами місцевого самоврядування на засадах партнерства, забезпечення додаткових можливостей для реалізації та захисту прав і свобод людини і громадянина, задоволення суспільних інтересів з використанням різноманітних форм демократії участі, громадської ініціативи та самоорганізації». 
У Плані заходів на 2016 рік щодо реалізації Національної стратегії сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні на 2016-2020 роки, який затверджує Кабінет Міністрів України, та у такому ж нормативно-правовому акті на 2017 рік на Міністерство регіонального розвитку та Міністерство юстиції України [5] було покладено обов’язок супроводження у Верховній Раді України проекту ЗУ «Про загальні збори (конференції) членів територіальної громади за місцем проживання» (реєстраційний номер 2467) [7]. Реєстрація цього законопроекту була проведена 24.03.2015, але його було включено лише до порядку денного сьомої сесії Верховної Ради України восьмого скликання, затвердженого Постановою Верховної Ради від 03.10.2017 [6]. У Пояснювальній записці до законопроекту йдеться про те, що «метою прийняття Закону є суттєве покращення існуючої ситуації у сфері регламентації форм локальної демократії і створення умов для безпосередньої участі членів територіальних громад у вирішенні питань місцевого значення». 
Департамент демократичних інститутів та врядування Генерального директорату з питань демократії у співпраці з експертом РЄ Анною Гампер, проаналізувавши положення законопроекту, дійшли до висновку, що: законопроект не суперечить європейським стандартам у даній галузі, однак рекомендовано переглянути його задля вирішення питань як щодо форми, так і щодо змісту (зокрема стосовно його узгодженості з іншими законами, точнішого визначення компетенції зборів). 
Отже, останнім часом спостерігаються позитивні тенденції щодо вирішення питання, яке стосується здійснення такої форми безпосередньої демократії, як загальних зборів членів територіальної громади. А їх результати будуть залежати як від якості нормативно-правової бази, так і від її виконання.

Список використаних джерел:
1. Конституція України прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996 р. – № 30.
2. Про місцеве самоврядування: Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1997 р. – № 24. 
3. Про затвердження Положення про загальні збори громадян за місцем проживання в Україні: Постанова Верховної Ради України // Відомості Верховної Ради України. – 1994 р. – №6. 
4. Про сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні: Указ Президента України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.president.gov.ua/documents/682016-19805.
5. План заходів на 2016 рік щодо реалізації Національної стратегії сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні на 2016-2020 роки: Постанова Кабінету Міністрів України // Урядовий кур'єр. – 2016 р. – № 108.
6. Про порядок денний сьомої сесії Верховної Ради України восьмого скликання: Постанова Верховної Ради України // Відомості Верховної Ради України. – 2017 р. – № 42-43.
7. Про загальні збори (конференції) членів територіальної громади за місцем проживання: проект Закону України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=54539. 
8. Мочков О.Б. Досвід проведення зборів («сходів») громадян за їх місцем проживання у територіальних громадах [Електронний ресурс] / О.Б. Мочков. – Режим доступу: http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/tpdu/2016-3/doc/3/06.pdf. 
 

Останнє оновлення (06.12.17 17:43)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 07.12.2017 - СЕКЦІЯ №2
Останніми роками все більше нових реформ сприяють виходу України на один рівень із європейськими державами. Саме ці нововведення повинні змінити менталітет українців та покращити наше суспільство крок за кроком. Однією зі сфер, яка потребувала реформування, була сфера освіти. І на початку вересня цього року прийняли закон, що змінить саму систему освіти у нашій державі. Це Закон України «Про освіту» від 05.09.2017 [2].
25 вересня Президент України Петро Порошенко підписав новий закон «Про освіту», який напередодні підтримала Верховна Рада. 27 вересня закон вийшов друком в офіційному виданні Верховної Ради «Голос України». Документом передбачено, що він набуває чинності наступного дня після його опублікування. Згодом голова держави назвав цей закон «Інвестицією у майбутнє»
Проти цього закону зразу ж виступили Угорщина та Румунія, оскільки у ньому передбачений перехід період для дітей, що навчаються мовами нацменшин [4]. Згідно закону, навчання після 5 класу вестиметься виключно українською, проте варто зазначити, що згідно закону громадянам України гарантується право отримання освіти державною мовою і регіональними мовами або мовами меншин [5]. Це право реалізується шляхом створення відповідно до законодавства окремих класів (груп) з навчанням мовою відповідної національної меншини поряд із державною мовою і не поширюється на класи (групи) з навчанням українською мовою. Особам, які належать до корінних народів, національних меншин України, гарантується право на вивчення мови відповідних корінного народу чи національної меншини в комунальних закладах загальної середньої освіти або через національні культурні товариства [1]. Тобто якщо дитина належить до національної меншини, у садочку й початковій школі вона може вивчати своєю мовою якусь кількість предметів з подальшим збільшенням кількості предметів, які вивчатимуться українською.
У Бухаресті та Будапешті, відповідно, у цьому вбачають утиски національних меншин. Це призвело до блокування євроінтеграції України в рамках програми «Східного партнерства» з боку Угорщини [4]. А ось інша європейська держава – Латвія – підтримала цей закон.
Також своє обурення виразив Геннадій Москаль – голова Закарпатської обласної адміністрації. На своєму офіційному сайті він звернувся до президента з проханням накласти вето на цей закон або повернути до Верховної Ради для перегляду, оскільки він не відповідає Європейській хартії регіональних мов або мов меншин від 5 листопада 1992 року.
Наша влада дослухалась до критики і відправила цей закон на експертизу до Ради Європи. За очікуваннями, експертиза має тривати півроку.
Міністр освіти України Лілія Гриневич анонсувала зустріч з міністром, що відповідає за освіту в Угорщині для обговорення ситуації.
Поки що рано говорити які зміни принесе цей закон нашій державі. А окремі положення взагалі наберуть силу 1 січня 2018 року та навіть 1 січня 2030 року [2]. Проте, зараз, розглянувши його, ми пожимо оцінити негативні та позитивні ознаки цього закону.
У пояснювальній записці до закону зазначається, що: «Очікуваними результатами прийняття Закону України «Про освіту» є створення системи освіти нового покоління, що забезпечить умови для здобуття освіти всіма категоріями населення України, ефективної системи забезпечення всебічного розвитку людини та сприятиме істотному зростанню інтелектуального, культурного, духовно-морального потенціалу суспільства та особистості».
Проте змінюється не лише навчальний процес. Законопроект передбачає, що кожен заклад освіти обов’язково має бути юридичною особою.
У той же час, одна юридична особа не може бути у складі іншої. Тому, якщо, наприклад, ліцей та професійно-технічний коледж буде об’єднано в один комплекс, то статусу керівника може позбудеться або директор ліцею або директор коледжу.
Тобто керівники навчальних закладів, яких об’єднають у комплекси, не зможуть самостійно приймати більшість рішень, зокрема щодо розпорядження коштами.
Що ж до учнів, то вони тепер навчатимуться 12 років. Це станеться завдяки створенню трьохрівневої системи освіти: початкова – 4 роки; базова середня – 5 років; профільна середня – 3 роки. Школа стане профільною: учень зможе вибирати навчатися в академічному ліцеї чи професійному коледжі. Це забезпечить зникнення потреби у вивченні непотрібних для учнів предметів [4].
У Законі приділено велику увагу компетентності учнів, зокрема виділяються спілкування державною та іноземними мовами, математична компетентність, загальнокультурна, екологічна, підприємливість, інноваційність, уміння навчатися упродовж життя та три форми здобуття освіти: формальна (офіційне підвищення рівня освіти), неформальна (підвищення рівня поза офіційною системою підвищення кваліфікації – тренінги, гуртки, курси) та інформальна (самоосвіта). Це має підвищити загальний рівень самосвідомості населення. Оновлення програм – це вже крок назустріч тим дітям, які сьогодні вчаться у початковій школі [2].
Також закон зобов'яже навчальні заклади створювати класи для учнів з особливими потребами, якщо виникне така необхідність, наприклад, на звернення батьків.
Закон передбачає, що всі вчителі повинні брати участь у засіданнях педагогічних рад. Таким чином усі вчителі будуть залучені до прийняття управлінських рішень своєї школи. Педрада планує роботу закладу, схвалює освітні програми, обговорює питання підвищення кваліфікації вчителів, має право ініціювати проведення позапланового інституційного аудиту закладу та обговорює механізми забезпечення академічної доброчесності у своїй школі. Уся інформація про ресурси школи (фінансові, матеріальні та кадрові) має бути опублікована онлайн [3].
Також велику увагу приділено вчителям. Продовж 5 років вчитель має пройти не менше 150 годин підвищення кваліфікації. Причому обов’язково робити це щороку. Тепер вони зможуть самі обирати, де та як займатись своєю самоосвітою. Це можуть бути тренінги, навчальні програми у профільних установах та інших навчальних закладах. Вчителі зможуть добровільно проходити зовнішню незалежну сертифікацію [2]. У неї входитиме перевірки на володіння предметом викладання, спілкування з дітьми та використання сучасних методик в навчальному процесі. Вчителі, що успішно пройшли сертифікацію, отримуватимуть 20% надбавки до зарплатні.
Також зміниться порядок обирання директорів. Обиратиме директора на посаду спеціальна незалежна комісія, яка складатиметься з директорів державних та приватних шкіл, представників громадськості, викладачів, представники районних державних адміністрацій на основі конкурсу. При цьому, комісія, яка ухвалюватиме відповідне рішення, складатиметься в тому числі з вчителів цього навчального закладу [3]. Крім них, така комісія має включати представників із засновників школи, громадського об'єднання батьків та учнів закладу, громадське об'єднання директорів шкіл цієї місцевості. Це допоможе побороти корупцію в установах та забезпечити прозорість управління навчальними закладами.
Однією із проблем реформи є питання фінансування. В проекті закону лише в загальних рисах переховуються джерела фінансування навчальних закладів, які зводяться до бюджетних і небюджетних. Це не викликає якихось заперечень, хоча і не вносить чогось нового.
Водночас, дана редакція законопроекту жодним чином не регулює так звані «благодійні внески» батьків, які вони роблять добровільно і недобровільно.
При недостатньому фінансуванні з боку держави, без «батьківських грошей» школам доведеться нелегко [2]. У той же час, спосіб, в якій ці кошти залучаються ні юридично, ні фінансово, ні морально недопустимий.
Незважаючи на все це хочеться вірити, що реформа покращить стан освіти в Україні та допоможе нам вийти на світовий рівень. Я вважаю, що це змінить якість освіти в нашій державі та стане початком низки змін в державо-правовій ідеології, що призведе до покращення стану життя взагалі. Що ж час покаже. А ми будемо надіятись на краще.

Список використаних джерел:
1. Конституція України прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996 р. – № 30.
2. Закон України «Про освіту» // Відомості Верховної Ради України. – 2007 р. – № 38-39, ст.380
3. Освітня реформа: як зміниться навчання [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.bbc.com/ukrainian/features-41166666
4. Румунія стурбована через прийнятий Верховною Радою закон про освіту [Електронний ресурс] – Режим доступу http://www.eurointegration.com.ua/news/2017/09/7/7070662/
5. Закон України про засади державної мовної політики // Відомості Верховної Ради України – 2013 р. – № 23, ст. 218. 

Останнє оновлення (06.12.17 17:28)

 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2017
Грудень
ПнВтСрЧтПтСбНД
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
У якій, на Вашу думку, сфері державної діяльності принцип справедливості реалізується найгірше?
 
На Вашу думку чи є, на сьогодні, основним змістом діяльності органів державної влади забезпечення верховенства права в Україні?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція