... Найбільше успіхів ми досягаємо у тому, до чого маємо найліпший хист (Античний вислів) ...
Науково-практична Інтернет-конференція 04.10.2018 - СЕКЦІЯ №1
Корупція як негативне явище через свою складність та поліваріативність проявів обумовлює потребу наукового обґрунтування ролі Уповноваженого з виконання Антикорупційної програми в механізмі запобігання і протидії корупції. Дана проблема має часто фрагментарний і контраверсійний характер, та не дає загальної картини ситуації. У поглядах вчених існує чимало суперечностей щодо поняття, сутності та складових елементів механізму запобігання і протидії корупції. Для багатьох досліджень в цій сфері характерні суперечність та непослідовність. 
Традиційно суб’єктами реалізації будь-якої політики, так само як і суб’єктами, що задіяні в організаційно-правовому управлінському механізмі, пов’язані з владними повноваженнями, виступають органи державної влади загальної та спеціальної компетенції. Згідно з чинним законодавством Органами спеціальної компетенції, як відомо, є: 
– Національне антикорупційне бюро України [2], що займається попередженням, виявленням, припиненням, розслідуванням та розкриттям корупційних правопорушень, віднесених до його підслідності, а також запобіганням вчиненню нових;
– Національне агентство з питань запобігання корупції [1], що забезпечує запобігання корупції, забезпечення формування та реалізації державної антикорупційної політики, створення й забезпечення дотримання правил, які дозволять запобігти корупції;
– Спеціалізована антикорупційна прокуратура [3], що здійснює супровід кримінальних проваджень Національного антикорупційного бюро України.
Стосовно цих суб’єктів залишається найбільш нерозв’язаним питання організації парламентського контролю над їхньою діяльністю, оскільки закритий характер функціонування їх потребує упровадження відповідних механізмів спостереження та прийняття рішень. 
Теоретико-правовий інтерес у даному контексті викликає думка О. Литвинова про специфіку здійснення діяльності суб’єктами протидії корупції, яку характеризують такі профільні функції, як прогнозування, планування, організація і контроль [4, c. 163].
Думки вченого фактично співпадають з цілком логічним та ефективним інструментом на шляху запобігання та протидії корупції. Так, на думку С. Серьогіна, таким може стати комплекс механізмів протидії та попередження корупції в органах публічної влади. Система механізмів та попередження корупції містить: державно-політичні, державно-правові, соціально-економічні, суспільно-громадянські, соціокультурні. В іншому випадку автор вказує, що політичні, інституціональні, економічні, соціальні механізми протидії та попередження корупції поділяються на загальні та спеціальні і базуються на запровадженні організаційних заходів стратегічного і тактичного спрямування [6, c. 11].
Цілком слушною є теза, що в цілому діяльність суб’єктів протидії корупції складається з безлічі функцій. Чітке і повне їх визначення є важливою науковою задачею. Будь-якій соціальній діяльності властиві загальні функції, здійснювані її суб’єктом. Їх реалізують в ході управління будь-якими об’єктами, що відображають сутність соціального управління. Зміст функцій визначається об’єктом впливу, тобто характер керованих об’єктів визначає конкретний зміст функцій суб’єкта [5, c. 172].
Задля визначення ролі інституту Уповноваженого з виконання Антикорупційної програми в Україні в рамках організаційно-правового механізму протидії корупції, на мою думку, слід звернутись до причин її виникнення. Більшість спеціалістів сходяться на тому, що основними причинами корупції є недосконалість політичних інститутів, що забезпечують внутрішні та зовнішні механізми стримування влади. До обставин, що роблять внесок у виникнення та розвиток корупції, можна віднести: 
– закони та підзаконні акти, що дозволяють неоднозначно тлумачити їхній зміст; 
– незнання або нерозуміння законів населенням, що дозволяє посадовим особам перешкоджати здійсненню бюрократичних процедур; 
– нестабільну політичну ситуацію в країні; 
– недосконалість сформованих механізмів взаємодії інститутів влади; 
– залежність реалізації основоположних стандартів і принципів роботи бюрократичного апарату від політики еліти, яка на законних підставах здійснює управління державою; 
– професійну некомпетентність посадових осіб; 
– кумівство та політичне протегування, що призводять до укладання таємних угод, які послаблюють механізми контролю над корупцією;
– відсутність єдності в системі виконавчої влади, тобто регулювання однієї й тієї ж діяльності різними інстанціями; 
– низьку активність громадян щодо участі у здійсненні контролю над діяльністю органів державної влади та місцевого самоврядування.
Дієве і реальне формування інституту Уповноваженого з виконання Антикорупційної програми, уповноважених підрозділів з питань запобігання та виявлення корупції в органах державної влади та місцевого самоврядування, на державних та комунальних підприємствах, в установах та організаціях має забезпечити належну реалізацію антикорупційного законодавства на національному рівні та на місцях.
Запровадження інституту Уповноваженого з виконання Антикорупційної програми повинно дати імпульс до позитивних зрушень до декорумпованості українського суспільства. Революційні зміни повинні мати на меті комплексне реформування системи протидії корупції, відповідно до міжнародних стандартів, і гармонізувати законодавство України відповідно до європейських стандартів, як того вимагає Угода про асоціацію України з Європейським Союзом.
Викорінення корупції як негативного явища та запобігання умовам, що можуть сприяти її виникненню, досить складна соціально-економічна, політична, суспільна проблема. На державному рівні з’ясування складових організаційно-правового механізму протидії корупції дозволяє констатувати, що найбільш складними залишаються питання, пов’язані з розробленням, удосконаленням та втіленням інструментів його реалізації. Однак, політична воля керівництва країни щодо вирішення питань запобігання і протидії корупції, впровадження посади Уповноваженого з виконання Антикорупційної програми у вищих ешелонах влади, зокрема, в Кабінеті Міністрів України, Верховній Раді України та Адміністрації Президента України, має стати першочерговим кроком держави на шляху подолання корупції.

Список використаних джерел:
1. Про запобігання корупції: Закон України від 14 жовтня 2014 р. № 1700. Відомості Верховної Ради України. 2014. № 49. Ст. 2056.
2. Про Національне антикорупційне бюро України: Закон України від 14 жовтня 2014 року №1698-VII. Відомості Верховної Ради України. 2014. № 47. Ст. 2051.
3. Про прокуратуру: Закон України від 14 жовтня 2014 р. № 1697-VII. Відомості Верховної Ради України. 2015. № 2—3. Ст. 12.
4. Литвинов О.М. До проблеми визначення соціально-правового механізму протидії злочинності. Форум права. 2007. № 3. С. 163—166. 
5. Машлякевич Д.С., Литвинов О.М. Стратегії запобігання і протидії корупції в Україні: монографія. Харків: ТОВ «В деле», 2016. 260 с. 
6. Серьогін С.С. Механізми попередження та протидії корупції в органах публічної влади України: автореф. дис. … канд. наук з держ. управл.: 25.00.02. Харків, 2010. С. 11. 
 
 
Науково-практична Інтернет-конференція 04.10.2018 - СЕКЦІЯ №2
Під юрисдикцією буквально розуміють судочинство. Це передбачене законом або іншим правовим актом правомочність державного органу давати оцінку дії особи, державного органу, громадській організації як правомірному або неправомірному, вирішувати юридичні спори, застосовувати юридичні санкції до особи, що не виконує юридичних обов'язків або що зробив правопорушення. Спеціальними органами виступають суди, арбітражі суди, а по деяких категоріях справ адміністративні органи [5].
Саме судова система призначена забезпечувати законність в адміністративній діяльності. Одна з центральних проблем українського судочинства - розмежування юрисдикції судів. Не лише позивачі, але й суди часто помиляються під час визначення власної компетенції щодо розгляду та вирішення справ. Це призводить до порушення права особи на швидкий і справедливий суд. Непоодинокими є випадки, коли причиною скасування судового рішення, яке набрало законної сили, є саме лише порушення правил юрисдикції. Страждають від цього, насамперед, сторони у справах, адже вони змушені розпочинати все спочатку. Очевидно, що такий стан речей не відповідає конституційним принципам побудови судової системи, зменшує ефективність правосуддя, підриває його авторитет в очах людей [2, 3, 6].
Розмежування повноважень судів за їх юрисдикцією має не лише організаційне значення для побудови спеціалізованої системи судів, але й практичне значення для сторін у відповідних справах. Порушення юрисдикції впливає, насамперед, на реалізацію права особи на судовий захист, оскільки суд, до якого вона звернулась, відмовляє у розгляді та вирішенні її вимог, отже захисту не забезпечує. Не лише позивач може помилитися щодо юрисдикції; такої самої помилки може припустити ся суд. 
Наведене дозволяє дійти висновків, що існуюча система розмежування юрисдикції судів не сприяє ефективній реалізації права на судовий захист, ускладнює доступ особи до суду, є складною для розуміння як громадянами, так і судами через відсутність чітких критеріїв, а тому потребує істотних змін.
У доктрині процесуального права існує думка про поділ судової юрисдикції на такі види: цивільна юрисдикція, кримінальна юрисдикція, конституційна юрисдикція [4].
Доцільно привести аргументи на користь універсальності цивільно-процесуальної форми та її принципової здатності об’єднати в рамках єдиної цивільної юрисдикції справи, які розглядаються в порядку теперішніх цивільного, господарського й адміністративного судочинства. Об’єднуючими її чинниками є єдність: завдань цивільного, господарського й адміністративного судочинства; принципів, процесуальних норм та інститутів, а також суб’єктного складу учасників цих процесів, об’єкта судового захисту цивільних прав і обов’язків.
Практичною реалізацією доктрини єдності процесу є створення єдиного Цивільного процесуального кодексу, який об’єднує правила цивільного, господарського і адміністративного судочинства в межах класичної цивільної процесуальної форми. Такий підхід дозволяє усунути прогалини в судовій юрисдикції, сприяє підвищення доступності правосуддя за рахунок того, що складна переважно внутрішня спеціалізація не відбивається на простоті зовнішньої форми звернення до суду, дозволяє запровадити зрозумілу відносно уніфіковану судову процедуру, створює передумови для більш ефективного забезпечення однаковості судової практики і вдосконалення судового право застосовного процесу. 
З метою поліпшення юрисдикційної діяльності рекомендовано наступні заходи.
Відмова від спеціалізації судів і запровадження спеціалізації суддів. Відсутність спеціалізованих судів робить непотрібною розподіл юрисдикції між ними: усі справи розглядаються одним судом. Водночас, в самому цьому суді пропонується запровадити спеціалізацію суддів, які об’єднуються в предметні колегії (палати), за прикладом Верховного Суду України, який має цивільну, адміністративну, господарську та кримінальну палати. Таким чином, особа звертається до одного суду, а яка саме палата цього суду, яким складом суду та в якому порядку буде розглядати справу – це вже вирішує сам суд; він не зв’язаний доводами позивача. У сукупності з ідеєю уніфікації процесів (кодексів), відмова від спеціалізації судів, безперечно, вирішила б проблему розмежування юрисдикції між судами.
Потребує уточнення критеріїв розмежування різних видів юрисдикції. У вітчизняному законодавстві відсутня єдина методика до визначення критеріїв розмежування юрисдикцій судів. Отож, проблему теоретично можна було б вирішити, обґрунтувавши систему чітких, однозначних і зрозумілих критеріїв. Видається, що ця система мала б ґрунтуватися на послідовному застосуванні предметного і суб’єктного критеріїв. 
За суб’єктним критерієм розмежовується цивільна, господарська та адміністративна юрисдикція. Господарські справи виникають між юридичними особами та підприємцями, а також з приводу створення та припинення юридичних осіб, а адміністративні – за участю суб’єкта владних повноважень. Всі інші справи вирішуються в порядку цивільного судочинства.
Серед методів регулювання треба виділити наступні: звернення зацікавленої особи до спеціального органу (суду), який остаточно вирішує юрисдикційний спір; визначення юрисдикції за зв’язком вимог; встановлення "залишкової" юрисдикції. Якщо процесуальний закон не дозволяє однозначно визначити юрисдикцію справи, вона розглядається загальним судом за правилами цивільного судочинства. 
Не менш важливим є запровадження «м’якої» юрисдикції. «М’яка» юрисдикція може виявлятися в тому, що суд першої інстанції не вправі закривати провадження у справі, якщо жодна зі сторін не вимагає цього, тобто з власної ініціативи. В цьому є певні елементи договірної юрисдикції. 
Доцільним буде перекваліфікація виду судочинства з ініціативи суду. З метою практичної реалізації права особи на доступ до суду та ефективного захисту її порушених прав необхідно позбавити суд касаційної інстанції права скасовувати судове рішення із закриттям провадження з мотивів порушення юрисдикції; запровадити чіткі критерії розмежування юрисдикції судів; розробити порядок розв’язання юрисдикційних спорів; внести відповідні зміни до процесуального законодавства.

Список використаних джерел:
1. Буратевич О.І. Органи держави влади України і нормативно-правове забезпечення європейської інтеграції. Наукові праці МАУП. 2012. Вип. 2 (33). С. 99—104. 
2. Борко А.Л. Поняття та ознаки принципів судової системи. Форум права. 2012. № 3. С. 50—55. 
3. Борко А.Л. Щодо системи принципів організації судової системи України. Митна справа. 2012. № 6. Ч. 2, кн. 2. С. 450—456. 
4. Городовенко В.В. Принципи судової влади: монографія. Xарків: Право, 2012. 448 с. 
5. Кравчук Т.О. Становлення, розвиток і завдання адміністративної юрисдикції в Україні та в деяких зарубіжних країнах. Вісник Вищої ради юстиції. № 4 (8) 2011. С. 15—21.
6. Конституція України. Науково-практичний коментар / редкол.: В.Я. Тацій (голова редкол.), О.В. Петришин (відп. секретар), Ю.Г. Барабаш та ін.; Нац. акад. прав. наук України. 2-ге вид., переробл. і допов. Xарків: Право, 2012. 1128 с. 
7. Назаров І.В. Принципи побудови судової системи: монографія. Харків: ФІНН, 2009. 144 с. 
 

Останнє оновлення (02.10.18 14:22)

 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2018
Жовтень
ПнВтСрЧтПтСбНД
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031    
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2018 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція