... Найбільше успіхів ми досягаємо у тому, до чого маємо найліпший хист (Античний вислів) ...
Науково-практична Інтернет-конференція 04.10.2018 - СЕКЦІЯ №4
Згідно ст. 73 Господарського кодексу України (далі – ГК України) державне унітарне підприємство – це підприємство, що утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління. Аналогічно відповідно до ст. 78 ГК України комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління. Такими суб’єктами можуть бути, зокрема, державні сільськогосподарські, промислові, будівельні, транспортні підприємства, комунальні житлово-експлуатаційні підприємства тощо.
Майно державного чи комунального підприємства перебуває у державній (комунальній) власності і, згідно вищевказаних статей ГК України, закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання чи на праві оперативного управління. Водночас відповідно до ст. 92 Земельного кодексу України (далі – ЗК України) земельні ділянки набуваються державними та комунальними підприємствами на праві постійного землекористування. 
Стаття 92 ЗК України визначає право постійного користування земельною ділянкою як право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Такий не встановлений заздалегідь строк права постійного землекористування надає йому сталого характеру та підвищує ступінь стабільності правомочностей землекористувача. У цьому, на думку багатьох науковців, полягає перевага права постійного землекористування перед іншими видами користування земельними ділянками [1, с. 140; 2, с. 193].
  Як справедливо зазначають дослідники, право постійного землекористування має особливе значення для використання земельних ділянок, які не підлягають передачі у приватну власність в силу їх особливої цінності або призначенні для забезпечення публічних інтересів [1, с. 140]. Таким чином, через право постійного землекористування наведеними землями забезпечується пріоритет саме публічних інтересів [2, с. 193].
Отже, слід чітко розмежовувати правовий режим земельних ділянок державних і комунальних підприємств, які передаються останнім на праві постійного користування, і правовий режим іншого майна таких суб’єктів, яке закріплюється за ними на праві господарського відання чи оперативного управління, адже згідно ст. 4 ГК України земельні відносини не є предметом його регулювання, а розмежування відносин у сфері господарювання з іншими видами відносин має суттєве значення для правильного застосування положень нормативно-правових актів [3, с. 9].
На думку О. О. Погрібного юридичне значення права постійного землекористування полягає у тому, що воно виключає можливість виникнення так званої «подвійної» власності держави або територіальних громад та їх підприємств, установ і організацій [1, с. 140]. Власником майна державних чи комунальних підприємств залишається держава або територіальна громада, адже ще за часів римського права утвердився постулат: у однієї речі може бути лише один власник [4, с. 102-111]. Як зазначає В. С. Щербина, обсяг повноважень державного підприємства щодо державного майна у будь-якому разі має бути тією чи іншою мірою меншим, ніж у держави-власника, адже встановлення державному підприємству обсягу повноважень, належних державі як власнику, фактично означало б втрату державою контролю над своєю власністю, а можливо і втрату самого права власності [5, с. 260-261].
Відмінну позицію займає А. М. Мірошниченко, адже чинний ЗК України хоч і не передбачає можливості для державних і комунальних підприємств володіти земельними ділянками на праві власності, відсутня також і пряма заборона, тому, на думку науковця, набуття земельних ділянок у власність відповідно до закону (цивільного законодавство про правочини) можливе [6, с. 222-223].
    Відповідно до ст. 123 ЗК України надання земельних ділянок у постійне користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування за проектами землеустрою щодо відведення таких ділянок. Договірні засади набуття цього права вважаються неприйнятними [1, с. 141]. Припинення права постійного землекористування здійснюється за підставами, передбаченими ст.ст. 141, 144, 149 ЗК України, та в порядку, передбаченому законом, а земельними ділянками, віднесеними законом до особливо цінних – в порядку, передбаченому ст. 150 ЗК України за погодженням з Верховною Радою України.
Водночас експерти звертають увагу, що право постійного користування земельною ділянкою у значній кількості випадків не оформлене належним чином відповідно до вимог законодавства, що унеможливлює здійснення контролю за ефективним використанням відповідних земельних ділянок [7]. 
На думку науковців суб’єкти права постійного землекористування поставлені у несприятливі умови при здійсненні господарської діяльності, оскільки на відміну від суб’єктів права власності чи права господарського відання, вони позбавлені можливості розпоряджатися своїми ділянками, що робить його набагато менш привабливим для суб’єктів господарювання й спонукає останніх укладати «сірі» договори про спільний обробіток землі, спільну діяльність тощо, які по суті є прихованими договорами про оренду або відчуження земель [8, с. 225; 7], а існування права постійного користування земельними ділянками оцінюється як негативне [6, с. 245; 8, с. 226].
Крім того, як зазначається у спеціальній літературі, збереження права постійного користування земельними ділянками суперечить обов’язкам України з адаптації національного законодавства до законодавства Європейського Союзу, адже з позиції законодавства ЄС про конкуренцію (ст. 86.1 Угоди про заснування ЄС) надання права постійного користування розглядається як державна допомога, яка допускається в обмежених випадках для досягнення певної мети [9, с. 69]. Проте в Україні надання земельних ділянок у постійне користування ніяким чином не прив’язується до конкретної мети, а залежить лише від організаційно-правової форми суб’єкта.

Список використаних джерел:
1. Погрібний О.О., Каракаш І.І. Земельне право України: підручник. Вид. 2, перероб. і доп. Київ: Істина, 2009. 600 с.
2. Семчик В.І., Кулинич П.Ф., Шульга М.В. Земельне право України: підруч. для студ. юрид. спец. внз. Київ: Видавничий дім «Ін Юре», 2008. 600 с.
3. Грудницька С.М. Науково-практичний коментар Господарського кодексу України. Київ: ЦУЛ, 2016. 488 с.
4. Підопригора О.А. Основи римського приватного права. Київ: Вища школа, 1995. 264 с.
5. Щербина В.С. Актуальні проблеми господарського права. Київ: Юрінком Інтер, 2012. 528 с.
6. Мірошниченко А.М., Марусенко Р.І. Науково-практичний коментар Земельного кодексу України. Київ: ЦУЛ, 2011. 516 с.
7. Федун А. Право постійного користування землями: між минулим та майбутнім. AgroPortal: веб-сайт. URL: http://agroportal.ua/ua/views/blogs/pravo-postoyannogo-polzovaniya-zemlyami-mezhdu-proshlym-i-budushchim/#.
8. Мірошниченко А.М. Земельне право України: підручник. 2-ге видання, допов. і перероб. Київ: ЦУЛ, 2011. 678 с.
9. Шляхи підвищення ефективності управління земельними ресурсами міст України. Київ: ІРЦ «Реформування земельних відносин в Україні», 2005. 336 с. 
 
 
Науково-практична Інтернет-конференція 04.10.2018 - СЕКЦІЯ №1
Сучасні реформування в українському суспільстві базуються передусім на оновленому сприйнятті права. Довгі роки панування тоталітарної ідеології та обожнення закону та права разом із цілковитою монополією на справедливість комуністичної партії не ставили перед юридичної наукою питання про співвідношення цих категорій. Однак сьогодні в умовах, коли ідея концепція природних прав людини, концепція верховенства права взяла гору над стереотипами виключної законності, вітчизняна правова наука повинна віднайти сутнісний фундамент співвідношення категорій права, законності та справедливості. Адже саме при їх розумному тлумачення й можна буде знайти той баланс між законами життя суспільства, природними правами та жагою справедливості, що дуже необхідно Україні у період фундаментальних трансформацій.
Варто відзначити, що, як і більшість правових досліджень, пошуку співвідношення права, закону, справедливості були започатковані в античному світі.
Розрізнення права і закону в європейському правознавстві засноване на використанні понять ius і lex, запозичених з римської юриспруденції [1, с. 75]. Ще раніше в гомерівський період право позначало існуючі закони і звичаї взагалі, а з часом – саме добрі звичаї і засновану на них правду і справедливість, так само як право в суб’єктивному сенсі. У цілому ототожнення справедливості з законністю – взагалі характерна риса античної культури. Позиція Сократа з цього питання добре відома: «Що законно, то і справедливо» [2, с. 136]. Підхід Платона та його школи ідентичний: законність і є справедливість [3, с. 582-583]. Однак основний момент співвідношення права і закону враховано: право є природний закон життя людей, а безпосередньо закон – встановлені державою правила суспільного життя. Тобто право – природна свобода і при цьому природна необхідність, а закон – обов'язок і борг по відношенню до суспільства.
Що стосується категорії «справедливість», то Аристотель застосовував саме цей термін замість терміна «права»: «Справедливість може бути природна і встановлена законом» [4, с. 327]. «Те, що ми самі покладемо і визнаємо справедливим, стає після цього таким, і ми називаємо його справедливим за законом. Справедливе від природи вище справедливого за законом, однак досліджуємо ми громадянське справедливе, а воно існує за законом, а не від природи. Справедливе – це встановлене законом» [4, с. 328]. Похибка права, виведена з одних писаних законів, може бути виправлена на основі природного закону з урахуванням всіх обставин справи і якостей людини. Отримуване в результаті «добро» чи «правда», теж є право, але не в силу закону, а в якості виправлення законного правосуддя [5, с. 168]. Тобто природний і державний закони складають, таким чином, дві частини чинного законодавства, а справедливість є якістю як права, так і закону. Справедливістю доповнюється як право, так і закон, і все це спрямоване на гармонізацію людських стосунків.
Як у цьому сенсі підкреслює О.А. Землянінова, право, якому за допомогою реалізації принципу справедливості вдається найбільш повно реалізувати спільний інтерес, перетворюється в найбільш «затребуваний» регулятивний інститут, оскільки в цьому випадку воно найбільшою мірою відповідає суспільним очікуванням. Правові норми і цінності інтегрують внутрішній духовний світ соціальних суб’єктів, адже вони здатні мінімізувати розрив між уявленнями про ідеальний і реальним типом суспільної системи, а, отже, створюють у членів суспільства відчуття соціального «комфорту», «вкоріненості» в бутті [6].
Англійський філософ Нового Часу Джон Локк аналогічним чином розділив право і закон: «право полягає в тому, що ми маємо можливість вільно розпоряджатися будь-якої річчю, тоді як закон є те, що велить або забороняє нам робити щось» [7, с. 4]. Але для Локка «закон в його справжньому значенні являє собою не стільки обмеження, скільки керівництво для вільного і розумного істоти в його власних інтересах і наказує тільки те, що служить на загальне благо тих, хто підкоряється цьому закону. Метою закону є не знищення і не обмеження, а збереження і розширення свободи. Адже у всіх станах живих істот, здатних мати закони, там, де немає закону, немає і свободи. Адже свобода полягає в тому, щоб не відчувати обмеження і насильства з боку інших, а це не може бути здійснено там, де немає закону »[8, с. 293-294]. Але найбільш повно розділив справедливість, право і закон Гуго Гроцій наступним розумінням: «Право тут означає не що інше, як те, що справедливо при цьому переважно в негативному, а не в позитивному сенсі, так як право є те, що не суперечить справедливості» [9, с. 68].
Американській дослідник ХХ ст. Джон Ролз продовжив думки своїх історичних попередників та вказав, що справедливість є єдиним найважливішим міркуванням, яке беруть до уваги при оцінці базової структури суспільства та загального напряму соціальних змін. Справедливість є першою чеснотою соціальних інституцій, так само, як істина – першою чеснотою систем мислення. У справедливому суспільстві свободу рівного громадянства розглядають як установлену; права, які забезпечує справедливість, не повинні залежати від політичних домовленостей чи від урахування суспільних інтересів» [10, с. 3]. Тобто справедливість виступає оптимальною мірою співвідношення протилежних інтересів у суспільстві. Вона є показником співвідношення цих інтересів, а тому є визначальним чинником, що підпорядковує собі функціонування суспільства та його систем (у тому числі і правової). Також саме у справедливості права вбачається його загальнолюдська цінність. Вона використовується для моральної оцінки певних ситуацій і найкраще характеризує моральність поведінки учасників суспільних відносин.
Означені ідеї проявились у подальшому в концепції правової держави, тобто держава, в якій реально функціонує режим, пов’язаний з правами і свободами людини і громадянина і де влада зобов’язана юридично захищати і гарантувати ці права і свободи, що означає ні що інше як обмеження держави цими правами і свободами, правова і юридична детермінованість. Тут слід зауважити, що такий відрив права від держави обумовлює твердження про те, що основним джерелом права є судовий прецедент і звичай, а не нормативно-правовий акт. Як вказує I.A. Малютін, панівне становище судового прецеденту і звичаю, як основних джерел права, обґрунтовується тим, що вони мають пряме походження з природного права, справедливості, «народного духу», а держава зобов'язана лише санкціонувати їх застосування і забезпечити захист [11].
Тому у правові державі, як зазначає М.В. Тесленко, справедливість виступає центральною категорією, гуманістичною домінантою принципу верховенства права, мірилом оцінки і способом, за допомогою якого юристи знаходять розумне розв’язання конфлікту між законом і правом справедливості, оскільки справедливість визначає зміст права [12]. І саме тому чинною Конституцією України основним принципом визнається принцип верховенства права (ст. 8), а суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (ст. 129) [13]. У свою чергу, на єдність права і справедливості вказував і Конституційний Суд України. На його думку, викладену у рішенні від 2 листопада 2004 р. № 15-рп/2004, справедливість – одна з основних засад права; вона є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню [14].
І дійсно, сьогодні у судовій практиці практично не викликають заперечення випадки, коли суд у разі встановлення невідповідності того чи іншого положення нормативно-правового акта Конституції України застосовує безпосередньо положення Основного Закону. А, коли необхідно розв’язати колізію між судовою практикою і конкретним нестандартним казусом, якщо цей випадок не врегульований законодавством, або коли закон, який мав би врегулювати такий випадок, суперечить Конституції, суд зобов’язаний користатися принципом справедливості і застосувати верховенство права.
Таким чином, закон і право не слід ототожнювати. Адже під правом слід розуміти не просто закон, а нормативно закріплену справедливість. У свою чергу, нормативно закріплена справедливість, не може протистояти справедливості природній, яка вкорінена у саму сутність людини та правової держави. Саме тому в Україні у сучасних реаліях принцип верховенства права набуває вирішального значення, як при регулюванні суспільних відносин, так і при здійснення правосуддя, у тому числі конституційного. 

Список використаних джерел:
1. Луковская Д.И. У истоков правовой мысли в Древней Греции. Правоведение. 1977. №1. С. 75—84.
2. Ксенофонт Воспоминания о Сократе. Москва: Наука, 1993. 380 с.
3. Минос. Платон. Собрание сочинений в 4 т. Т. 4. Москва: Мысль, 1994. С. 581—592.
4. Аристотель. Большая этика. Аристотель. Сочинения в 4-х т. Т4. Москва: Мысль, 1983. 830с.
5. Аристотель. Никомахова этика. Аристотель. Сочинения в 4-х т. Т 4. Москва: Мысль, 1983. С. 53—293.
6. Землянинова Е.А. Справедливость права как основание его интегративности. Юридический журнал. 2007. № 1 (9). С. 62—66. URL: http://elibrary.miu.by/journals!/ item.uj/issue.9/article.13.pdf
7. Локк Дж. Опыт о законе природы. Локк Дж. Сочинения: в 3 т. Т 3. Москва: «Мысль», 1988. С. 3-53.
8. Локк Дж. Два трактата о правлении. Локк Дж. Сочинения: в 3 т. Т 3. Москва: «Мысль», 1988. С. 135—405.
9. Гроций Г. О праве войны и мира. Москва: «Ладомир», 1994. 868 с.
10. Роулз Дж. Справедливість як чесність: політична, а не метафізична справедливість. Лібералізм: антологія. Київ: Смолоскип, 2002. 1122 с.
11. Малютін I.A. Верховенство права – верховенство справедливості. Зовнішня торгівля: економіка, фінанси, право. 2012. № 6. С. 142—145. URL: http://zt.knteu.kiev.ua/ files/2012/6/uazt_2012_6_27.pdf
12. Тесленко М.В. Презумпція правового характеру законів у правовій державі. Актуальні проблеми держави і права. 2004. Вип. 22. С. 225—229. URL: http://www.apdp.in.ua/ v22/42.pdf
13. Конституція України від 28 червня 1996 року (у редакції від 2 червня 2016 року). Відомості Верховної Ради України. 1996, № 30, ст. 141. URL: http://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/254к/96-вр
14. Рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 р. № 15-рп/2004. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v015p710-04 
 

Останнє оновлення (03.10.18 16:11)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 04.10.2018 - СЕКЦІЯ №5
Стаття 162 Кримінального кодексу України (далі – КК) «Порушення недоторканності житла» встановлює кримінальну відповідальність за незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння особи, незаконне проведення в них огляду чи обшуку, а так само незаконне виселення чи інші дії, що порушують недоторканність житла громадян. Законодавче закріплення права на недоторканість житла (ст. 30 Конституції України, ст. 311 Цивільного Кодексу України, ст. 233 Кримінального процесуального кодексу України тощо) та правове забезпечення його охорони вимагає точної характеристики ознак складу злочину, передбаченого ст. 162 КК України.
Предметом злочину, передбаченого ст. 162 КК України, є житло або інше володіння особи. Оскільки, норма, що передбачена ст. 162 КК України, має банкетну диспозицію, для з’ясування змісту поняття «житло», слід звернутись до нормативних документів базових галузей права.
Так, поняття «житло» визначає цивільне право. Зокрема, згідно зі ст. 379 Цивільного Кодексу України (далі - ЦК) житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них [1]. Отже, житлом має визнаватися приміщення (житловий будинок, квартира, інше приміщення) призначене і придатне для проживання в ньому людини. Постанова Кабінету міністрів від 28.10.2004 р. № 1442 «Про затвердження Національного стандарту № 2 «Оцінка нерухомого майна» визначає приміщення як частину внутрішнього об'єму будівлі, що обмежена будівельними елементами, з можливістю входу і виходу [2]. 
Придатність приміщення для проживання в ньому людини регламентується житловим законодавством України. Так, згідно ст. 6 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК) жилі будинки і жилі приміщення призначаються для постійного або тимчасового проживання громадян [3]. Поняттям «жиле приміщення» ст. 6 ЖК охоплює і нежилі за своїм функціональним призначенням приміщення, що є його частиною (комори, балкони, лоджії тощо) [3]. При визначенні приміщення як житлового слід керуватися і державними будівельними нормами ДБН В.2.2-15-2005 «Будинки і споруди. Житлові будинки. Основні положення» та ДБН В.22-9-99 «Громадські будинки та споруди», а також нормативними вимогами державних наглядових органів із забезпеченням проектами стійкості будівель, надійності їх експлуатації, протипожежної безпеки, екологічних та санітарно-гігієнічних правил і норм щодо складових частин комплексу та їх функціональної належності. 
Відповідно до п.п. 14.1.129 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України (далі – ПК) будівлі, віднесені відповідно до законодавства до житлового фонду, дачні та садові будинки є об’єктами житлової нерухомості [4]. Згідно із п.п. 14.1.129.1 п.п. 14.1.129 п. 14.1 ст. 14 ПК будівлі, віднесені до житлового фонду поділяються на такі типи: житловий будинок (житлові будинки садибного типу та житлові будинки квартирного типу різної поверховості); прибудова до житлового будинку; квартира; котедж; кімнати у багатосімейних (комунальних) квартирах [4].
Таким чином, цивільне та житлове законодавство визначають поняттям «житло» приміщення, що призначені та придатні для постійного проживання в них а саме: 1) будівлі, віднесені відповідно до законодавства до житлового фонду (житловий будинок, прибудова до житлового будинку, квартира, котедж, кімнати у багатосімейних (комунальних) квартирах), 2) інші приміщення, призначені та придатні для проживання в них (дачні та садові будинки).
Разом з тим, ч. 2 ст. 233 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) зазначає, що під житлом особи розуміється будь-яке приміщення, яке знаходиться у постійному чи тимчасовому володінні особи, незалежно від його призначення і правового статусу, та пристосоване для постійного або тимчасового проживання в ньому фізичних осіб, а також всі складові частини такого приміщення. Не є житлом приміщення, спеціально призначені для утримання осіб, права яких обмежені за законом [5].
Отже, на відміну від положень цивільного законодавства, що визначають житлом приміщення, що «призначені та придатні для постійного проживання в них», ч. 2 ст. 233 КПК до житла відносить приміщення, «незалежно від його призначення і правового статусу, що пристосоване для постійного або тимчасового проживання в ньому фізичних осіб». 
По-перше, очевидно є різниця між юридичними поняттями приміщення, що «призначене та придатне для проживання в ньому» (ст. 379 ЦК) та приміщення, що «пристосоване для проживання в ньому» (ст. 233 КПК). В першому випадку житлом має бути приміщення, що відповідає усім (архітектурним, будівельним, санітарним, екологічним, пожежним тощо) вимогам для проживання в ньому людини. В другому випадку, житлом є приміщення, що пристосоване для проживання незалежне від його призначення, тобто таке приміщення, що може не належати до житлового приміщення. 
По-друге, Цивільний кодекс визначає житлом «приміщення для постійного проживання» в ньому, а кримінальний процесуальний кодекс – «приміщення для постійного або тимчасового проживання» в ньому.
У визначенні поняття житла в контексті кримінального провадження слід згадати про постанову Пленум Верховного Суду України (далі – ППВСУ) «Про деякі питання застосування судами України законодавства при дачі дозволів на тимчасове обмеження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства» від 28.03.2008 p., у якій зазначено, що під житлом слід розуміти: 1) особистий будинок з усіма приміщеннями, які призначені для постійного чи тимчасового проживання в них, а також ті приміщення, які хоч і не призначені для постійного чи тимчасового проживання в них, але є складовою будинку; 2) будь-яке житлове приміщення, незалежно від форми власності, яке належить до житлового фонду і використовується для постійного або тимчасового проживання (будинок, квартира в будинку будь-якої форми власності, окрема кімната в квартирі тощо); 3) будь-яке інше приміщення або забудова, які не належать до житлового фонду, але пристосовані для тимчасового проживання (дача, садовий будинок тощо) [6]. 
Слід звернути увагу й на те, що у вказаній постанові ППВСУ зазначив, що згідно з вимогами ст. 17 Закону України від 23.02.2006 р. «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» судам необхідно враховувати, що відповідно до практики Європейського суду з прав людини поняття «житло» у п. 1 ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод охоплює не лише житло фізичних осіб. Воно може поширюватися на офісні приміщення, які належать фізичним особам, а також офіси юридичних осіб, їх філій та інші приміщення [6].
Отже, цивільне та житлове законодавство визначають поняття «житло» – як приміщення, що призначені та придатні для постійного проживання в них (житловий будинок, прибудова до житлового будинку, квартира, котедж, кімнати у багатосімейних (комунальних) квартирах, дачні та садові будинки тощо). Кримінальне процесуальне законодавство визначає поняття «житло» в більше широкому розумінні – як приміщення, що призначено або пристосоване для постійного або тимчасового проживання в ньому фізичних осіб незалежно від його призначення і правового статусу, а також всі складові частини такого приміщення. При цьому кримінальним процесуальним законом не встановлено обов’язковості такої ознаки житла особи чи її іншого володіння, як належність їх особі на праві власності (що включає право володіння, користування і розпорядження майном) чи на праві володіння як одного з елементів юридично забезпеченого права власності і як вид права на чужі речі (ст.ст.317, 395 ЦК).
Варто мати на увазі, що при застосуванні норм КК України при визначенні поняття «житло», як предмету злочину, передбаченого ст. 162 КК України, судова практика йде шляхом тлумачення поняття «житло» у широкому розумінні, тобто відповідно до положень ст. 233 КПК. Зокрема, у Постанові Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 24.03.2016 р. № 5-299кс15 зазначено, що для визначення предмету цього злочину має значення лише встановлення, чи відноситься він до переліку матеріальних об’єктів, зазначених у ст. 233 КПК, та чи підпадає цей об’єкт під ознаки фактичного володіння ним особи як житлом чи «іншим володінням», тобто чи проживала ця особа у будинку, утримувала земельну ділянку та фактично користувалася ними, не зважаючи на спірність реалізації цих повноважень. Наявність спору щодо зазначених об’єктів не виключає фактичного володіння та користування ними [7]. Крім того, Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України посилається на рішення позиції Європейський суд з прав людини, зазначаючи, що поняття «житло», суд тлумачить як місце (помешкання), де особа постійно проживає, незалежно від форми чи підстави такого проживання, утримує і облаштовує його, навіть якщо це здійснено з порушенням національного законодавства (справа «Барклі проти Сполученого Королівства» 1996 року) [7].
Таким чином, слід констатувати, що цивільне та кримінальне процесуальне законодавство України по різному визначають поняття «житло», що не сприяє вірному встановленню ознак предмету злочину, передбаченого ст. 162 КК «Порушення недоторканності житла». Верховний Суд України, вважає, що для визначення предмету цього злочину слід керуватися положеннями ст. 233 КПК та рішеннями позиції Європейського суду з прав людини, тобто розглядати житло, як приміщення, незалежно від його призначення і правового статусу, що призначено для постійного чи тимчасового проживання в ньому людей (житлове приміщення), та приміщення які не належать до житлового фонду, але пристосовані для постійного або тимчасового проживання в ньому фізичних осіб, а також всі складові частини такого приміщення.

Список використаних джерел:
1. Цивільний Кодекс України: закон України від 16.01.2003 р. № 435-IV. База даних «Законодавство України». Верховна Рада України. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/ laws/show/435-15/paran2055#n2055
2. Про затвердження Національного стандарту № 2 «Оцінка нерухомого майна»: постанова Кабінету міністрів України від 28.10.2004 р. № 1442. База даних «Законодавство України». Верховна Рада України. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1442-2004-%D0%BF 
3. Житловий Кодекс Української РСР: Закон від 30.06.1983 р. № 5464-X. База даних «Законодавство України». Верховна Рада України URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/ 5464-10
4. Податковий кодекс України: Закон України від 02.10.2010 р. № 2755-VI. База даних «Законодавство України». Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/ 2755-17#n256 
5. Кримінальний процесуальний кодекс України: Закон України від 13.04.2012 р. № 4651-VI. База даних «Законодавство України». Верховна Рада України. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/4651-17 
6. Про деякі питання застосування судами України законодавства при дачі дозволів на тимчасове обмеження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства: постанова Пленум Верховного Суду України від 28.03.2008 p. База даних «Законодавство України». Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0002700-08 
7. Постанова Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 24.03.2016 р. № 5-299кс15. Верховний Суд України. URL: http://www.viaduk.net/ clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/306488827C10E188C2257FB100218CC3 
 

Останнє оновлення (03.10.18 15:39)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 04.10.2018 - СЕКЦІЯ №2
Вивчаючи історію розвитку людства, предметом дослідження стають події, пов'язані з жорстоким знищенням різних народів і релігійних груп і тієї культури, носіями якої вони були, наприклад, Голокост, різанина в Сребрениці. Незважаючи на численні дослідження, що стосуються зазначених історичних подій, в теорії міжнародного кримінального права та національного кримінального права залишаються невирішеними ряд питань, зокрема, проблема відповідальності за заперечення геноциду як історичної події.
Геноцид розглядали у своїх наукових працях такі вчені, як: С.В. Бородін, А.Г. Кібальник, В.Г.Ляхов, В. Удовиченко, І.В. Фесенко, та ін., проте потребує конкретизації питання стосовно закріплення на законодавчому рівні відповідальності за заперечення геноциду як історичної події.
Мета дослідження – розробка пропозицій щодо встановлення відповідальності за заперечення геноциду як історичної події.
Згідно зі ст. 2 Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього 09.12.1948 р. [1] під геноцидом розуміються вчинені з наміром знищити, цілком чи частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу такі дії, як:
− убивство членів такої групи;
− заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи;
− навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її;
− міри, розраховані на запобігання дітородіння в середовищі такої групи;
− насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу. Згідно з положеннями даної Конвенції караними вважаються такі дії:
− геноцид;
− змова з метою здійснення геноциду;
− пряме та публічне підбурювання до здійснення геноциду;
− замах на здійснення геноциду;
− співучасть у геноциді.
Геноцид є одним з найжорстокіших злочинів, що визнані міжнародною спільнотою, адже безпека людства та миру є найпріоритетнішими ключовими об’єктами у системі права.
Політика заперечення геноциду як історичної події справедливо засуджується світовою спільнотою. Так, Генеральною Асамблеєю ООН були прийняті дві Резолюції - Резолюція від 21 листопада 2005 року № A/RES/60/7 Пам'ять про Голокост [2] і Резолюція від 26 січня 2007 року № A/RES/61/255 Заперечення Голокосту [3], які засуджують без будь-яких застережень будь-яке заперечення Голокосту і закликають всі держави-члени беззастережно відкидати будь-яке заперечення Голокосту — будь то повне або часткове — як історичної події і будь-які дії у цих цілях. Разом з тим, відсутність механізму реалізації положень Резолюцій, а саме їх рекомендаційний характер, визначає необхідність встановлення відповідальності за вчинене діяння в рамках міжнародного або національного права, в іншому випадку виключається фактична можливість реалізації зазначених положень. Так, у Німеччині згідно з місцевим законодавством суд Маннхайма засудив до п’яти років тюремного ув'язнення Ернста Цюнделя за заперечення Голокоста [4]. 
Засудженню повинно піддаватися будь-яке публічне заперечення визнаного у рішеннях міжнародних судів чи міжнародних воєнних трибуналів adhoc геноциду як історичної події, а не тільки Голокосту, який є не єдиним фактом геноциду в історії людства.
В якості прикладу можна навести ініціативу законодавця Франції про криміналізацію заперечення геноциду, яка, безсумнівно, відповідає духу і цілям Резолюції [5, c. 8].
Враховуючи положення Резолюцій, і необхідність виключення можливості заперечення геноциду як історичної події, пропонується встановити кримінальну відповідальність за публічне заперечення геноциду.
Для реалізації цієї пропозиції слід доповнити Кримінальний кодекс України [6] ст. 442-1 наступного змісту:
«Стаття 442-1. Публічне заперечення геноциду
1. Публічне заперечення визнаного у рішеннях міжнародних судів чи міжнародних воєнних трибуналів adhoc геноциду як історичної події -
карається позбавленням волі на строк від трьох до п'яти років.
2. Те ж діяння, вчинене з використанням засобів масової інформації -
карається позбавленням волі на строк від чотирьох до шести років.
Примітка. У цій статті під запереченням геноциду розуміється публічна заява про відсутність або неможливість існування геноциду як історичної події».
Результати цього дослідження можуть бути використані для подальшого удосконалення положень щодо відповідальності за публічне заперечення геноциду та аналізу зазначених питань у наукових роботах.

Список використаних джерел:
1. Конвенция о предупреждении преступления геноцида и наказании за него: Принята резолюцией 260 (III) Генеральной Ассамблеи ООН от 9 декабря 1948 года. URL: http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/conventions/genocide. (дата звернення: 23.09.2018).
2. Резолюции 60-й сессии. URL: http://www.un.org/ru/ga/60/docs/60res1.shtml (дата звернення: 23.09.2018).
3. Резолюции 61-й сессии, принятые без передачи в Главные комитеты. URL: http://www.un.org/ru/ga/61/docs/61res_nocte.shtml (дата звернення: 23.09.2018).
4. Эхо Холокоста. URL: http://www.russian-globe.com/N64/OChemPishutSMI.EchoHolocosta.htm (дата звернення: 23.09.2018).
5. Прокофьев В., Махровский В. Франко-турецкий гамбит. Российская газета. 2012. 25 января. № 14 (5687).
6. Кримінальний кодекс України: Закон України від 05.04.2001 р. Відомості Верховної Ради України. 2001. № 25-26. Ст.131. 
 

Останнє оновлення (03.10.18 14:47)

 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2018
Грудень
ПнВтСрЧтПтСбНД
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31      
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2018 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція