... Не помиляється тільки той, хто нічого не робить (В. І. Ленін) ...
Науково-практична Інтернет-конференція 04.10.2018 - СЕКЦІЯ №2
Конституційна норма України гарантує, що кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз’яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника.
Проте, вказаний механізм захисту не завжди дотримується в нашій державі, що зумовлює розповсюдження випадків порушень прав і свобод людини та громадянина під час адміністративного затримання.
Питанню правової допомоги були присвячені роботи таких учених, як Т.О. Гуржія, М.А.Самбори, О.В. Кузьменка, Р.О. Куйбіди, В.І. Шишкіна, О.Г. Яновської та багатьох інших. 
Однак питання реалізації положень, пов’язаних із дією принципу забезпечення правової допомоги в адміністративному судочинстві, вимагає подальшого наукового дослідження. Метою дослідження є розкриття принципу правової допомоги та виявлення особливостей його реалізації в українському законодавстві.
Прийняття Верховною Радою України Закону України «Про безоплатну правову допомогу», який набрав чинності 9 липня 2011 року свідчить про наближення українського законодавства до загальноприйнятих у демократичному світі стандартів захисту прав людини.
Відповідно до статті 14 Закону України «Про безоплатну правову допомогу» право на безоплатну вторинну правову допомогу мають особи, до яких застосовано адміністративне затримання або адміністративний арешт, а також підозрювані у вчиненні злочину особи, які затримані органами дізнання та слідства, особи, до яких як запобіжний захід обрано тримання під вартою та особи, у справах яких відповідно до Кримінального процесуального кодексу України участь захисника є обов'язковою.
Згідно зі ст. 261 Кодексу України про адміністративні правопорушення, органи (посадові особи), правомочні здійснювати адміністративне затримання, про кожний випадок адміністративного затримання осіб інформують у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги, крім випадків, якщо особа захищає себе особисто чи запросила захисника.
При цьому, протягом однієї години з моменту негайної реєстрації повідомлення про затримання особи центр з надання безоплатної вторинної правової допомоги призначає адвоката, про що інформує орган, який затримав особу. Призначений адвокат повинен прибути протягом однієї години з моменту отримання доручення, а у виняткових випадках - не пізніше ніж протягом шести годин з моменту отримання доручення до затриманої особи для надання безоплатної вторинної правової допомоги.
Проте, коли органи, які здійснюють затримання особи, не сповіщають про нього центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги, вони порушують його права, що передбачені як Конституцією України, Законами України, так і міжнародним законодавством.
Задля уникнення приховування таких випадків та своєчасного реагування на них, наказом Міністерства внутрішніх справ України № 386 від 13.05.2017 року було затверджено Положення про Управління моніторингу дотримання прав людини Міністерства внутрішніх справ України, якого раніше ніколи не було в правоохоронній системі.
Основними завданнями Управління моніторингу дотримання прав людини є моніторинг, вивчення та аналіз проблемних питань, пов’язаних з порушенням прав людини в діяльності Міністерства внутрішніх справ і центральних органів виконавчої влади, надання керівництву Міністерства внутрішніх справ пропозицій щодо їх розв’язання та внесення керівництву Міністерства пропозицій щодо вдосконалення нормативно-правових актів стосовно забезпечення прав і свобод людини відповідно до вимог міжнародних і національних нормативних актів із забезпечення прав людини та рішень Європейського суду з прав людини.
Отже, слід зазначити, що співпраця між правоохоронними органами та їх посадовими особами з центрами з надання безоплатної вторинної правової допомоги є дуже важливою для забезпечення прав і свобод людини та громадянина під час адміністративного затримання, а попередження випадків їх порушення є необхідним механізмом, який знаходиться та стадії розвитку та вдосконалення. 

Останнє оновлення (04.10.18 21:37)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 04.10.2018 - СЕКЦІЯ №3
Відповідно до ст.2 Закону України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року №1404-VIII. виконавче провадження здійснюється із дотриманням засад, до яких, серед іншого, належить: обов’язковість виконання рішень (п.2) та розумність строків виконавчого провадження (п.7) [1].
Визначальне значення у механізмі реалізації цих засад має правильне визначення місця провадження виконавчих дій. Зокрема, ч. 1 ст. 24 Закону N1404-VIII визначено, що виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, перебування, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна. Право вибору місця відкриття виконавчого провадження між кількома органами державної виконавчої служби, що можуть вчиняти виконавчі дії щодо виконання рішення на території, на яку поширюються їхні функції, належить стягувачу, а ч.2 цього ж Закону встановлено, що приватний виконавець приймає до виконання виконавчі документи за місцем проживання, перебування боржника - фізичної особи, за місцезнаходженням боржника – юридичної особи або за місцезнаходженням майна боржника.
Як показує судова практика, у різних справах як учасники справи, так і суд по-різному розуміють поняття «місцезнаходження майна боржника», якщо це стосується знаходження грошових коштів у вигляді записів на рахунку у банківській установі, тобто у безготівковій формі. 
Наприклад, у справі № 1840/3156/18 Сумського окружного адміністративного суду про визнання протиправною та скасування постанови про відкриття виконавчого провадження про стягнення заборгованості суд прийшов до висновку про відсутність підстав для повернення виконавчого документу стягувачу у зв’язку із його пред’явленням не за місцем виконання, оскільки місцезнаходженням майна боржника (грошових коштів) є картковий рахунок, відкритий фізичною особою у банку, розташованому у м. Києві. Отже, на думку суду, майно боржника перебуває у м. Києві, а тому виконавчі дії мають вчинятися у межах відповідного виконавчого округу [2].
Натомість у справі № 826/9430/18 окружного адміністративного суду міста Києва суд вважав, що картковий рахунок не є майном боржника, оскільки картковий рахунок лише відкривається на договірній основі для обліку грошових коштів клієнта та здійснення розрахунково-касових операцій, а відтак місце розташування банку (м. Київ), в якому він відкритий, не є місцезнаходженням майна боржника (грошових коштів). Тому приватний виконавець виконавчого округу м. Києва безпідставно виніс постанову про відкриття провадження за місцем розташування банку [3]. 
А у справі № 2340/2789/18 Черкаського окружного адміністративного суду, задовольняючи позов про визнання протиправною та скасування постанови про відкриття виконавчого провадження, суд зазначив, що виконання рішення за місцезнаходженням майна в розумінні вимог ч. 2 ст. 24 Закону N1404-VIII, не передбачає можливості виконання рішення за місцем знаходженням коштів та не поширює свою дію на випадки стягнення грошових коштів, що знаходяться на рахунках банківських установ [4]. 
Як бачимо, не існує єдиного підходу в судовій практиці та прямої вказівки у законі щодо визначення місця виконання рішення у разі наявності у боржника коштів на рахунку у банківській установі, а це, в свою чергу, є наслідком відсутності серед науковців єдиної позиції щодо правової природи безготівкових коштів. Одні вчені вважають, що безготівкові кошти є майном, яке клієнт передає у власність банку (зобов’язальна концепція), інші розглядають такі кошти як власність клієнта (речова концепція). 
Сокуренко О.А., досліджуючи природу безготівкових грошей, справедливо вказує на їх змішаний речово – зобов’язальний режим та подвійну правову природу [5, с. 123] .
Також необхідно відмітити, що за висновками А.С. Славко «грошові кошти, які передаються клієнтом на депозитний та на поточний рахунок, мають різний правовий статус. Кошти, передані на депозитний рахунок, переходять у власність банківської установи; вона володіє щодо них усіма правомочностями власника; поверненню клієнту підлягають речі такого ж роду, причому обов’язок передачі коштів ґрунтується не на речовому праві клієнта, а на зобов’язаннях банку, передбачених договором. Кошти, що передаються клієнтом на поточний рахунок, залишаються у власності клієнта; до банківської установи переходить лише одна із правомочностей власника, а обов’язок банку повернути кошти за першою вимогою ґрунтується на праві власності клієнта на грошові кошти» [6, с. 44]. 
За такою логікою місцезнаходженням майна боржника у вигляді грошових коштів на депозитному рахунку повинно бути місце розташування банківської установи, де цей рахунок відкривався, оскільки право власності на кошти перейшло до неї, а місцезнаходженням майна боржника у вигляді грошових коштів на поточних рахунках - місце проживання, перебування боржника - фізичної особи чи місцезнаходження боржника - юридичної особи, оскільки кошти залишаються у власності клієнта.
Однак такий підхід щодо розмежування місця виконання рішення залежно від виду банківського рахунку, на якому розміщені гроші, лише призведе до ускладнення процедури із відкриття виконавчого провадження та до затягування реального виконання, адже органу (посадовій особі), який видав виконавчий документ, та стягувачу не завжди відомо номер рахунку та вид договору, що був укладений між боржником та банківською установою, про його відкриття та подальше обслуговування, а також про правовий режим коштів, що на ньому перебувають. 
Отже, в разі відсутності у суду чи іншого органу (посадової особи), що видав виконавчий документ, та у стягувача точних даних про реквізити рахунків боржника та вид рахунку, який було відкрито, виникнуть певні складнощі щодо визначення місця виконання рішення, що призведе до порушення прав стягувача на ефективне, повне і своєчасне вчинення виконавчих дій. Крім того, невирішеним у ст. 24 Закону № 1404-VIII є визначення місця виконання рішення у випадку звернення стягнення на електронні кошти боржника, що знаходяться на електронному гаманці, які знаходять все більше поширення в системі розрахунків. Проте в діючому законодавстві така форма безготівкових грошей як електронні не закріплена, використання електронних гаманців належним чином законодавчо не врегульовано.
З огляду на специфічний правовий режим таких коштів та особливий механізм їх обліку, не завжди можна ідентифікувати власника електронних коштів та встановити місце внесення відповідних грошових сум на електронний гаманець через те, що поповнення такого гаманця може здійснюватися не тільки шляхом внесення готівки чи за допомогою переводу через відділення банку, але й шляхом використання інших засобів (з банківської карти, прив’язаної до електронного рахунку, через платіжні термінали, переведення з іншого гаманця, тощо). 
При цьому варто відмітити, що навіть у випадку поповнення електронного гаманця внесенням готівки чи за допомогою переводу через відділення банку грошові кошти не залишаються на рахунках банківської установи, за допомогою якої здійснювалося поповнення, а надходять на електронний гаманець, де в подальшому обліковуються і зберігаються. Тому стверджувати, що в такій ситуації місцем знаходження майна є місце розташування банківської чи іншої фінансової установи, де відкривався рахунок та/або вносилися грошові кошти, є передчасним. 
Так, статтею 190 Цивільного кодексу України передбачено, що майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки (ст. 179 цього ж Кодексу) [7]. 
Законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України – гривня (ч.1 ст.192 ЦК України).
Пунктами 3.1, 3.2 ст.3 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» від 05.04.2001 року № 2346-ІІІ (зі змінами) встановлено, що кошти існують у готівковій формі (формі грошових знаків) або у безготівковій формі (формі записів на рахунках у банках) [8]. Грошові знаки випускаються у формі банкнот і монет, що мають зазначену на них номінальну вартість. 
Отже, безготівкові грошові кошти є специфічною річчю та водночас слугують платіжним засобом, тобто вони є особливим майном, внаслідок чого формулювання положень ст.24 Закону України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року №1404-VII потребує уточнення. Зокрема, у даному випадку місцезнаходженням майна є не місце розташування самого банку, де відкритий рахунок, а самі банківські рахунки чи електронні гаманці, на яких обліковуються кошти та які дають можливість здійснювати переказ коштів за допомогою відповідних платіжних інструментів, однак такі рахунки або електронні гаманці не є майном у розумінні положень ст. 190 ЦК України, оскільки вони не є окремими речами чи їх сукупністю, а фактично вони є засобом обліку руху грошових коштів та призначені для виконання клієнтами платіжних систем певних операцій. 
Так, п.1.8 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 р. № 492 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 17 грудня 2003 р. за №№ 1172/8493) передбачено, що банки відкривають своїм клієнтам за договором банківського рахунку поточні рахунки, за договором банківського вкладу – вкладні (депозитні) рахунки, за договором рахунку умовного зберігання – рахунки умовного зберігання (ескроу) [9]. Тобто безготівкові гроші належать на праві власності особі, перебуваючи на рахунку, де вони обліковуються. 
Однак, на відміну від грошей, що існують у готівковій формі та зберігаються у касі банку чи в іншому його приміщенні, безготівкові гроші не належать до об’єктів матеріального світу, оскільки їх існування забезпечуються цифровими записами на електронних носіях в межах електронних платіжних систем. Безготівкові кошти можна перетворити у готівку, звернувшись до будь-якого відділення банку, банкомату чи платіжного терміналу, незалежно від місця розташування банку, де було відкрито рахунок, або взагалі без участі банківської установи у деяких випадках.
Таким чином, електронні гаманці, хоча є і місцем знаходження грошових коштів боржника, проте в силу їх особливого віртуального характеру та відсутності прив’язки до конкретного місця зберігання коштів (приміщення банку, каса, банкомат, платіжний термінал, тощо), де безготівкова форма грошей може перетворитися на готівкову, застосування поняття «місцезнаходження майна боржника» до електронних грошей згідно з ч. 1, ч. 2 ст. 24 Закону України № 1404-VIII видається безпідставним. Тому, поки тривають наукові дискусії щодо правової природи безготівкових коштів, з метою забезпечення обов’язковості виконання рішень, дотримання розумних строків виконавчого провадження, прав стягувача та встановлення єдиного підходу для визначення підвідомчості виконавчих дій статтю 24 України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року №1404-VIII слід доповнити частиною 2¹ наступного змісту: «У випадку стягнення з боржника грошових коштів у безготівковій формі (в тому числі, що перебувають на рахунках у банку, електронних гаманцях, тощо) місцем виконання рішення є місце проживання, перебування боржника - фізичної особи чи місцезнаходження боржника - юридичної особи».

Список використаних джерел:
1. Про виконавче провадження: Закон України від 2 червня 2016 року № 1404-VIII. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1404-19
2. Справа № 1840/3156/18 Сумського окружного адміністративного суду. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review75800458
3. Справа №826/9430/18 Окружного адміністративного суду м. Києва. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review75800458
4. Справа № 2340/2789/18 Черкаського окружного адміністративного суду. Єдиний державний реєстр судових рішень URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review75800458
5. Сокуренко О.А. Правова природа безготівкових грошей у сучасній науці та юридичній практиці. Науковий вісник Херсонського державного університету, Випуск 3. Том 1. 2017. С.119—124.
6. Славко А.С. Теоретичні засади та практичне значення визначення правового режиму власності на грошові кошти, розміщені на поточних та депозитних рахунках у комерційних банках. Правовий вісник Української академії банківської справи. 2010. №1 (3). С. 40—44.
7. Цивільний кодекс України: Закон України від 16.01.2003 № 435-IV. URL: http://zakon. rada.gov.ua/laws/main/435-15
8. Про платіжні системи та переказ коштів в Україні: Закону України від 05.04.2001 року №2346-ІІІ. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2346-14.
9. Інструкція про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затверджена постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 р. № 492 1172/8493). URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z1172-03. 
 

Останнє оновлення (04.10.18 21:27)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 04.10.2018 - СЕКЦІЯ №2
Відповідно до частини третьої статті 89 Конституції України для проведення розслідування щодо питань які становлять суспільний інтерес, Верховною Радою України створюються тимчасові слідчі комісії, якщо за це проголосує не менше ніж одна третина від конституційного складу Верховної Ради України [1]. 
Тимчасова слідча комісія – це колегіальний тимчасовий орган Верхової Ради України, завданням якого є здійснення парламентського контролю шляхом проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес.
Окрім того, згідно зі статтею 111 Конституції України для проведення розслідування в порядку порушення Верховною Радою України процедури імпічменту Президентові України, утворюються спеціальні тимчасові слідчі комісії. 
Загальні умови формування і діяльності тимчасових слідчих комісій передбачені статтями 85, 87 та 88 Регламенту Верховної Ради України. Особливості створення такого виду робочих органів для розслідування обставин вчинення Президентом державної зради або іншого злочину і провадження стосовно нього процедури імпічменту деталізовані у статтях 173-180 Регламенту Верховної Ради України, а опрацювання парламентом документів, робота із залученими до справи посадовими особами, які можуть давати покази стосовно справи, зазначені у статті 188 Регламенту Верховної ради України.
Разом із тим, Регламент Верховної Ради України не надає конкретного переліку питань, що становлять суспільний інтерес. В свою чергу, Конституція України також не деталізує питання які можуть бути віднесенні до відання тимчасових слідчих комісій, що становлять суспільний інтерес. Тобто у кожному окремому випадку парламент сам дає правову оцінку певним фактам, які можуть становити суспільний інтерес, і відповідно ухвалює позитивне або негативне рішення щодо створення відповідної слідчої комісії.
Відповідно до частини другої статті 87 вимоги до персонального складу тимчасової слідчої комісії визначаються в порядку, передбаченому для утворення тимчасової спеціальної комісії зазначеної у частині другій статті 85 Регламенту Верховної Ради України, а саме: «Тимчасова спеціальна комісія утворюється з числа народних депутатів, які дали на це згоду…», крім особливостей передбачених статтею 87 Регламенту Верховної Ради України [2]. Звертаємо увагу на те, що частина друга статті 85 Регламенту Верховної Ради України закріплює положення, щодо добровільної згоди народного депутата для участі у роботі тимчасової слідчої комісії, що надає можливість депутату Верховної Ради на правових підставах відмовитись від участі у роботі тимчасової слідчої комісії, звернувшись з відповідною заявою до Верховної Ради України.
Частиною третьою статті 87 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України» встановлені обмеження щодо членства у тимчасовій слідчій комісії, зокрема, відповідно до абзацу 6 та 7, до складу тимчасової слідчої комісії не може бути обраний народний депутат, який матиме у разі обрання інший реальний чи потенційний конфлікт інтересів з питань, для розслідування яких створюється відповідна комісія, а також не може бути обраний до складу тимчасової слідчої комісії народний депутат, у якого в разі обрання виникне реальний чи потенційний конфлікт інтересів з питань, для розслідування яких утворюється вказана комісія.
Окрім цього, законодавець у частині третій статті 87 Регламенту Верховної Ради України чітко окреслив додаткові обмеження щодо членства у тимчасовій слідчій комісії, а саме: депутат Верховної Ради України не може бути членом тимчасової слідчої комісії, який: 1) є родичем або свояком посадової, службової особи, яка працює в державному органі, органі місцевого самоврядування, на підприємстві, в установі, організації, чи особи, яка входить до керівного органу об'єднання громадян, щодо яких згідно із завданням повинно проводитися розслідування тимчасовою слідчою комісією, або посадової, службової особи, щодо якої повинно проводитися зазначене розслідування; 2) має самостійні або через членів сім'ї майнові цивільно-правові інтереси в державному органі, органі місцевого самоврядування, на підприємстві, в установі, організації, об'єднанні громадян, щодо яких згідно із завданням повинно проводитися розслідування тимчасовою слідчою комісією; 3) був або є учасником судового процесу, в якому учасником були або є державний орган, орган місцевого самоврядування, підприємство, установа, організація, їх посадові, службові особи, а також об'єднання громадян, окремі громадяни, щодо яких згідно із завданням повинно проводитися розслідування тимчасовою слідчою комісією; 4) до набуття повноважень народного депутата брав участь у ревізії, аудиторській чи іншій перевірці, результати якої стали підставою для створення тимчасової слідчої комісії; 5) матиме у разі обрання інший реальний чи потенційний конфлікт інтересів з питань, для розслідування яких створюється відповідна комісія [2].
Таким чином, положення частини третьої статті 87 Регламенту Верховної Ради України дає вичерпний перелік підстав, які обмежують членство у вищезазначених комісіях, але не конкретизує поняття конфлікту інтересів з метою уникнення конфлікту інтересів при здійсненні членами тимчасових слідчих комісій своїх обов’язків. 
У свою чергу, Закон України «Про запобігання корупції» виділяє потенційний та реальний конфлікт інтересів. Відтак, відповідно до п.8 ч.1 ст.1 Закону України «Про запобігання корупції», потенційний конфлікт інтересів - наявність у особи приватного інтересу у сфері, в якій вона виконує свої службові чи представницькі повноваження, що може вплинути на об’єктивність чи неупередженість прийняття нею рішень, або на вчинення чи невчинення дій під час виконання зазначених повноважень; у п.12 ч.1 чт.1 законодавець дає визначення реального конфлікту інтересів – це суперечність між приватним інтересом особи та її службовими чи представницькими повноваженнями, що впливає на об’єктивність або неупередженість прийняття рішень, або на вчинення чи невчинення дій під час виконання зазначених повноважень [3].
Частина четверта статті 87 Регламенту Верховної Ради України покладає на народного депутата Верховної Ради України, кандидатура якого запропонована депутатською фракцією до складу тимчасової слідчої комісії, обов’язок повідомити Верховну Раду України про неможливість брати участь у роботі тимчасової слідчої комісії за наявності підстав, передбачених частиною третьою статті 87 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України».
Таким чином, народний депутат кандидатура якого запропонована депутатською фракцією до складу тимчасової слідчої комісії усвідомлює відповідальність у разі не повідомлення Верховної Ради України про те що, у разі обрання він буде мати реальний чи потенційний конфлікт інтересів, або у якого в разі обрання виникне реальний чи потенційний конфлікт інтересів з питань, для розслідування яких утворюється вказана комісія і який може бути притягнутий до відповідальності уразі ненадання або приховування такої інформації. 

Список використаних джерел:
1. Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. Відомості Верховної Ради України. 1996, № 30, ст. 141 
2. Про Регламент Верховної Ради України: Закон України від 10 лютого 2010 р. №1861. Відомості Верховної Ради України. 2010. № 14. Ст.412.
3. Про запобігання корупції: Закон України від 14 жовтня 2014 р. № 1700. Відомості Верховної Ради України. 2014. № 49. Ст. 2056. 
 
 
Науково-практична Інтернет-конференція 04.10.2018 - СЕКЦІЯ №5
Постановка проблеми та її актуальність. Процес реформування законодавства, структур та органів допомагає зрозуміти суспільну необхідність вдосконалення нормативно-правової бази задля створення правової держави, у якій основним пріоритетом є захист прав та свобод громадян. Одним із актуальних питань, яке набуло міжнародного масштабу, є оголошена боротьба із корупцією. Саме тому створені для боротьби з нею органи вживають усіх необхідних заходів з метою притягнення до кримінальної відповідальності осіб, винних у вчиненні корупційних кримінальних правопорушень (злочинів). Одним із видів вказаних кримінальних правопорушень (злочинів) є зловживання повноваженнями особи, яка надає публічні послуги (ст. 365-2 Кримінального кодексу України (далі – КК України). У такому випадку виникає питання щодо можливості ефективного збору та використання доказової інформації у кримінальному провадженні, зокрема шляхом проведення НСРД та закріплення їхніх результатів у відповідних протоколах. Важливо вказати, що збір даних, які будуть становити доказову базу, залежить від суб’єктів, які їх проводять, а зібрані докази повинні бути належними та допустимими відповідно до чинного кримінально-процесуального законодавства.
Аналіз досліджень і публікацій. Науковою основою цієї статті стали праці таких українських науковців, як Ю.В. Баулін, М.Л. Грібов, В.К. Кириченко, М.А. Погорецький, О.М. Юрченко, С.С. Чернявський, а також інших дослідників, що зробили значний внесок у розробку правових аспектів, пов’язаних із дослідженням НСРД як ефективного засобу доказування у корупційних кримінальних правопорушеннях (злочинах), яким є, зокрема, злочин, передбачений ст. 365-2 КК України. Незважаючи на це, низка питань у зазначеній сфері потребує додаткового дослідження та оцінки.
Метою статті є дослідження використання негласних слідчих (розшукових) дій у кримінальних провадженнях, пов’язаних із корупційними діяннями, у тому числі для притягнення до кримінальної відповідальності уповноважених осіб Фонду як таких, що надають публічні послуги, зловживаючи своїм становищем. 
Виклад основного матеріалу. За останні роки в Україні набуло поширення таке соціально негативне явище, як корупція, що фактично розвивається багатомильними кроками і відкидає назад ряд інших соціально значимих проблем. Корупція стала досить важливою проблемою та змусила органи правопорядку, а також законодавчі органи оголосити масштабну боротьбу із нею. Утому числі на законодавчому рівні модернізувати (покращити) антикорупційну політику України, надати можливість органам, які її здійснюють, вчиняти легальні дії у боротьбі з нею.
Корупційні діяння загрожують не тільки правам та свободам людини, але й нехтують моральними аспектами діяльності людини і фактично руйнують добросовісну економічну конкуренцію. При цьому виникає ряд запитань щодо факторів, які можуть описати поширення такого негативного явища на території нашої держави. До них можна віднести: низькі соціально-економічні умови роботи державних службовців та інших осіб, які володіють владними повноваженнями; відсутність налагодженої взаємодії антикорупційних органів; неналежне врегулювання законодавцями нормативно-правових актів антикорупційного спрямування. На жаль, перелік зазначених факторів не є вичерпним та залежить від ситуації, сфери використання та осіб, які вчиняють корупційне правопорушення.
Закон України «Про запобігання корупції» надає нам можливість ознайомитись із терміном «корупція» з метою розуміння основних аспектів здійснення незаконної діяльності. Корупція – це використання особою наданих їй службових повноважень чи пов’язаних з ними можливостей для одержання неправомірної вигоди, або прийняття такої вигоди, прийняття обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб, або відповідно обіцянка/пропозиція, чи надання неправомірної вигоди особі, зазначеній у ч. 1 ст. 3 Закону України «Про запобігання корупції», або на її вимогу іншим фізичним чи юридичним особам з метою схилити їх до протиправного використання наданих їм службових повноважень чи пов’язаних з ними можливостей.
Розглядаючи таке негативне явище, як корупційні злочини, не тільки національне, але й міжнародне законодавство дає можливість проаналізувати корупційні дії та розгледіти у діяннях осіб ознаки корупції. До таких міжнародних актів можна віднести: Кримінальну конвенцію про боротьбу з корупцією (ЕТS 173), прийняту 27.01.1999 та ратифіковану Україною 18.10.2006; Цивільну конвенцію про боротьбу з корупцією (ЕТS 174), прийняту 04.11.1999 та ратифіковану Україною 16.03.2005; конвенцію ООН проти корупції від 31.10.2003, ратифіковану Україною із заявами 18.10.2006, тощо.
На офіційному електронному ресурсі Міністерства юстиції України викладені дані щорічних сум матеріальних збитків від корупційних кримінальних правопорушень (злочинів), які фактично сягають кількох сотень мільярдів гривень.
До КК України систематично вносяться зміни, постійно вдосконалюються положення статей з метою створення нових критеріїв щодо притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності, у тому числі в корупційних злочинах. Оскільки в зазначеній науковій статті ми маємо на меті визначити деякі особливості злочину, передбаченого ст. 365-2 КК України, доцільно вказати частоту внесених змін до вказаної статті. Так, за період існування статті з 2011 року в неї внесено 6 змін і доповнень, тобто стаття підлягала коригуванню не один раз.
Розглядаючи зловживання повноважними особами, які надають публічні послуги (ст. 365-2 КК України) як злочин, важливо зазначити особливий спеціальний суб’єкт вказаного злочину. Ним може бути тільки особа, яка надає публічні послуги, і не може бути службова особа або особа, яка є державним службовцем чи посадовою особою місцевого самоврядування. За своєю конструкцією злочин, передбачений ст. 365-2 КК України, схожий із вказаним у ст. 364 КК України. Саме тому в диспозиції ст. 365-2 КК України визначено перелік осіб, які надають публічні послуги. Ними можуть бути: аудитор, нотаріус, оцінювач, уповноважена особа або службова особа Фонду, інша особа, яка здійснює професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, у тому числі експерт, арбітражний керуючий, незалежний посередник, член трудового арбітражу, третейський суддя (під час виконання цих функцій).
Публічні послуги характеризуються тим, що вони спрямовані на захист чи забезпечення умов для реалізації суспільних інтересів, прав та інтересів фізичних або юридичних осіб, породжують наслідки правового характеру; порядок і форма їх надання визначені державою чи органом місцевого самоврядування. У свою чергу надання та отримання послуг – це невід’ємні складові будь-яких форм суспільних відносин і людської діяльності. Корисний ефект послуги може розглядатись як сукупність корисних властивостей, спрямованих на задоволення потреб суспільства чи безпосередньо людини [c. 110].
Одним із суб’єктів вчинення кримінального правопорушення (злочину), передбаченого ст. 365-2 КК України, є уповноважені особи Фонду. Доцільно розглянути саме цих суб’єктів, оскільки справи, у яких вони фігурують, набувають суспільного резонансу, у зв’язку з чим виникає необхідність розуміння діяльності та структури Фонду. Уповноваженою особою Фонду є працівник, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених законом і/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку і/або його ліквідації.
До службових осіб Фонду належать особи, які безпосередньо не є уповноваженими особами цього Фонду, однак наділені відповідними службовими повноваженнями згідно з чинним законодавством (наприклад, члени виконавчої дирекції Фонду – директор-розпорядник і його заступники, керівники департаментів та їх заступники, завідувачі секторів, начальники відділів, інші службові особи структурних підрозділів цього Фонду).
Для того, щоб зрозуміти суспільний резонанс від вчинення такого роду кримінальних правопорушень (злочинів) та встановити тяжкість завданих збитків, необхідно розглянути кримінальні провадження, які розслідуються відповідними повноважними органами щодо притягнення до кримінальної відповідальності осіб Фонду. 
На офіційному інтернет-ресурсі міститься публікація щодо відкритого кримінального провадження за фактом зловживань під час оцінювання активів ліквідованих банків на суму понад 300 млрд. грн. шляхом штучного заниження вартості цих активів у 68 ліквідованих банках. Суб’єктами вчинення вказаного корупційного злочину є посадові особи Фонду. Нагляд за досудовим розслідуванням у вказаному кримінальному провадженні здійснюється Спеціалізованою антикорупційною прокуратурою.
Генеральною прокуратурою України (далі – ГПУ) проводиться досудове розслідування у кримінальному провадженні за фактом неправомірних дій службових осіб Фонду й агрокомпаній. ГПУ, дослідивши діяльність агрокомпаній та проаналізувавши їхню фінансово-господарську складову, дійшла висновку, що незаконні дії були направлені на те, щоб не повертати грошових коштів, отриманих у банку, та не виконувати своїх зобов’язань перед ним. При цьому службова особа Фонду, зловживаючи своїми повноваженнями, попри покладені обов’язки не вжила відповідних заходів, чим було завдано збитків на суму понад 1 млрд. грн. 
У згаданих вище кримінальних провадженнях є спільні особливості –суб’єкт вчинення кримінального правопорушення (злочину) та сума матеріальних збитків. Тому необхідно закріпити належним чином провину вказаного суб’єкта, а, як зазначалось раніше, одним із ефективних засобів доказування є проведення НСРД.
За нормами Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК України), НСРД – це різновид слідчих (розшукових) дій, відомості про факт та методи проведення яких не підлягають розголошенню, за винятком випадків, передбачених КПК України [154]. НСРД проводяться у кримінальних провадженнях виключно щодо тяжких та особливо тяжких злочинів, яким є кримінальне правопорушення (злочин), передбачене ч. 3 ст. 365-2 КК України. Здійснюючи досудове розслідування стосовно уповноважених осіб Фонду, обов’язково необхідно проводити НСРД, які допоможуть отримати доказову базу. Серед таких дій можуть бути: проведення аудіо-, відеоконтролю особи (ст. 260 КПК України), Зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (ст. 263 КПК України), спостереження за особою, річчю або місцем (ст. 269 КПК України), аудіо-, відеоконтроль місця (ст. 270 КПК України) тощо. 
СРД здійснюється з метою перевірки відомостей (підтвердження або спростування), фактів за умови, якщо в інший спосіб неможливо зібрати доказову базу. Якщо дії вже проведені та результати отримані, виникає необхідність у їх дослідженні, а в подальшому й використання у кримінальному провадженні.
НСРД суттєво змінили кримінальну процесуальну діяльність з досудового розслідування злочинів, відкрили для органів досудового розслідування весь арсенал збирання доказів у кримінальних провадженнях та замкнули на слідчому їхнє визначення й застосування. Такі зміни стали наслідком сприйняття українським законодавцем багаторічної практики Європейського суду з прав людини та досвіду діяльності органів досудового розслідування цілого ряду європейських країн. Проведення НСРД вимагає від уповноважених службових осіб дотримання вимог кримінального процесуального законодавства щодо питання та підстав їх проведення.
У кримінальному провадженні, у якому проводиться досудове розслідування стосовно уповноважених осіб Фонду (ст. 365-2 КК України), важливим етапом є проведення НСРД, а саме: прийняття рішення щодо необхідності проведення вказаних дій, збір потрібних даних для підготовки клопотання та доказів, які будуть його обґрунтовувати, отримання необхідного дозволу, підготовка до проведення НСРД, власне проведення дії, належне оформлення результатів НСРД. Виконання вищевказаного механізму допоможе зафіксувати факт вчинення кримінального правопорушення (злочину) та в подальшому результати цієї дії зможуть бути використані як докази у кримінальному провадженні.
Висновки. Можемо зробити висновок, що НСРД допомагають у проведенні досудового розслідування у кримінальних провадженнях щодо збирання та застосування доказів. Необхідність їх здійснення зумовлена неможливістю в інший спосіб отримати інформацію, яка буде визнана доказом у кримінальному провадженні. Одним із суб’єктів відносно яких можуть проводитись НСРД є уповноважені особи Фонду у разі вчинення ними кримінального правопорушення (злочину), передбаченого ст. 365-2 КК України. Результати НСРД – це сукупність отриманих у кримінальному провадженні даних, які мають доказове значення та зафіксовані на відповідних носіях інформації (протоколах за результатами НСРД).

Список використаних джерел:
1. Про запобігання корупції: Закон України від 14 жовтня 2014 року № 49. ст. 2056. 
2. Мін’юст оприлюднив звіт по боротьбі із корупцією. Офіційний сайт. URL: http://www.vsk.kiev. ua/index.php?option=com_k2&view=item&id=464:min-yust-oprylydnyv-zvit-po-borotbi-iz-koruptisyeyu&Itemid=192&lang=ua.
3. Кримінальний кодекс України: Закон України від 5 квітня 2001 року № 25—26. ст. 131.
4. Савченко А.В. Корупційні злочини (кримінально-правова характеристика): навч. посіб. Київ: Центр учбової літератури, 2018. 168 с.
5. Про систему гарантування вкладів фізичних осіб: Закон України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI. Відомості Верховної Ради України. 2012. № 25. ст. 180.
6. САП відкрила кримінальне провадження за фактом зловживань під час оцінювання активів ліквідованих банків на понад 300 млрд. грн. Офіційний сайт. URL: http://www.5.ua/amp/susplistvo/ sap-vidkryla-kryminalne-provadzhennia-za-faktom-zlovzhyvan-pid-chas-otsiniuvannia-aktyviv-likvidovanykh-bankiv-na-ponad-300-mln-hrn-135879.html.
7. ГПУ про «Дельта Банк»: «Фонд гарантування завдав збитків державі на 1 млрд. грн.». Офіційний сайт. URL: http://finbalance.com.ua/news/HPU-pro-Delta-Bank-Fond- harantuvannya-zavdav-zbitkiv-derzhavi-na-1-mlrd-hrn.
8. Кримінальний процесуальний кодекс України: станом на 6 липня 2018 року: Харків: Право, 2018. – 366 с.
9. Бандурка О.М., Блажівський Є.М., Бурдоль Є.П. та ін. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. Харків: Право, 2012. 768 с.
10. Кудінов С.С., Шехавцев Р.М., Дроздов О.М., Гриненко С.О. Негласні слідчі (розшукові) дії та використання результатів оперативно-розшукової діяльності у кримінальному провадженні: Навчально-практичний посібник. 3-тє видання, розшир. й доповн. Харків: Оберіг, 2018. 540 с. 
 

Останнє оновлення (04.10.18 20:47)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 04.10.2018 - СЕКЦІЯ №6
Формування американської правоохоронної системи відбувалося протягом тривалого історичного періоду.
Самою ранньою формою державної правоохоронної системи в США були Техаські рейнджери.
У ХІХ ст. вони, поміж іншим, займалися захистом державного і конституційного ладу [6, с. 203].
Перший підрозділ рейнджерів було організовано Стівеном Остіном у 1823 році. Він складався з десяти чоловік, яким було доручено захищати місцевих жителів від нападів індіанців. Рейнджери того часу були мало схожі на сучасних поліцейських, вони лише інколи носили знаки відмінності і вважалися за рангом трохи вище за звичайних добровольців.
Пізніше рейнджери були напіввійськовим формуванням на американо-мексиканському кордоні, вони також брали участь у кількох військових конфліктах і лише згодом набули повноважень виконувати правоохоронні та прикордонні обов’язки, чим займалися аж до завершення епохи «Дикого Заходу». Саме у ті часи з’явилося відоме прислів’я: «Один заколот – один рейнджер», адже рейнджери добре знали, кого вони представляють і відчували усю міру своєї влади як представника закону [7, с. 61].
На початку 1900-х років рейнджери трансформуються в кримінальне слідче відомство, популярність якого швидко зростає, так само як і кількість бажаючих до нього вступити. На сьогодні на одне робоче місце розглядається понад 100 кандидатур [4].
Утім, техаські рейнджери залишаються культурно-правовим феноменом лише одного штату – Техасу.
На початку ж XX ст. у США склалася наступна система органів поліції:
1) Поліцейські організації в містах і селищах.
2) Шерифи і очолювані ними агентства в округах.
3) Поліцейські формування штатів.
4) Поліцейські організації федерального уряду, що входили до міністерства юстиції, пошти, казначейства, внутрішніх справ, оборони тощо.
У 1845 році в Нью-Йорку був утворений перший постійний поліцейський департамент у США – Департамент поліції міста Нью-Йорк.
На сьогодні ж у США існує два основних підходи до боротьби зі злочинністю – на федеральному й місцевому рівнях. Перший – це вивчення причин, пошук, аналізування і прогнозування розвитку злочинності на території всієї країни, розкриття та розслідування злочинів, які зачіпають інтереси держави. Другий – встановлення і розслідування конкретних злочинів на території штатів та охорона громадського порядку [1, с. 9].
Саме в рамках другого підходу функціонують численні поліцейські органи базового рівня.
Їх множинність (17 000 відділків, кожен з яких нараховує від одного до 30 000 співробітників [3], що забезпечують правопорядок на підвідомчій їм території) і відмінності в адміністративно-правовому статусі (за цілями й завданнями; за правовими основами діяльності; за організаційною структурою) детермінують певні відмінності, в цілому неістотні, в організаційній структурі і діяльності різних поліцейських служб, як в поліцейських департаментах штатів, так і в муніципальних утвореннях – містах і округах.
Незважаючи на деякі відмінності, поліцейські органи штатів (як правило, ці органи так і називаються – «поліція штату» або «департамент громадської безпеки штату») мають схожу організаційну структуру, що обумовлено типовістю покладених на них завдань.
Як правило, в структурі поліції штатів є такі поліцейські служби: дорожньої поліції; патрульно-постова; карного розшуку; охорони вищих посадових осіб штатів і режимних об'єктів; інформаційно-криміналістична.
У муніципальних утвореннях поліція міст і округів хоча і виконує, в основному, однакові завдання і функції, але її організаційна структура всюди різна, адже залежить від чисельності населення, яке проживає на території, що обслуговується.
Якщо у великих містах США – в Нью-Йорку, Чикаго, Сан-Франциско, Детройті – в поліцейському департаменті організаційно присутні практично всі перераховані вище традиційні поліцейські служби (крім служби державної безпеки), то в невеликих містах і округах їх, без урахування підрозділів тилового і технічного забезпечення, лише три: чергова служба, патрульно-постова служба і служба карного розшуку [2].
Специфічним різновидом місцевої поліції є спеціальні підрозділи, призначені для охорони правопорядку на території парків, шкіл, транспортних засобів (метро, аеропорти тощо), лікарні та урядові заклади [3].
Щодо шерифів, то на території США знаходиться близько 3 500 їхніх офісів з чисельністю від 2 осіб. У більшості штатів США посада шерифа – виборна, термін повноважень може становити 2-4 роки.
У нього немає ніяких підрозділів і звань. У службі шерифа лише дві посади – шериф і помічники (deputy). Помічників набирає сам шериф, і власне ніяких вимог до них не пред’являється, на відміну від поліцейських. Шериф відповідає не тільки за дотримання правопорядку в своєму населеному пункті, а й за патрулювання шосейних доріг, адміністративне управління в’язницею округу, іноді збирає місцеві податки, виконує функції судового пристава, готує для суду списки присяжних та ін.
У США, паралельно з місцевою поліцією, діють федеральні правоохоронні відомства, які розслідують федеральні злочини (ФБР, Управління по боротьбі з наркотиками, федеральні маршали і деякі інші). Менш тяжкі злочини й інші правоохоронні функції знаходяться в юрисдикції шерифів. У південних штатах типу Техасу шерифи взагалі підміняють собою поліцейську систему. Якщо по всій країні існує правило, що в містах з населенням понад 50 тис. осіб вже обов’язково повинна бути поліція, то в Техасі в деяких (не у всіх) населених пунктах навіть з населенням 700 тис. осіб поліцією керує шериф. Те ж саме в Оклахомі – 300 тис. населення і шериф. Це пов’язано з історичним минулим цих регіонів, яке висвітлено в вестернах. Начальник місцевого поліцейського органу – шериф, комісар, суперінтендант або шеф поліції – зазвичай призначається мером, головою міста або місцевим законодавчим органом, а іноді обирається шляхом всенародного голосування. На рівні округу глава поліцейського управління зазвичай зветься «шериф». Шерифи майже усюди обираються на цю посаду і отримують право призначати заступників. Адміністрація шерифа також займається утриманням окружної в’язниці і забезпеченням безпеки залу суду [5].
Таким чином, незважаючи на певну специфіку, правоохоронні органи США функціонують у рамках чіткої системи.
 
Список використаних джерел:
1. Басс В.О. Організаційно-правові засади створення місцевої міліції в Україні: порівняльний аналіз з діяльністю муніципальної поліції зарубіжних країн: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право». Київ, 2010. 19 с.
2. Быков А.В. Кто в США отвечает за обеспечение внутренней безопасности в стране? Хранитель. 2008. 22 июля URL: http://www.psj.ru/saver_magazins/detail.php?ID=11481
3. Полиция США. Виды правоохранительных органов в США. Все о США. URL: http://usa-info.com.ua/novosti/news/politsiya-ssha-vidy-pravookhranitelnykh-organov-v-ssha
4. Полиция США. История. Все о США. URL: http://usa-info.com.ua/novosti/news/politsiya-ssha-istoriya-politsii-ssha
5. Ручко А. Проверенный опыт в США – нужны ли Украине шерифы? Оружейный магазин. № 38. URL: http://www.gunmagazine.com.ua/index.php?id=387
6. Сухонос В.В. Держава: питання теорії (загальний і конституційно-правовий аспекти): монографія. Суми: Університетська книга, 2015. 343 с.
7. Чавда М. Скрытая сила поста и молитвы. Санкт-Петербург: Новое и старое, 2011. 192 с. 
 
 
Науково-практична Інтернет-конференція 04.10.2018 - СЕКЦІЯ №6
Відповідно до ст. 2 Закону України № 1697-VII від 14 жовтня 2014 р. вітчизняна прокуратура, фактично, реалізує дві функції: участь у процесі відправлення правосуддя (пп. 1 і 2) та нагляд за додержанням законів (пп. 3 і 4) [11]. Фактично, тим самим, прокуратуру повертають її історичне місце органу забезпечення законності.
Вперше прокуратура виникає як інститут королівських уповноважених під час судових процесів в період правління Людовика ІХ (1226 – 1270). Річ у тім, що у цей період значно зміцніла королівська влада, що мало наслідком потужну судову реформу. Як результат, найважливіші кримінальні та політичні справи стали розглядатися у платному королівському суді.
Прокурори ж були повинні спочатку обслуговувати засідання суду, а потім взагалі готувати письмову частину процесу. Крім того, у ці часи прокурор виступає у якості фіскала – повіреного корони.
У 1265 р. римський папа Климент IV обрав французького легіста Гі Мульке юридичним радником короля [3, с. 371]. Саме Гі Мульке можна вважати першим прокурором французького королівства [12, с. 29].
Створена Людовиком ІХ прокуратура була модернізована його онуком Філіпом IV Вродливим і проіснувала майже без змін аж до Великої Французької революції [16, с. 25].
Закон 1 грудня 1790 р. котрий створив обраних народом на певний термін суддів для спостереження за правильним застосуванням закону і виконанням судових вироків, заснував призначуваних довічно королем членів прокуратури під назвою королівських комісарів; з 1792 р. на них було покладено і підтримання обвинувачення перед судом [16, с. 507].
10 березня 1793 р. було засновано Надзвичайний трибунал, частиною якого став громадський обвинувач. У декреті Національного конвенту від 5 квітня 1793 р. останній отримав право «затримувати, порушувати переслідування і віддавати суду усіх обвинувачених» [13, с. 101] в усіх контрреволюційних актах, усіх злочинах «проти свободи, рівності, єдності та неподільності Республіки, проти внутрішньої та зовнішньої безпеки Держави» [13, с. 98–99], а також в усіх змовах, «що схиляються до відновлення королівської влади, або будь-якого іншого уряду, котрий підриває свободу, рівність і народний суверенітет» [13, с. 99].
Першим громадським обвинувачем Конвент 163 голосами обрав Антуана Кантена Фук’є де Тенвіля [1, с. 249].
Формально Фук’є де Тенвіль не був прокурором. Проте його повноваження у Надзвичайному трибуналі змушують багатьох вчених згадувати саме цю посаду [3, с. 700].
25 жовтня 1795 р. М. Робесп’єр запропонував зробити спробу поділу прокурорських функцій: його комісари республіки в якості вартових закону розслідували злочини, порушували переслідування перед судом і спостерігали за виконанням вироків, a громадські обвинувачі підтримували обвинувачення в публічному засіданні суду. Але вже в 1799 р. ці посади з’єднали в одну – урядовий комісар, а ще через чотири роки вони отримали колишню назву прокурорів (генеральні прокурори, прокурори республіки) [16, с. 507].
Таким чином, формально інститут прокуратури відроджується вже після приходу до влади Наполеона І Бонапарта. В 1808 р. у Франції була запроваджена нова судова система, частиною якої й стала прокуратура як орган публічного переслідування і, разом з тим, «посередницький орган між судом і урядом, очільник судової поліції і орган нагляду за законністю дій посадових осіб судового відомства, який навіть над ними має дисциплінарну владу» [16, с. 30].
Для Наполеона I прокуратура уявлялася засобом урядового впливу на суд, незалежності якого вона протиставлялася; статут 1808 р. і закон 20 квітня 1810 р. під впливом цієї думки зовсім відокремили прокуратуру від адвокатури, надали прокуратурі ієрархічний устрій із суворим підпорядкуванням її нижчих членів вищим і, не задовольняючись наданням прокуратурі обов’язків кримінального переслідування, надали їй характеру представника уряду з усіх питань перед усіма судовими органами, вкрай розширивши її функції і підпорядкувавши її нагляду сам суд.
На чолі французької прокуратури стояв міністр юстиції, якому були підпорядковані усі її члени. При судах касаційному і апеляційних перебували генерал-прокурори та їхні товариші, які поділяються на помічників і генерал-адвокатів; останні виступали з усними промовами, на перших була покладена письмова праця. При судах першої інстанції діяли прокурори республіки з їх помічниками і адвокатами республіки. Нарешті, при судах простої поліції функції прокуратури виконувались поліцейськими комісарами.
Внутрішні відносини членів прокуратури визначалися засадами ієрархічної підпорядкованості нижчих вищим і єдності всієї організації. Прокуратура при кожному суді була прокурором, якому підпорядковувались його помічники. Вся прокуратура мала своїм начальником міністра юстиції. Генерал-прокурор апеляційного суду мав у своєму підпорядкуванні прокурорів республіки свого округу, прокурор республіки – комісарів поліції. Тільки прокуратура касаційного суду була поставлена окремо. При цьому, чини прокуратури не користувалися незмінністю і призначалися начальством: їх зв’язок з адвокатурою було перервано. В ім’я єдності члени прокуратури могли заміняти один одного, і дія кожного з них мала таку силу, як би вона виходила від усієї прокуратури [16, с. 507–508].
Згодом прокуратури утворилися в Німеччині, Італії, Австрії та інших країнах [8].
У Росії прокуратура, як орган, виник у 1722 р. в результаті трьох указів імператора Петра І. Так, 12 січня запроваджувалися генерал-прокурор і обер-прокурор, які працювали при російському Сенаті, та підзвітні їм прокурори, які діяли в рамках окремих колегій. 18 січня посади прокурорів виникають в надвірних судах. 27 квітня посада генерал-прокурора набуває свого формального статусу в рамках указу «Про посаду генерал-прокурора», яким останній безпосередньо підпорядковується імператору і набуває зверхності щодо Сенату [4, с 9].
Основною функцією петровської прокуратури був нагляд, судова ж, обвинувальна або позовна діяльність була лише одним із доповнень до функції нагляду, ледь помітним у законі, слабким і незначним на практиці [7, с. 284].
Згодом, за словами В. Ключевського, генерал-прокурор також набув ключового значення і в державному управлінні, адже саме він, а не Сенат «став маховим колесом усього управління» [6, с. 165]. Саме генерал-прокурору були підпорядковані прокурори в судах та колегіях. З іншого боку, усі ці прокурори діяли від імені генерал-прокурора, під його безпосереднім наглядом і заступництвом. Генерал-прокурор надавав указівки підлеглим прокурорам, а останні, в свою чергу, зверталися до нього із доносами та протестами. Усі слушні пропозиції, які виходили як від нижчих прокурорів, так і від самого генерал-прокурора, надсилалися останнім до Сенату. У свою чергу, Сенат під наглядом генерал-прокурора обов'язково повинен був прийняти відповідне рішення щодо зазначених пропозицій.
І хоча формально прокурори призначалися на посади Сенатом, робилося це виключно за пропозицією генерал-прокурора. Сенат же й приймав рішення щодо покарання призначуваних ним прокурорів, тоді як генерал-прокурор та обер-прокурор відповідали виключно перед імператором.
Звісно, Сенат міг заарештувати генерал-прокурора, наприклад, за зраду. Проте застосовувати щодо нього будь-які заходи покарання він був позбавлений [14, с. 11].
У подальшому доля прокуратури багато в чому залежала від правлячих імператорів. І якщо за часів правління Катерини І, Петра ІІ, Анни Іванівни, Петра ІІІ, Олександра І та Миколи І цей орган майже не відігравав істотної ролі в функціонуванні державного механізму, то правління Єлизавети Петрівни, Катерини ІІ та Павла І підносили прокуратуру на досить високий рівень. Зокрема, за часів Павла І генерал-прокурор був не просто міністром, а «майже прем’єр-міністром» [5, с. 148].
Звісно, таке становище не було задовільним. Проте, змінити ситуацію стало можливим лише після ліквідації кріпацтва у 1861 р.
Саме тоді, в результаті судової реформи 1864 р., статус прокуратури істотно змінився. Зокрема, прокуратура звільнилася від функції загального нагляду, а її діяльність, в основному, стала обмежуватись судовою сферою. Звісно, наглядові повноваження у прокурорів залишилися, проте це вже був нагляд за дізнанням і слідством. В судових засіданнях прокуратура займалася лише підтриманням державного обвинувачення. При цьому, на нашу думку, «судова реформа 1864 р. створила не тільки новий суд, але й нову систему правоохоронних органів, а найголовніше, нове розуміння й уявлення про законність та правосуддя» [15, с. 87].
Революції 1917 р. докорінно змінили державний апарат Російської імперії. Взявши владу, революціонери спрямували свою ненависть проти дореволюційних карних органів [4, с. 83–84]. У листопаді 1917 р. декретом № 1 «Про суд», були ліквідовані усі судові установи, у тому числі й інститути прокурорського нагляду (ч. І п. 3 Декрету) [10].
Звісно, згодом вона відродилася, проте, із розпадом СРСР радянська прокуратури припинила свою діяльність.
При цьому, слід мати на увазі, що протягом тривалого часу, самим фактом свого існування, вона здійснювала вплив на східноєвропейські прокуратури.
Як відомо, після ІІ Світової війни, за радянським зразком, прокуратура була утворена в соціалістичних країнах – Албанії, Болгарії, НДР, Польщі, Румунії, Угорщині, Чехословаччині, В’єтнамі, КНР, КНДР та інших [8].
З розпадом соціалістичного табору органи прокуратури були істотно реформовані у напрямі гармонізації та зближення прокурорських систем постсоціалістичних країн з аналогічними системами сучасних демократичних держав.
Зокрема, у Словацькій та Угорській республіках прокуратура зберігає організаційну відокремленість. У Польській Республіці прокуратура включена до структури міністерства юстиції [2, с. 16].
Цікавим є також правовий статус прокурорських органів. Зокрема, окрім Угорської Республіки, їхня юрисдикція не включає таких функцій як здійснення загального нагляду та самостійне ведення попереднього (досудового) слідства. У Словаччині, Угорщині та Польщі прокурорські органи наділені функціями лише часткового нагляду за дотриманням законодавства та підтримання державного обвинувачення в суді [2, с. 13].
Досить оригінальна ситуація склалася в Чеській Республіці. Вважається, що у 1993 р. прокуратура Чехії була ліквідована, а на її місці було створено державне представництво [2, с. 16]. Утім, це заперечується тим фактом, що в країні, станом на 1 січня 2011 р., система органів прокуратури складається з Верховної державної прокуратури, двох вищих прокуратур, 14 регіональних та 86 окружних прокуратур [9, с. 420]. Що стосується державного представництва, то його лише пропонується створити у системі міністерства юстиції. Утім, навіть якщо цей орган вже створено, то, так само, як і прокуратури Словаччини, Угорщини та Польщі, він також наділяється функціями часткового нагляду за дотриманням законодавства та підтримання державного обвинувачення в суді [2, с. 13].
Таким чином, компаративний аналіз процесів розвитку та функціонування прокуратури свідчить, що вона є одним із провідних органів забезпечення законності.

Список використаних джерел:
1. Алданов М. Фукье-Тенвиль. Сочинения: в 6 кн. Москва: Изд-во «Новости», 1994—1996. Кн. 2: Очерки. 1995. С. 241—277.
2. Горінецький Й.І. Правоохоронна функція держав центральної Європи: теоретичні і практичні аспекти: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень». Київ, 2005. 20 с.
3. Дейвіс Н. Європа: Історія; [пер. з англ. П. Таращук, О. Коваленко]. Київ: Основи, 2001. 1463 с.
4. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле (1914 – 1920). Мюнхен: Українське Видавництво, 1969. 543 с.
5. Клочков М.В. Генерал-прокуроры при Павле I. Журнал Министерства юстиции. 1912. № 4. С. 96—148.
6. Ключевский В.О. Курс русской истории. Сочинения: в 9 т. / ред. В.Л. Янин. Москва: Мысль, 1987—1990. Т. IV: Курс русской истории. Ч. IV. 1989. 398 с.
7. Муравьев Н.В. Прокурорский надзор в его устройстве и деятельности. Пособие для прокурорской службы: в 2 т. Москва: Университетская типография, 1889 Т. 1: Прокуратура на Западе и в России. 1889. 552 c.
8. Мурашин Г.О. Прокуратура. Юридична енциклопедія: у 6 т. [редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова) та ін.]. Київ: Вид-во «Українська енциклопедія» ім. М.П. Бажана, 1998—2004. Т.5: П—С. 2003. С. 159.
9. Мычко Н.И., Голова Н.А. Европейская система прокуратур. Донецк: Изд-во «Ноулидж» (донецкое отделение), 2011. 487 с.
10. О суде: Декрет Совета Народных Комиссаров от 24 ноября 1917 г. Собрание узаконений и распоряжений Рабочего и Крестьянского правительства. 1917. № 4. Ст. 50.
11. Про прокуратуру: Закон України № 1697-VII від 14 жовтня 2014 р.: станом на 28 серпня 2018 р. Верховна Рада України, законодавство України. URL: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1697-18
12. Сухонос В.В., Лакизюк В.П., Грицаєнко Л.Р., Руденко М.В. Прокуратура України: Академічний курс: Підручник. Суми: Університетська книга, 2005. 566 c.
13. Революционное правительство во Франции в эпоху Конвента (1792—1794): сборник документов и материалов/ [пер. с фр. Н.П. Фрейберг; ред. Н.М. Лукин]. Москва: Изд-во Ком. академии, 1927. 719 с.
14. Сухонос В.В. Організація і діяльність прокуратури в Україні: історія і сучасність: монографія. [наук. ред. Ю.С. Шемшученко]. Суми: ВТД «Університетська книга», 2004. 348 с.
15. Сухонос В.В. Прокуратура в державному механізмі Російської імперії після судової реформи 1864 року: монографія. [наук. ред. Ю.С. Шемшученко]. Суми: ВТД «Університетська книга», 2012. 104 с.
16. Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства: в 2 т. Санкт-Петербург: Альфа, 1996—1996. Т.1: Вводная часть. Судебные установления. 1996. 607 c. 
 
 
Науково-практична Інтернет-конференція 04.10.2018 - СЕКЦІЯ №2
Сучасні державотворчі та правотворчі процеси в Україні відзначаються своєю складністю та утвердженням нових для Української держави і громадянського суспільства парадигм. Однією з таких парадигм є використання потенціалу безпосередньої правотворчості народу для легітимізації найбільш важливих для країни рішень. Адже брак легітимності установчих актів є найбільшою небезпекою для демократичних держав світу. Зауважимо, що безпосередня правотворчість народу, відповідно до статті 69 Конституції України, реалізується у формі всеукраїнського референдуму (референдна правотворчість). В умовах конституційної реформи, започаткованої Президентом України ще у 2015 р., гостро постала проблема унормування дієвого механізму конституційної референдної правотворчості з огляду на необхідність визначення основоположних питань зовнішньої та внутрішньої політики України. Конституційна референдна правотворчість, на нашу думку, забезпечує реалізацію народом своєї установчої влади під час прийняття Конституції України чи внесення до неї змін на всеукраїнському референдумі. 
Аналіз конституційних положень свідчить, що Конституція України не містить чітко унормованого порядку її прийняття, натомість, закріплюючи виключне право народу визначати конституційний лад в Україні (частина третя статті 5), уможливлює проведення з цією метою ініційованого Українським народом конституційного за своїм предметом всеукраїнського референдуму.
Важливим у розглядуваному контексті аспектом є з’ясування того, наскільки виключне право визначати і змінювати конституційний лад України пов’язане із правомочностями народу на прийняття Конституції України чи внесення змін до чинної. У Рішенні від 16 квітня 2008 р. № 6-рп (справа про прийняття Конституції та законів України на референдумі) Конституційний Суд України фактично ототожнив визначення нового ладу та зміну існуючого у такий спосіб: «Народ як носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні може реалізувати на всеукраїнському референдумі за народною ініціативою своє виключне право визначати і змінювати конституційний лад в Україні шляхом прийняття Конституції України» (пункт 1 резолютивної частини) [1]. Аналізуючи таку правову позицію, дослідники наголошували, що говорити про виключність права народу на зміну конституційного ладу можна лише у випадку прийняття народом нової Конституції [2, с. 78].
Українське законодавство не дає чіткого роз’яснення категорії «нова Конституція України» і не визначає тих критеріїв, які дозволяють стверджувати, що та чи інша редакція Конституції України може бути новою. 
Як зазначав В. Теліпко, прийняття нової Конституції можливе через ухвалення нової редакції Конституції України на основі чинної або шляхом внесення змін до неї. Висловлювалася думка, що конституційну реформу в Україні можна провести виключно шляхом внесення змін до Конституції в порядку, передбаченому її ХІІІ розділом (відповідна процедура диференційована залежно від значущості розділів Конституції щодо яких вносяться зміни та здійснюється протягом кількох сесій парламенту або ж за участі парламенту і народу шляхом всеукраїнського референдуму – розділи І, ІІІ, ХІІІ), чи шляхом прийняття нової редакції Конституції на референдумі [3].
За твердженням В. Кампа, прийняття нової редакції Конституції України на конституційному референдумі може здійснюватись як за парламентською (президентською) конституційною ініціативою (стаття 156 Конституції України), так і за народною конституційною ініціативою (частина друга статті 72 Конституції України). Тобто в обох випадках вирішальне слово щодо нової редакції Конституції України належить народу [4].
У Рішенні від 16 квітня 2008 р. № 6-рп Конституційний Суд України визначає прийняття нової редакції Конституції України як вияв установчої влади народу. Але при цьому висуває до народної конституційної ініціативи на всеукраїнському референдумі вимоги, які сформулював стосовно ухвалення на всеукраїнському установчому референдумі за народною ініціативою нової Конституції України (Рішення від 27 березня 2000 р. № 3-рп, справа про всеукраїнський референдум за народною ініціативою) [5]. Очевидно, що відповідні рішення Конституційного Суду України лише заплутують розглядувану ситуацію, оскільки прийняттю нової Конституції на всеукраїнському референдумі має передувати референдум про можливість проведення такого референдуму.
Не можна не погодитися з позицією В. Кампа, що, визначаючи вимоги щодо проведення конституційного референдуму за парламентською (президентською) конституційною ініціативою, Конституція України (стаття 156) не передбачає проведення двох референдумів. А отже, всеукраїнський конституційний референдум за народною ініціативою також не повинен проводитися двічі, оскільки такі референдуми є юридично рівноцінними.
Таким чином, аналіз положень Конституції України дозволяє стверджувати про можливість прийняття Конституції України народом на всеукраїнському референдумі. При цьому така процедура є можливою лише тоді, якщо це буде передбачено у самій Конституції України. А отже, очевидною є потреба внесення змін до Розділу XIII чинного Основного Закону в частині порядку прийняття Конституції України народом. 
Необхідним, на нашу думку, є вирішення принципового питання щодо суб’єкта, уповноваженого розробляти проект нової Конституції України. Кращим варіантом конституційної модернізації вважаємо формування шляхом демократичних виборів високопрофесійного й авторитетного колегіального органу, покладення на нього завдання розроблення проекту Конституції України, а потім винесення його на референдум. Однак, участь парламенту у схваленні проекту Конституції України до його винесення на всенародне голосування є обов’язковим.

Список використаних джерел:
1. Рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2008 року № 6-рп/2008 (справа про прийняття Конституції та законів України на референдумі). URL: http://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/v006p710-08.
2. Барабаш Ю. Установча влада Українського народу як конституційний феномен. Право України. 2009. № 11. С. 73–79.
3. Теліпко В. Механізм ухвалення Конституції України: у площині пошуку оптимального варіанта. Віче. 2008. № 20. URL: http://veche.kiev.ua/journal/1156/.
4. Окрема думка судді Конституційного Суду України В.М. Кампа стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України про офіційне тлумачення положень частин другої, третьої статті 5, статті 69, частини другої статті 72, статті 74, частини другої статті 94, частини першої статті 156 Конституції України (справа про прийняття Конституції та законів України на референдумі). URL: http://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/nb06d710-08.
5. Рішення Конституційного Суду України вiд 27 березня 2000 року № 3-рп/2000 (справа про всеукраїнський референдум за народною ініціативою). URL: http://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/v003p710-00 
 

Останнє оновлення (04.10.18 16:53)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 04.10.2018 - СЕКЦІЯ №1
Звільнення території західноукраїнських земель Червоною армією від німецьких військ ознаменувало повернення радянського тоталітарного режиму з його карально-репресивною системою, переходом до форсованої реалізації  планів другої радянизації краю. Нові обставини зумовлювали як для радянської влади, так і керівництва українського національно-визвольного руху необхідність напрацювання, або ж внесення коректив у форми і методи подальшої боротьби.
Сучасна вітчизняна історіографія розглядає звільнення західноукраїнських земель від нацистської окупації (як і завершення Другої світової війни), процеси повторного встановлення радянської влади на цих землях як новий етап національно-визвольної боротьби за самостійну Українську державу.
Окремі аспекти заявленої наукової теми ставали предметом дослідження науковців: Д.Вєдєнєєва, В. В’ятровича, В. Ільницького, Ю. Киричука, А. Кентія, І. Патриляка, О. Лисенка, В. Ухача [8].
Метою наукової розвідки є проаналізувати історіографічний доробок сучасних вітчизняних дослідників у питанні особливостей протиборства радянського режиму та його карально-силових структур з суб’єктами українського визвольного руху у 1944 році.
У новітніх дослідженнях науковцями об’єктивно висвітлюється система запроваджуваних заходів боротьби партійних органів та силових структур проти націоналістичного підпілля та повстанських відділів. Сталінський режим, зазначає В. Гриневич, у визначенні власної стратегії і тактики боротьби з ОУН і УПА із самого початку обрав за пріоритет – збройну протидію [6, с. 6]. Д.Вєдєнєєв подає чітку класифікацію партійних керівних вказівок та завдань радянських правоохоронних органів та спеціальних військ. У переліку системних заходів комуністичних органів, київський дослідник виокремлює: 1) «внесення розколу в місцеве населення за соціально-майновою ознакою...» [1, с. 215]; 2) підготовка та максимальне охоплення краю сіткою агентурної мережі; 3) введення «... тотальної системи контролю за населенням краю...» [1, с. 215] як соціальної бази сил українського самостійницького руху; 4) активна системна розбудова комсомольських та партійних організацій; 5) запровадження системи кругової поруки та жорсткої відповідальності для всіх, хто приховував інформацію про структури націоналістичного підпілля та повстанської армії; 6) примусове, з використанням каральних заходів, залучення людності краю до «груп самооборони» та «груп сприяння винищувальним батальйонам» [1, с. 215]. Звісно, вище перелічені заходи впроваджувалися на фоні масової інформаційно-пропагандистської компанії з викриття ворогів радянської держави.
З-поміж переліку пріоритетних напрямів боротьби радянських правоохоронних органів та спецвійськ з ОУН(б) та УПА науковці виокремлюють: 1) створення агентури в структурах підпілля та соціальної бази його підтримки [1, с. 215]; 2) легендованих агентурно-бойових груп [3]; 3) проведення чекістсько-військових операцій [6, с. 7]; 4) перехоплення каналів зв’язку керівництва підпілля із закордонними структурами та розвідками інших країн; 5) «розклад нелегального середовища й схилення його учасників до виходу з повиною» [1, с. 215]; 6) використання у збройній протидії з ОУН, УПА спецгруп НКВС, оперативників Народного комісаріату державної безпеки, агентів «Смершу» [6, с. 7]; 7) використання спецзасобів, компрометації, публічних форм покарання, репресивно-депортаційних заходів, насамперед, проти родин учасників національно-визвольної боротьби [3]. Поділяємо точку зору Ю. Киричука, який зазначав, що усі ланки радянської карально-репресивної системи спрямовувалися на боротьбу проти націоналістичного підпілля [4, с.252].
Аналіз сучасними дослідниками особливостей національно-визвольної боротьби з радянським тоталітарним режимом у 1944 році дозволяє виокремити ряд узагальнень. По-перше, науковці зазначають, що керівництво національно-визвольного руху, обравши, попри непрості внутрішні дискусії, шлях подальшої боротьби було морально підготовлене продовжити її [7, с. 412]. По-друге, пріоритетними завданнями для керівництва національно-визвольного руху стали: максимальне збереження організаційних структур та його бойової спроможності; спротив початковим заходам радянизації, зокрема утвердженню комуністичної адміністративної системи в краю [2]; підвищення ефективності ідейно-виховної роботи та політичного вишколу насамперед рядових членів самостійницького руху [5, с. 321]. Провід українського національно-визвольного руху усвідомлював і очевидно прогнозував, що в умовах не співмірності протиборствуючи сил, потужної інформаційно-пропагандистської компанії комуністичного режиму, руйнуванні сподівань на вдалу зовнішньополітичну коньюктуру, деморалізаційні моменти з-поміж членства руху лише посилюватимуться. Саме тому значні зусилля проводу були спрямовані на підвищення ефективності роботи пропагандистської референтури з метою підтримати і посилити морально-психологічний стан серед членства самостійницького руху, і що не менш важливо населення краю, підтримка якого була життєво важливою для ОУН(б) та УПА. По-третє, науковці наголошують на проведенні в другій половині 1944 року реорганізації підпільної адміністрації та проводів ОУН(б) та «... переформуванні основних структур УПА» [5, с. 323]. Боротьба повстанських відділів досягає піку своєї напруженості, при цьому боротьба із внутрішніми військами носила системний характер і складала основний напрямок бойової діяльності підпілля [7, с. 423]. По-четверте, у наукових дослідженнях О. Лисенка, І. Муковського, І. Патриляка, М. Руцького висвітлюється один із системи тактичних заходів українського самостійницького руху, який реалізовується з початком осені 1944 року, «... практику глибоких рейдів на Схід» [7, с. 426] та «... постійного маневрування» [5, с. 326]. На думку фахівців, такі рейди мали важливе інформаційно-пропагандистське значення, мали за метою спричинити резонанс серед місцевого населення, здобути симпатії та інформацію про умови боротьби в регіоні та створити ефект широкої присутності повстанських структур окрім базових регіонів дислокації. По-п’яте, не випали з поля зору науковців і непрості процеси внутрішньої дискусії в керівництві національно-визвольного руху, спричинені реаліями підрадянської дійсності, і спробами окремих лідерів (М. Степанюка, В. Кука, Я. Бусола) «вдатися до пошуку нових ідеологічних орієнтирів та організаційних форм» [5, с. 326], що дозволило б напрацювати для всіх регіонів загальноприйняту програму та розширити соціальну базу самостійницького руху. Науковці вказують на негативне сприйняття тодішнім керівництвом ОУН(б) спроб створити Народно-визвольну революційну організацію (НВРО, липень 1944 р.) і в цілому позитивно оцінюють її розв’язання у контексті монолітності національно-визвольного руху. По-шосте, дослідники зазначають, що незважаючи на адекватну реаліям зміну та еволюцію тактики боротьби націоналістичне підпілля, відділи УПА до кінця 1944 року понесли важкі втрати. Так, за підрахунками київського науковця І. Патриляка впродовж січня - кінця жовтня 1944 року УПА-Північ втратила 70% особового складу (з 10-11 тис. - до 3-3.5 тис. осіб), УПА-Південь недорахувалася близько 50 % (з 1-1.5 тис. - 500-700 чол.), УПА-Захід - близько 20-25 % (з 18 тис. - до 13-14 тис. чол.) [7, с. 434].
Таким чином, у цілому науковці суголосні в позиції, що значні втрати насамперед в лавах УПА змусили керівництво українського національно-визвольного руху в листопаді 1944 року дати тверезу оцінку досвіду та урокам десятимісячної боротьби. Так, в наказі № 9/44 крайової команди УПА-Захід від 25 листопада 1944 року окрім оцінки досвіду і уроків національно-визвольної боротьби в умовах другої радянизації краю, крайове командування фокусувало свої майбутні завдання на наступному: окрім переходу до партизансько-диверсійних дій, наголошувалося на необхідності посилити щоденну політико-пропагандистську роботу; продумати шляхи і організувати фаховий військовий вишкіл кадрів [5, с. 336]. Повстанські відділи мали стати мобільнішими, позбутися ненадійних кадрів, зайнятися підготовкою матеріальної бази, криївок. Зросла увага повстанського командування щодо розвідки і контррозвідки, що значно посилювало вплив Служби безпеки ОУН [7, с. 434]. Водночас, на думку А. Кентія, аналіз тактичних змін у боротьбі повстанської армії свідчив про «... крах надій керівних кіл визвольного руху на перетворення УПА в регулярне військо» [5, с. 337].
Водночас, ряд питань заявленої наукової теми потребують подальшого опрацювання. На свого дослідника «чекають» питання: 1) вивчення внутрішніх і зовнішніх чинників, які детермінували взаємне протиборство, що дозволило б окреслити багатовимірне полотно протистояння; 2) ролі Червоної армії у боротьбі з структурами самостійницького руху, яка впродовж десятиліть приховувалася комуністичною пропагандою, щоб не афішувати масштабність народного спротиву, масштабних відселень армійськими частинами корінного населення з прифронтової смуги, мобілізаційних заходів у ряди Червоної армії, які слід розглядати як складові структурні елементи у системі боротьби проти українського національно-визвольного руху; 3) глибинного системного вивчення в регіональному розрізі специфіки використання форм і методів, що використовувалися карально-репресивними структурами радянського режиму у боротьбі з ОУН(б) та УПА; 4) дослідження особливостей, специфіки боротьби протиборствуючих сил в різних регіонах; 5) особливостей ведення конфліктуючими сторонами інформаційно-пропагандистської війни.

Список використаних джерел:
1. Вєдєнєєв Д.В. Організація, тактика й методи дій радянських оперативно-військових сил у протиборстві з національно-визвольним рухом в Західній Україні (1945-1950-ті рр.). Наукові записки Національного університету «Острозька академія»: Історичні науки. Острог: Національний університет «Острозька академія», 2010. Вип. 16. С. 215.
2. В’ятрович В. Від підпільної групи до національного руху: становлення структур і напрями діяльності українського визвольного руху. Галичина, 2013. URL: http://irbis-nbuv.gov.ua
3. Ільницький В.І. Карпатський край ОУН в українському визвольному русі (1945-1954): монографія / Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України; Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка. Дрогобич: Посвіт, 2016. 696 с.
4. Киричук Ю. Український національний рух 40-50-х років XX століття: ідеологія і практика. Львів: Добра справа, 2003. С. 252.
5. Лисенко О.Є. Самостійницький рух у 1944 р. В кн.: Організація український націоналістів і українська повстанська армія. Історичні нариси / Дзьобак В.В., Ільюшин І.І., Касьянов Г.В. та ін. Відп. ред. Кульчицький С.В. НАН України; Інститут історії України. Київ: Наукова думка, 2005. С. 321, 323, 326, 336-337.
6. «Особые папки» Сталіна і Молотова про національно-визвольну боротьбу в Західній Україні у 1944-1948 роках / Упоряд. Я. Дашкевич; В. Кук. Львів, 2010. С. 6-7.
7. Патриляк І. «Перемога або смерть»: український визвольний рух у 1939-1960 роках. Центр досліджень визвольного руху. Львів: Часопис, 2012. С. 412.
8. Ухач В.З. Особливості протистояння радянського тоталітарного режиму з українським визвольним рухом у 1945 році (історико-правовий аспект). URL: http://legalactivity.com.ua. Його ж. Правовий статус суб’єктів національно-визвольної боротьби 40-сер. 50 рр XX ст. (національне законодавство). Україна в умовах реформування правової системи: сучасні реалії та міжнародний досвід: [Матеріали III Міжнародної науково-практичної конференції, м. Тернопіль, ТНЕУ, 20-21 квітня 2018 р.]. Тернопіль: Економічна думка, 2018, С. 64-67; Боротьба Української повстанської армії за Самостійну Українську державу. URL: http://www.lex-line.com.ua; Державотворча діяльність УПА: інституційний та джерелознавчий аспекти. URL: http://www.lex-line.com.ua. 
 

Останнє оновлення (04.10.18 10:24)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 04.10.2018 - СЕКЦІЯ №5
Сучасні зміни, які відбуваються в Україні, у зв’язку з євроінтеграцією, зумовлюють процеси реформування національного законодавства, пошуку нової концептуальної моделі правової системи, що має забезпечувати ефективний захист прав і свобод кожної особи. Зокрема, прийнятий у 2012 році, новий Кримінальний процесуальний кодекс України (далі – КПК України), за 6 років його дії було змінено більше ніж 30 разів. Внесені зміни стосуються багатьох аспектів кримінального процесу, що значно приближує процес захисту прав і свобод осіб в Україні до міжнародних уявлень. 
Так, в 2013 році було введено нового учасника кримінального провадження – представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження. Але на цьому законодавець не зупинився, результатом чого стала поява ще трьох нових учасників провадження: представник персоналу органу пробації; третя особа, щодо майна якої вирішується питання про арешт;  інша особа, права чи законні інтереси якої обмежуються під час досудового розслідування [1, с. 80]. Тож, наразі маємо чотирьох нових учасників кримінального провадження з закріпленням правових статусів останніх. 
Першим нововведенням стала поява такого учасника як представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження. Положення стосовно даного учасника містяться у статті 64-1 КПК України. Відповідно до цієї норми таким представником може бути особа, яка має право бути у кримінальному провадженні захисником або керівник чи інша особа, уповноважена законом або установчими документами, або працівник юридичної особи [2]. Незважаючи на законодавчу деталізацію повноваження представника, його правовий статус, як учасника провадження, не обійшлося й без певних труднощів при реалізації цих положень на практиці. 
У чинному КПК України такого статусу як юридична особа, щодо якої здійснюється кримінальне провадження не існує. У той же час представника юридичної особи, щодо якої здійснюється кримінальне провадження, виокремлено як учасника кримінального і судового провадження, однак не віднесено до жодної зі сторін кримінального провадження. Отже, виникає декілька питань: по-перше, як можна представляти учасника кримінального провадження, процесуальний статус якого не визначено; по-друге, якою є функція (захисту, обвинувачення чи правосуддя) представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження? На жаль, ці питання залишились не врегульованими законодавцем [1, с. 81]. До того ж, проблему становить реалізація повноважень таких представників, через певні труднощі в залученні до участі в провадженні та через відсутність сталої практики і чітких алгоритмів дій. Недосконалість законодавства та відсутність узгодженості норм кримінального та кримінально процесуального кодексів становлять перешкоду при захисті прав і інтересів юридичних осіб в кримінальних провадженнях [3]. 
Другим з’явився такий учасник як представник персоналу органу пробації. Основною функцією цього учасника процесу є складання та подання до суду письмової доповіді, яка містить інформацію, що характеризує особу обвинуваченого. Важливість цієї доповіді полягає в тому, що суд, при визначенні міри відповідальності обвинуваченого, буде спиратися на матеріали цієї доповіді. На думку співавтора законопроекту про пробацію, експерта з питань пенітенціарної реформи Д. Ягунова: «Запровадження інституту досудових доповідей є прогресивним кроком для національної системи кримінальної юстиції, адже забезпечення суду незалежною думкою щодо особи обвинуваченого вкрай важливе для індивідуалізації призначення покарання. Проте не варто перебільшувати практичне значення цього інституту. Те, що сьогодні для України подається як щось нове й чарівне, на Заході існує вже понад сторіччя. І час засвідчив, що досудові доповіді – аж ніяк не панацея для попередження рецидивних злочинів» [4].
Наступним учасником провадження є третя особа, щодо майна якої вирішується питання про арешт. Деякі аспекти процесуального статусу визначено ст. 64-2 КПК України, а саме: хто може бути такою особою; з якого моменту виникають процесуальні відносини з такою особою; хто може бути представником; повноваження представника такої особи та низка обов’язків, які покладаються як на третю особу так і на представника. Досить багато питань потребують якомога скорішого врегулювання, адже вони становлять перешкоду для застосування цих положень на практиці. Ці проблеми досить ретельно висвітлені у наукових дослідження О. Татарова, Т. Корчевої, О. Верхогляд-Герасименко, А. Щасної, І. Гловюк та ін. 
Першою проблемним питанням є наділення третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт правами підозрюваного, обвинуваченого, що передбачає право третьої особи відмовитися від надання будь-яких свідчень. Другим питанням є неврегульованість порядку допиту третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт. Ще однією проблемою є ситуація, в якій свідок є одночасно третьою особою, щодо майна якої вирішується питання про арешт, а відповідно до ч. 3 ст. 64-2 КПК України така особа користується правами підозрюваного, обвинуваченого [5]. Дуже цікавою є думка І.В. Гловюк щодо незабезпечення участі третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт у судовому провадженні у суді першої інстанції (крім питання, коли розглядається клопотання про арешт майна). Як зазначає вчена у п. 26 ст. 3 КПК України третя особа, щодо майна якої вирішується питання про арешт, передбачена як учасник судового провадження, проте згідно з положення ч. 2 ст. 314 КПК України як учасник підготовчого судового засідання вона не вказана [6].
Останнім учасником, який був введений до кримінального провадження є інша особа, права чи законні інтереси якої обмежуються під час досудового розслідування. Одразу треба зазначити, що статус цієї особи практично не визначений у КПК України, а ті статті, які хоч якось регламентують певні права та обов’язки цього учасника процесу, викладені у хаотичному характері, тому першочерговим завданням законодавця є – внесення змін до КПК, які б більш детально розкривали процесуальний статус цієї особи та закріплювалися у окремо передбачених нормах, а не по частинам у декількох статтях. 
Повертаючись до правового статусу цього учасника процесу, інша особа, права чи законні інтереси якої обмежуються під час досудового розслідування має право  на звернення до прокурора, слідчого судді або суду з клопотанням, в якому викладаються обставини, що обумовлюють необхідність здійснення кримінального провадження (або окремих процесуальних дій) у більш короткі строки, ніж ті, що передбачені КПК України (ч. 6 ст. 28). Також ця особа наділена правом оскарження рішення, дії чи бездіяльності слідчого або прокурора, які полягають у неповерненні тимчасово вилученого майна згідно з вимогами ст. 169 КПК України, а також у нездійсненні інших процесуальних дій, які він зобов’язаний вчинити у визначений строк (ч. 1 ст. 303). До цього права додається право оскарження прокурору вищого рівня недотримання розумних строків слідчим, прокурором під час досудового розслідування (ч. 1 ст. 308) [2].
Підсумовуючи можна зазначити, що в бажанні оновити, покращити існуючий КПК України законодавець прийняв зміни, які не рішають проблеми кримінального провадження, а навпаки становлять перешкоду у здійсненні правосуддя та здійснення новими учасниками процесу своєї процесуальної діяльності.

Список використаних джерел:
1. Абламський С.Є., Юхно О.О. Окремі питання участі у кримінальному провадженні представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження: дослідження окремих положень КПК: наукова стаття. URL: http://univd.edu.ua/science-issue/issue/851 (дата звернення: 23.09.2018)
2. Кримінальний процесуальний кодекс: Закон України: від 13.04.2012 №4651-VI. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651-17 (дата звернення: 23.09.2018)
3. Представник юридичної особи – повноцінний учасник кримінального провадження: газета-онлайн «Адвокат консалтинг». URL: http://advocat-cons.info/index.php?newsid=38792#.W6a1RmgzbIV (дата звернення: 26.09.2018)
4. Досудові доповіді: суди будуть отримувати від служби пробації досудові доповіді про обвинувачених: онлайн-газета «Юридична практика». URL: http://pravo.ua/news.php?id=0059028 (дата звернення: 25.09.2018)
5. Татаров О. Загрози при накладанні арешту на майно третіх осіб: стаття. URL: http://tfgpartners.com.ua/ua/article/zagrozi-pri-nakladenni-areshtu-na-mayno-tretih-osib (дата звернення: 26.09.2018)
6. Гловюк І. Третя особа, щодо майна якої вирішується питання про арешт, як учасник кримінального провадження: проблемні питання: матеріали міжнародного науково-практичного симпозіуму, 2016. URL: http://dspace.onua.edu.ua/bitstream/handle/11300/6554/Glovyk%20Tretya.pdf?sequence=1&isAllowed=y (дата звернення: 26.09.2018) 
 
 
Науково-практична Інтернет-конференція 04.10.2018 - СЕКЦІЯ №3
Плодом дерегуляції господарської діяльності та створення сприятливого бізнес-клімату, стало введення мораторію на перевірки суб’єктів господарювання. Дія мораторію обмежила втручання в діяльність суб’єктів господарювання та надала час уряду створити ефективну систему охорони інтересів людини як носія праці, захисту його прав та забезпечення соціальних гарантій.
Не дивлячись на те, що мораторій на проведення органами державного нагляду продовжується до 31 грудня 2018 року, є виняткові підстави проведення позапланових перевірок, поза його дією [2].
Найбільш розповсюдженими випадками проведення позапланових перевірок були з підстав:
а) подачі письмової заяви фізичної особи, права якої були порушені, під час здійснення трудової діяльності (перевірка проводиться при наявності погодження Державної регуляторної служби);
б) за власним бажання суб’єкта господарювання (необхідно подати письмову заяву);
в) за рішенням суду на проведення позапланової перевірки.
Вичерпний перелік таких підстав визначено в Законі України «Про тимчасові особливості здійснення заходів державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» [2].
Під час дії мораторію Кабінет Міністрів України виніс Постанову «Про затверджений перелік органів державного нагляду (контролю), на які не поширюється дія Закону України «Про тимчасові особливості здійснення заходів державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» [3].
Як було зазначено вище, формально дія мораторію продовжена до кінця 2018 року, але, по суті, перелік органів, на які мораторій не поширюється, настільки значний, що нівелює всю необхідність його існування. 
Окрім цього 15 лютого 2018 р. у Верховній Раді було зареєстровано законопроект «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення належних, безпечних і здорових умов праці» [4]. 
Головною метою розробки законопроекту є налагодження співпраці з міжнародними партнерами, забезпечити неухильне дотримання прав людини, її життя та здоров’я у процесі її трудової діяльності та покращить імідж України в світовому товаристві [4].
Наразі система контролю за додержанням законодавства про працю в державі набула кардинальних змін. Зокрема, інспектори праці можуть проводити планові та позапланові перевірки в будь-який час. Особливістю проведення планових перевірок є те, що контролюючий орган повинен затвердити і оприлюднити на своєму веб-сайті уніфіковану форму акта перевірки, в якій буде передбачено перелік питань, які підлягають перевірці, залежно від ступеня ризику. Позапланові перевірки проводяться з підстав, визначених в статті 6 Закону України «Про тимчасові особливості здійснення заходів державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності».
Водночас уряд зменшив податок на заробітну плату вдвічі, тим самим стимулюючи роботодавців виводити свій бізнес «з тіні» , дотримуватись вимог законодавства та забезпечувати всі соціальні гарантії своїм працівникам. 
Окрім цього, були підвищені штрафні санкції, до прикладу, від 3200,00 грн. за порушення інших вимог трудового законодавства до 320 000,00 грн. за недопущення інспектора праці до перевірки з підстав, встановлених законодавством [3].
З кожним роком збільшується кількість працівників, які працюють без офіційного оформлення. Це призводить до суттєвих порушень трудового законодавства та неможливості захисту прав працівників. У силу цього, було проведено ряд суттєвих змін в контролі за додержанням трудового законодавства та підвищення штрафних санкцій в разі його порушення. На нашу думку, систему контролю за додержанням законодавства потрібно постійно вдосконалювати, перейнявши досвід зарубіжних країн. Зокрема, нам бракує налагодженої системи контролю за додержанням законодавства, оновленої процедури перевірок, як планової, так і позапланової, прозорості у витраті коштів, які були отриманні зі сплати штрафних санкцій за порушення трудового законодавства та податків, які передбачені законодавством за кожного найманого працівника.

Список використаних джерел:
1. Про Державний бюджет України на 2014 рік: Закон України від 16.01.2014 № 719-VII. Відомості Верховної Ради, 2014, № 9, ст.93.
2. Про тимчасові особливості здійснення заходів державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності: Закон України від 03.11.2016 № 1728-VIII. Відомості Верховної Ради, 2017, № 4, ст.37.
3. Про затвердження переліку органів державного нагляду (контролю), на які не поширюється дія Закону України «Про тимчасові особливості здійснення заходів державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності»: Постанова Кабінету Міністрів України від 18.12.2017 № 1104.
4. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення належних, безпечних і здорових умов праці: Проект Закону від 15.02.2018 №8045. 
 

Останнє оновлення (04.10.18 09:53)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 04.10.2018 - СЕКЦІЯ №5
На сучасному етапі існування суспільства, в умовах існування міжнародної злочинності, – міжнародна правова допомога по кримінальним справам та на стадіях кримінального провадження, а також належна правова регламентація в національному законодавстві як необхідна умова ефективного міжнародного співробітництва у сфері боротьби зі злочинністю набуває вкрай важливого значення. Такий стан речей є своєрідною гарантією здійснення правосуддя, адже забезпечує можливість отримання доказів у кримінальному провадженні, прийняття процесуальних рішень, відшкодування збитків, заподіяних злочином, притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності та нарешті, вирішення інших задач кримінального судочинства. 
Конституція України у ст. 9 визначає, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України. Дана норма кореспондується у ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» 29 червня 2004 року № 1906-IV, де визначено, що чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. У Постанові Пленуму Верховного суду України від 08.10.2004 № 16 «Про деякі питання застосування законодавства, яке регулює порядок і строки затримання (арешту) осіб при вирішенні питань, пов'язаних з їх екстрадицією» в абзаці 2 також визначено пріоритетність норм міжнародного права при вирішенні судами України питання про екстрадицію особи. 
Поняття «видача особи» (екстрадиція) тлумачиться у чинному законодавстві, п. 2 ч. 1 ст. 541 КПК, як видача особи державі, компетентними органами якої ця особа розшукується для притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку. Екстрадиція включає: офіційне звернення про встановлення місця перебування на території запитуваної держави особи, яку необхідно видати, та видачу такої особи; перевірку обставин, що можуть перешкоджати видачі; прийняття рішення за запитом; фактичну передачу такої особи під юрисдикцію запитуючої держави. При цьому визначальними є міра та вид покарання, до якого може бути засуджена особа. Суть видачі особи, яка вчинила кримінальне правопорушення (екстрадиція), виходить із змісту й обсягу напряму міжнародної співпраці у кримінальних справах, що визначається міжнародними зобов'язаннями України. Основою такої співпраці є положення двох базових багатосторонніх договорів України:
У буквальному правовому розумінні екстрадиція – процесуальна дія, що полягає в передачі особи державою, на території якої вона перебуває, іншій державі (на її вимогу) з метою притягнення такої особи до кримінальної відповідальності або для виконання обвинувального судового вироку. Від цього необхідно розрізняти види екстрадиції:
– видача особи для притягнення її до кримінальної відповідальності;
– видача особи для приведення судового вироку до виконання – полягає у передачі особи, яка засуджена іноземним судом і переховується від відбуття покарання, але затримана на території іншої держави;
– видача на певний термін (наприклад, для розгляду справи в суді, в якій співучасниками є громадяни різних держав).
Зазначимо, що екстрадиція є суверенним правом кожної держави. Обов’язок екстрадиції виникає лише на підставі взятих державою на себе міжнародних зобов’язань. Вимогу про видачу особи може пред’явити держава:
– громадянином якої є злочинець;
– на території якої вчинено злочин;
– якій завдано шкоду злочином.
Джерелами правового регулювання екстрадиції є як багатосторонні, так і двосторонні договори. Зокрема, Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 p., Додатковий протокол 1975 р. та Другий додатковий протокол 1978 р. до Конвенції 1957 р. (підписані в межах Ради Європи), Конвенція про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р. (підписана в межах СНД), учасником яких є й Україна166.
Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957р. у ст. 1 зазначає, що держави-учасниці зобов'язуються видавати одна одній усіх осіб, які переслідуються компетентними органами запитуючої держави за вчинення правопорушення або які розшукуються зазначеними органами з метою виконання вироку чи постанови про утримання під вартою. Конвенція не містить конкретних видів злочинів, у зв'язку з вчиненням яких здійснюється видача, як критерій використовується вид покарання за вчинене правопорушення - видача здійснюється у зв'язку з правопорушеннями, які караються за законами запитуючої держави та запитуваної держави позбавленням волі або згідно з постановою про утримання під вартою на максимальний термін не менше одного року чи суворим покаранням. Якщо особа визнається винною і вирок про ув'язнення або постанова про утримання під вартою проголошується на території запитуючої держави, термін призначеного покарання має становити не менше чотирьох місяців (ст. 2).
Конвенцією 1957 р. також встановлено умови, при яких видача не здійснюється, зокрема:
1) договірна держава має право відмовити у видачі власних громадян (ст. 6);
2) запитувана держава може відмовити у видачі відповідної особи за правопорушення, яке за її законодавством вважається вчиненим повністю або частково на її території (ст. 7);
3) відмовити у видачі відповідної особи, якщо компетентні органи цієї держави переслідують її у зв'язку із правопорушенням, за яке вимагається видача (ст. 8);
4) якщо компетентні органи запитуваної держави проголосили остаточне рішення щодо відповідної особи у зв'язку з правопорушенням, за яке вимагається видача (ст. 9);
5) якщо відповідна особа, згідно із законодавством запитуючої або запитуваної держави, не підлягає переслідуванню чи покаранню у зв'язку із закінченням строку давності (ст. 10);
6) якщо правопорушення, за яке вимагається видача, карається смертною карою за законодавством запитуючої держави і якщо законодавство запитуваної держави не передбачає смертної кари за таке саме правопорушення або вона, як правило, не виконується, та у видачі може бути відмовлено, якщо запитуюча держава не надасть запитуваній державі достатніх гарантій того, що смертний вирок не буде звернуте до виконання (ст. 11).
Згідно з Конвенцією 1957 р., встановлено вимоги щодо запиту на видачу підтверджуючих документів (ст. 12). Зокрема, запит супроводжується:
1) оригіналом або завіреною копією обвинувального вироку та постанови суду або постанови про негайне затримання чи ордера на арешт або іншого розпорядження, яке має таку саму силу і видане відповідно до процедури, передбаченої законодавством запитуючої держави;
2) викладом правопорушень, за які вимагається видача. Час і місце їх вчинення, їх юридична кваліфікація і посилання на відповідні правові положення зазначаються як найточніше;
3) копією відповідних законодавчих актів або, коли, це неможливо, викладом відповідного закону і, за можливістю, точним описом відповідної особи, а також будь-якою іншою інформацією, яка може сприяти встановленню її особистості та громадянства.
У той же час Конвенція «Про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах» 1993р. застосовується у відносинах України з Республікою Білорусь, Азербайджанською Республікою, Республікою Узбекистан, Російською Федерацією, Республікою Казахстан, Республікою Таджикистан, Республікою Вірменія, Киргизькою Республікою, Республікою Молдова, Грузією та Туркменістаном. Громадяни кожної із держав-учасниць цієї Конвенції, а також особи, що проживають на їх територіях, користуються на території всіх інших Договірних Сторін по відношенню до своїх особистих і майнових прав таким самим правовим захистом, як і власні громадяни даної Договірної Сторони. Громадяни кожної Договірної Сторони, а також особи, які проживають на їх територіях, мають право вільно та безперешкодно звертатися до суду, прокуратури і інших закладів кожної Договірної Сторони, до компетенції яких відносяться цивільні, сімейні та кримінальні справи, можуть бути їх учасниками, подавати клопотання, подавати позови і здійснювати інші процесуальні дії на тих самих умовах, що і громадяни кожної Договірної Сторони (ст. 1-2 Конвенції).
Договірні Сторони здійснюють правову допомогу шляхом виконання процесуальних і інших дій, що передбачені законодавством запитуваної Договірної Сторони, зокрема: складання та пересилка документів, проведення обшуків, вилучення, пересилка і видача речових доказів, проведення експертизи, допити сторін, обвинувачених, свідків, експертів, порушення кримінального переслідування, розшук і видача осіб, що вчинили злочин, дізнання і виконання судових рішень по цивільних справах, зокрема вироків в частині цивільного позову, виконавчих написів, а також шляхом вручення документів (ст. 6 Конвенції).
Під час виконання доручення про здійснення правової допомоги установа, що запитує, застосовує законодавство своєї країни. На вимогу установи що запитує, вона може застосовувати і процесуальні норми запитуваної Договірної Сторони. Якщо установа, що запитує, у зв’язку з тим, що доручення не відноситься до її компетенції, не може виконати це доручення, вона пересилає його установі, яка наділена компетенцією по його виконанню. Про направлення цього доручення до іншої установи, повідомляється запитувану установу.
Таким чином договірні сторони зобов'язані на вимогу одна одної видавати осіб, які перебувають на їхній території, для притягнення цих осіб до кримінальної відповідальності або для виконання вироку. Видача особи для притягнення її до кримінальної відповідальності має місце у тому разі, коли особа вчинила діяння, які за законами обох сторін є караними і за вчинення яких передбачається покарання у вигляді позбавлення волі строком не менше одного року. Видача особи для виконання вироку провадиться в разі, коли ця особа вчинила передбачене кримінальним законодавством обох сторін діяння, за яке їй призначено покарання у вигляді позбавлення волі строком на шість місяців і більше (ст. 56 Конвенції).
На підставі ст. 57 Конвенції видача не провадиться у разі, якщо: 
а) особа, видача якої потрібна, є громадянином запитуваної Договірної Сторони; 
б) на момент одержання вимоги карне переслідування відповідно до законодавства запитуваної Договірної Сторони не може бути порушено або вирок не може бути приведено у виконання внаслідок закінчення терміну давності або з іншої законної підстави; 
в) у відношенні особи, видача якої потрібна, на території запитуваної Договірної Сторони за той же злочин був винесений вирок або постанова про припинення провадження в справі, що вступила в законну силу; 
г) злочин відповідно до законодавства запитуючої або запитуваної Договірної Сторони переслідується в порядку приватного обвинувачення (за заявою потерпілого). 
Проте у видачі може бути відмовлено, якщо злочин, у зв'язку з яким потрібна видача, здійснено на території запитуваної Договірної Сторони. У випадку відмови у видачі запитуюча Договірна Сторона повинна бути інформована про підстави відмови (ч.2, 3 ст. 57 Конвенції). 
Також Конвенція у ст. 69 зобов’язує Договірні Сторони повідомляти один одного про результати провадження по кримінальній справі проти виданої їм особи. На прохання висилається і копія остаточного рішення (ст. 69 Конвенції).

Список використаних джерел:
1. Про видачу правопорушників: Європейська конвенція. Париж, 13 грудня 1957 року (Додатковий Протокол від 15.10.75, Другий додатковий Протокол від 17.03.78). Офіційний вісник України. 1998, № 13, стор.324 
2. Про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах: Конвенція від 22 січня 1993 року (Конвенцію ратифіковано із застереженнями Законом № 240/94-ВР від 10.11.94; Протокол від 28.03.97) URL: http://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/997_009
3. Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. Відомості Верховної Ради України. 1996, № 30, ст. 141
4. Про міжнародні договори України: Закон України 29 червня 2004 року № 1906-IV. Відомості Верховної Ради України. 2004, № 50, ст.540
5. Щодо застосування конвенцій про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах: Лист Міністерства Юстиції України від 21.01.2006 № 26-53/7 URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v53_7323-06
6. Про деякі питання застосування законодавства, яке регулює порядок і строки затримання (арешту) осіб при вирішенні питань, пов'язаних з їх екстрадицією: Постанова Пленуму Верховного суду України від 08.10.2004 № 16. URL: http://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/v0016700-04 
 

Останнє оновлення (04.10.18 07:28)

 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2018
Жовтень
ПнВтСрЧтПтСбНД
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031    
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2018 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція