... Сміливі думки відіграють роль передових пішаків в грі, вони гинуть, але забезпечують перемогу (І. Гете) ...
Науково-практична Інтернет-конференція 06.12.2018 - СЕКЦІЯ №5
Ефективність протидії кримінальним правопорушенням, пов’язаних з ухиленням від сплати митних платежів значною мірою залежить від поглибленого вивчення й аналізу комплексної характеристики цих кримінальних правопорушень та їх класифікації. 
У Енциклопедичному словнику з криміналістики під криміналістичною класифікацією злочинів розуміється систематизація злочинів за кримінально значущими підставами, які сприяють формуванню криміналістичних характеристик злочинів і розробці окремих криміналістичних методик. Здійснювати криміналістичну класифікацію злочинів доцільно за такими підставами, як спосіб вчинення і приховування злочину, особа злочинця, особа потерпілого, місце вчинення злочину та інші чинники [1, с. 119].
На даний час криміналістична класифікація кримінальних правопорушень, пов’язаних з ухиленням від сплати митних платежів, знаходиться на стадії розробки. Крім об’єкту посягання вона враховує чинники, пов’язані зі специфікою злочинної діяльності у сфері митного регулювання, появою нових способів вчинення та приховування кримінальних правопорушень. 
Криміналістичну класифікацію кримінальних правопорушень, пов’язаних з ухиленням від сплати митних платежів, можна здійснювати за видами злочинів згідно Кримінального кодексу України (далі – КК України). Аналіз судових рішень по кримінальним правопорушенням, пов’язаних з ухиленням від сплати митних платежів, дозволяє віднести до цих кримінальних правопорушень такі: ухилення від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів) (ст. 212 КК України); підроблення документів, печаток, штампів та бланків, збут чи використання підроблених документів, печаток, штампів (ст. 358 КК України); зловживання владою або службовим становищем (ст. 364 КК України); зловживання повноваженнями службовою особою юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми (ст. 3641 КК України), службове підроблення (ст. 366 КК України); створення злочинної організації (ст. 255 КК України).
Злочинні дії, пов’язані з ухиленням від сплати митних платежів, як правило, кваліфікуються як ухилення від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів), оскільки ст. 212 КК України охоплює не тільки податки і збори, передбачені Податковим кодексом України, а і митні платежі, порядок сплати яких регламентовано як податковим, так і митним законодавством. У зв’язку з цим злочин, передбачений у ст. 212 КК України, є пов’язаним з ухиленням від сплати митних платежів у разі коли таке ухилення здійснюється із порушенням правил переміщення товару через митний кордон України. Віднесення інших кримінальних правопорушень (ст. ст. 358, 364, 3641, 366 КК України) до пов’язаних з ухиленням від сплати митних платежів зумовлено тим, що такі злочини знаходять своє відображення в документах фінансово-господарської діяльності й обчислення митних платежів, і які, у більшості випадків містять елементи підробки. Поряд з цим, варто звернути увагу на те, що кримінальні правопорушення, пов’язані з ухиленням від сплати митних платежів, є транснаціональними організованими злочинами [2], що дає підстави для виокремлення серед цих кримінальних правопорушень такого злочину як створення злочинної організації (ст. 255 КК України).  
З огляду на викладене, на наш погляд, при формуванні криміналістичної характеристики кримінальних правопорушень, пов’язаних з ухиленням від сплати митних платежів, доцільно виходити з того, що суб’єктами цих злочинів вчиняється, як правило, комплекс злочинів. У криміналістичній літературі цей комплекс злочинів розглядається як певна технологія злочинного збагачення, в якій можуть бути виділені основні (предикатні) і вторинні (підпорядковані) злочини [3, с. 33]. І для розробки ефективних методичних рекомендацій цілком продуктивно виходити з концепції поділу кримінальних правопорушень на основні та підпорядковані. Основний злочин – це такий, який безпосередньо спрямований на одержання матеріальної вигоди. Підпорядкований же злочин “обслуговує” основний, створює для його вчинення необхідні умови. При формуванні методик розслідування кримінальних правопорушень, пов’язаних з ухиленням від сплати митних платежів, доцільно їх формувати щодо основних кримінальних правопорушень, вказуючи на типові їх зв’язки з кримінальними правопорушеннями підпорядкованими [4, с. 13-14]. У такому разі основним кримінальним правопорушенням, пов’язаним з ухиленням від сплати митних платежів, буде ухилення від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів), а підпорядкованими – кримінальні правопорушення, передбачені ст. ст. 255, 358, 364, 3641, 366 КК України. 

Список використаних джерел:
1. Шепітько В.Ю. Криміналістика. Енциклопедичний словник (українсько-російський і російсько-український) / За ред. акад. НАН України В.Я. Тація. Харків: Право, 2001. 560 с.
2. Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності від 15 листопада 2000 року. URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_789.
3. Проблеми та перспективи удосконалення протидії діяльності суб’єктів господарювання з ознаками фіктивності: монографія / В.В. Лисенко, В.М. Попович, І.Є.Криницький [та ін.]. Київ: Алерта, 2012. 298 с. 
4. Меденцев А.М. Розслідування злочинів, що вчиняються у сфері державних закупівель: дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.09. Одеса, 2015. 214 с. 

Останнє оновлення (05.12.18 06:11)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 06.12.2018 - СЕКЦІЯ №6
Право за своєю суттю є універсальним регулятором суспільних відносин. При цьому для органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб законодавчо встановлено межі здійснення владних повноважень. Зокрема, частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України [1]. Таким чином, право, виступаючи як міра свободи для індивіда, водночас обмежує свавілля державних інституцій.
Вищезазначене повною мірою стосується і працівників правоохоронних органів держави, зокрема поліцейських. Виконуючи важливу місію охорони закону та порядку в суспільстві, правоохоронці не мають морального права порушувати приписи закону, який покликані захищати. Отже, в роботі правоохоронних органів держави надзвичайно великого значення набувають морально-етичні, ціннісні установки.
На сьогодні в Україні діють Правила етичної поведінки поліцейських, затверджені наказом Міністерства внутрішніх справ України  09.11.2016  № 1179 (далі – Правила). Відповідно до пункту 1 розділу першого зазначеного нормативного акту ці Правила є узагальненим зібранням професійно-етичних вимог щодо правил поведінки поліцейських та спрямовані на забезпечення служіння поліції суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку на засадах етики та загальнолюдських цінностей [2].
Таким чином, Правила є своєрідним кодексом професійної етики українського поліцейського, що свідчить про достатню нормативну урегульованість питань етичної поведінки 
Водночас наявність навіть найкращих та всеохоплюючих нормативних актів не може слугувати гарантією відсутності порушень стандартів поведінки при виконанні правоохоронцями своїх функцій. Прикладом цього є реалізація так званої політики «нульової терпимості» в практиці департаменту поліції міста Нью-Йорк (США). Досвід американських поліцейських може стати в нагоді для вітчизняної правозастосовної практики.
Як зазначають американські дослідники, політика «нульової терпимості» була запроваджена в Нью-Йорку на початку 90-х рр. минулого століття за каденції мера міста Рудольфа Джуліані та керівника поліції Нью-Йорка Уїльяма Браттона. Метою вказаної політики було проголошено «звільнення вулиць Нью-Йорку від злочинності та досягнення інших цілей, а саме: зменшення рівня злочинності серед неповнолітніх, скорочення кількості випадків домашнього насильства, протидія наркозлочинності та вуличним бандам» [3]. Успішна реалізація зазначених цілей та зменшення найбільш явних ознак вуличної злочинності мали слугувати також і політичним маркером успіху мера як публічного діяча. 
Як слідує з її назви, політика «нульової терпимості» мала в своїй основі нетерпимість до будь-яких, навіть найменших проявів протиправної діяльності.  В ході її реалізації було послідовно вжито ряд управлінських та процедурних кроків. Перш за все, було збільшено штатну чисельність поліцейських міста з 30 до 38 тисяч осіб, що результаті забезпечило збільшення кількості адміністративних затримань та арештів за дрібні правопорушення та злочини невеликої тяжкості. Зокрема, кількість затримань та арештів за перші три роки реалізації політики зросла в середньому на 23%, але за деякими видами правопорушень значно більше. Так, на 40% зросла кількість затримань за дрібні правопорушення та на 97% – за злочини невеликої тяжкості у сфері обігу наркотичних речовин. 
Дослідники відзначили зменшення загального рівня злочинності в Нью-Йорку на 44%. Кількість умисних вбивств зменшилась на 60%, зґвалтувань – на 12%, пограбувань – на 48%, а крадіжок із проникненням у приміщення – на 46%.
Проте політика «нульової терпимості» відзначилась також зміною етичних стандартів та загального підходу поліцейських до своєї роботи. Ці зміни були сприйняті суспільством в цілому негативно. Мова йде про надмірне застосування правоохоронцями сили при реалізації покладених на них завдань та, у ряді випадків, перевищення  повноважень. Зокрема, дослідники наводять приклади зупинки, обшуку і затримання із застосуванням наручників велосипедистів за адміністративні правопорушення, пов’язані з тим, що їхні транспортні засоби не було обладнано попереджуючим дзвінком або відбивачем світла [4]. Набагато більш кричущими стали випадки тортур, вчинені поліцейськими під час затримань, та випадки смерті затриманих осіб у службових приміщеннях поліції. Паралельно із зменшенням кількості злочинів зростала й  кількість скарг на неправомірні дії працівників правоохоронних органів: загалом з 1993 року по 1998 рік кількість скарг на незаконні дії поліції збільшилась на 75%.
У цілому фахівці відзначають неможливість встановлення прямої кореляції між політикою «нульової терпимості», запровадженою владою міста Нью-Йорк, та зниженням рівня злочинності в місті, оскільки в цей період мало місце зниження рівня злочинності загалом по всій країні. До факторів, що сприяли цьому, відносять не лише збільшення штату правоохоронців та посилення боротьби із правопорушеннями, але і демографічні, соціальні та економічні причини, не останньою з яких стало загальне економічне зростання країни у другій половині 90-х рр. ХХ ст.
До основних висновків, які можна зробити для правозастосовної практики України за результатами дослідження досвіду реалізації політики «нульової терпимості», слід віднести наступні:
1. Політика «нульової терпимості» може принести тимчасові позитивні результати, проте в довгостроковій перспективі не є ефективною.
2. Реалізація політики «нульової терпимості» буде вимагати збільшення ресурсів правоохоронних органів та судової системи, що в кінцевому рахунку означатиме збільшення навантаження на державний бюджет.
3. Парадоксальним результатом проведення політики «нульової терпимості» може стати зростання рівня злочинності, пов’язане із збільшенням кількості осіб, які мають судимість за незначні правопорушення, та їх подальшою маргіналізацією. 
Для України зарубіжний досвід є надзвичайно актуальним та корисним з огляду саме на негативні аспекти застосування політики «нульової терпимості». У вітчизняних умовах вироблення системи заходів протидії правопорушенням вимагає виваженого підходу та має включати в якості обов’язкового компоненту підвищення рівня професійної етики правоохоронців та недопущення випадків протиправного застосування сили або перевищення необхідних заходів примусу. Практична реалізація цих задач включає розробку та впровадження додаткових методик внутрішнього адміністративного контролю в правоохоронній системі. Зважаючи на комплексний характер піднятих науково-практичних проблем, вони потребують вирішення на рівні міждисциплінарного діалогу вчених-правознавців, соціологів, психологів та філософів. 

Список використаних джерел:
1. Конституція України. Відомості Верховної Ради України, 1996, № 30, ст. 141.
2. Про затвердження Правил етичної поведінки поліцейських: наказ МВС України від 09.11.2016 №1179. Офіційний вісник України від 06.01.2017. №2, стор. 522, стаття 55, код акта 84380/2016.
3. Chris Cunneen. Zero Tolerance Policing and the Experience of New York City. Current Issues In Criminal Justice. Volume 10, number 3. March 1999.
4. Jim Dwyer. Zero Tolerance, Zero Sense. Daily News, 31 July 1997. 
 
 
Науково-практична Інтернет-конференція 06.12.2018 - СЕКЦІЯ №5
Актуальність теми. Останнім часом ми дуже часто чуємо з екранів телевізорів та в засобах масової інформації про державну зраду. Цей термін використовують і політики, і державні діячі, і прості люди, застосовуючи його з будь якого приводу, і навіть не розуміючи його значення. 
У наш час особливого значення набуває проблема об`єктивної оцінки застосування ст. 111 Кримінального кодексу України (далі КК України), а саме до кого, і з якого приводу можна застосовувати цей термін. 
Широко застосовувати ст. 111 КК України правоохоронні органи почали після анексії Криму. Якщо до 2014 року звинувачення у державній зраді носили поодинокий характер, так наприклад, згідно з офіційним повідомленням СБУ, впродовж 2001-2011 років у провадженні слідчих органів СБУ знаходилося 17 кримінальних справ за цією статтею, а засудили із них лише 7 осіб [1]. Зараз же кількість відкритих проваджень за підозрою в державній зраді значно зросло. Так наприклад у 2014 році зареєстровано 67 проваджень, у 2015 році – 89 проваджень, у 2016 році – 134, а в 2017 році зареєстровано 97 проваджень за підозрою у державній зраді [2].
Аналіз досліджень і публікацій. Проблемами кримінальної відповідальності стосовно злочинів проти основ національної безпеки займалися такі вчені: П.С. Матишевський, М.І.Хавронюк, В.Я. Тацій, А.І. Рарог, В.А. Рогов. О.Ф. Бантишев, С.Г. Гордієнко, В.К. Грищук, С.В.Дьяков, І.В. Діордіца, О.О. Дудоров, А.Б. Качинський, О.О. Климчук, М.І. Мельник, але слід зазначити, що їх дослідження в цьому напрямку охоплювали лише окремі періоди і не розкривали цю важливу тему більш детально. 
Результати наукової розвідки. За останні роки криміногенна ситуація в нашій країні суттєво погіршилася, у тому числі у сфері охорони національної безпеки. 
Неадекватна кваліфікація ознак злочину державної зради та ігнорування правозастосовцями положення, щодо обов’язковості доведення вини, негативно впливають на наслідки для обвинуваченого, а саме, відкривають можливості для свавілля з боку державних органів та порушення прав людини. Вільне тлумачення цього поняття призводить до дисонансу та незлагодженості у слідчій та судовій практиці, неправильної кваліфікації таких протиправних дій, притягнення до кримінальної відповідальності осіб, чиї дії не є суспільно небезпечними. 
Об’єктом злочину, передбаченого ст. 111 КК України є державна безпека України у будь-якій її сфері.
З об’єктивної сторони державна зрада може виявитися у таких формах: 1) перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту; 2) шпигунство; 3) надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України.
Суб’єктом державної зради у будь-якій її формі може бути тільки громадянин України, який досяг 16-річного віку. 
Суб’єктивна сторона державної зради характеризується виною у вигляді прямого умислу. При вчиненні державної зради винний усвідомлює, що він здійснює перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту (вчинює шпигунські дії, надає іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомогу в проведенні підривної діяльності проти України) і бажає цього. Мотивами державної зради можуть бути користь, помста, бажання полегшити виїзд на постійне місце проживання в іншій країні тощо [3].
Висновки. Досліджуючи тему державної зради, можна прослідкувати деяку закономірність. За останні роки відкрито багато кримінальних проваджень за цією статтею, але притягнуто до кримінальної відповідальності досить мало осіб. І таких випадків, коли справу не доведено до логічного завершення, дуже багато. Це говорить про те, що чинне кримінальне законодавство потребує вдосконалення, з точки зору більш коректного викладення ознак державної зради та додаткових підстав звільнення від кримінальної відповідальності за даний злочин. Також сьогодні в Україні існує необхідність у кримінально-правовій, та науковій розробці питань протидії державній зраді. Ті суспільні та політичні процеси, які відбуваються в нашій країні, потребують нового осмислення в свідомості суспільства, щодо значення кримінально-правової відповідальності за злочини передбачені ст. 111 КК України. 

Список використаних джерел:
1. За 10 років в Україні за державну зраду засудили 7 людей. Інтернет видання «Тиждень». 28 квітня 2012 року. URL: http://tyzhden.ua/News/48897.
2. Лист Генеральної прокуратури на запит народного депутату України О.А.Корчинській, щодо надання статистичної інформації про роботу правоохоронних органів у сфері протидії тероризму та сепаратизму в країні. Вих. № 04/06-12 вих.12 від 09 січня 2018 року. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/wcadr_document?DOCUMENT_ID=131652& DOCUMENT_TYPE=2. 
3. Коментар до статті 111. Державна зрада. URL: http://yurist-online.com/ukr/uslugi/ yuristam/kodeks/024/109.php. 
 

Останнє оновлення (04.12.18 22:46)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 06.12.2018 - СЕКЦІЯ №2
У сучасних умовах для України, як і для більшості країн з перехідною економікою, вкрай важливе таке джерело доходів, як митні платежі. Про це свідчить і тенденція до зростання їх рівня в доходній частині державного бюджету. Так, за даними Державної фіскальної служби України надходження до державного бюджету від сплати митних платежів у 2015 році становили  202, 3 млрд. грн. [1], у 2016 році – 235, 3 млрд. грн. [2], у 2017 році – 303, 8 млрд. грн. [3]. 
З’ясувати роль митних платежів можливо шляхом розгляду основних функцій, які вони виконують. Окреслюючи роль митних платежів передусім слід наголосити, що вони є важливим регулятором участі держави в системі зовнішньоекономічних зв’язків. Визначаючи місце країни в міжнародному поділі праці дані платежі є досить серйозним важелем регулювання зовнішньоекономічної діяльності та джерелом наповнення доходної частини державного бюджету України. Окрім цього, за допомогою їх забезпечується захист національних інтересів держави. Будучи частиною загальнодержавної системи оподаткування та невід’ємною складовою зовнішньої торгівлі митні платежі набувають особливого значення, які, з одного боку, впливають на показники експорту та імпорту, а з іншого – прямо чи опосередковано визначають основні економічні параметри, динаміку й тенденції зміни обмінних курсів, відсоткових ставок і важливих критеріїв соціального розвитку. Тому ефективна система митних платежів є істотним фактором економічного розвитку і необхідною умовою існування сильної держави.
Усе це дозволяє митним платежам виконувати різні функції, які при всьому різноманітті можуть бути об’єднані в дві основні: регулюючу і фіскальну. У той же час, не слід заперечувати наявність інших функцій, у тому числі контрольної, захисної, статистичної, балансування тощо. Так, митні платежі сприяють подорожчанню ввезених товарів і захищають вітчизняних постачальників аналогічних або взаємозамінних товарів від надмірної іноземної конкуренції на внутрішньому ринку.
Найбільшу роль в митно-тарифному регулюванні зовнішньоекономічної діяльності відіграє ввізне мито, яке встановлюються на товари, що ввозяться на митну територію України. Його часто використовують як знаряддя боротьби з іноземною конкуренцією і як засіб, що забезпечує збільшення, як прибутки вітчизняних виробників, так і доходів держави [4, с. 7]. Регулюючий вплив ввізного мита не обмежується відповідним подорожчанням імпортованого товару, воно дає також можливість підвищувати ціни на товари внутрішнього виробництва до рівня імпортних товарів, збільшеного на величину мита. Тим самим цей платіж впливає на ринок збуту промисловості та сільського господарства і, що важливо, на ринок робочої сили, оскільки достатній захист від напливу іноземних товарів охороняє внутрішній ринок від різкого падіння цін і викликаного цим скорочення виробництва і числа робочих місць.
Істотну роль у регулюванні імпорту відіграють непрямі податки, що справляються при ввезенні товарів на митну територію України – податок на додану вартість і акцизний податок. Вони включаються в ціну товару, за рахунок чого відбувається його подорожчання. Навпаки, оподаткування при вивезенні не здійснюється. Це сприятливо відображається на співвідношенні цін між вітчизняними товарами та їх імпортними аналогами. Більш яскраво регулятивний характер митних платежів проявляється в застосуванні особливих видів мита, що встановлюються з метою захисту економічних інтересів України та українських товаровиробників. Крім особливих видів мита для оперативного регулювання ввезення (вивезення) товарів законом можуть встановлюватися сезонні мита, які пов’язані з періодичними сезонними коливаннями цін на сільськогосподарські та інші види товарів. 
Таким чином, дослідження місця та ролі митних платежів у системі доходів державного бюджету свідчить про їх вагоме фіскальне значення в економіці України. Основним фактором, який впливає на надходження даних платежів, є обсяги імпорту товарів, на збільшення якого митниці впливати об’єктивно не можуть. Серед великого спектра функціональних завдань, які виконують митні платежі, головними є регулятивні та фіскальні. На сучасному етапі розвитку України митні платежі є значущими для держави.

Список використаних джерел:
1. Звіт про виконання Плану роботи Державної фіскальної служби України на 2015 рік. URL: http://sfs.gov.ua/data/files/131201.pdf
2. Звіт про виконання Плану роботи Державної фіскальної служби України на 2016 рік. URL: http://sfs.gov.ua/data/files/199244.pdf.
3. Звіт про виконання Плану роботи Державної фіскальної служби України на 2017 рік. URL: http://sfs.gov.ua/data/files/223549.PDF. 
4. Шепенко Р.А. Правовая природа и практическое применение антидемпинговых пошлин в Российской Федерации, Европейском Союзе и Соединенных Штатах Америки (сравнительно-правовое исследование): автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.12. Москва, 1998. 18 с. 
 
 
Науково-практична Інтернет-конференція 06.12.2018 - СЕКЦІЯ №5
Актуальність проблеми. В умовах існуючих сьогодні значних економічних, соціальних, політичних змін, що відбуваються в нашій державі, а також враховуючи загострення суспільно-політичної ситуації на сході та півдні України проблема створення сильної й боєздатної армії є однією з основних на сьогоднішній день. Дана проблема потребує першочергового вирішення.
Є ряд чинників, які впливають на свідоме ухилення призовників від проходження військової служби. В першу чергу, це недосконалість системи роботи з призовниками, невиконання Кабінетом Міністрів України своїх обіцянок стосовно соціально-побутового забезпечення військовослужбовців, занепад військово-промислового комплексу, технічної оснащеності та постачання військ. 
Тому проблема боротьби зі злочинами у сфері забезпечення призову та мобілізації на сучасному етапі розвитку України є актуальною. Хоч діяння, пов’язані з ухиленням від проходження  військової служби належить до злочинів невеликої тяжкості, але вони свідчать про негативні внутрішні процеси, що відбуваються в лавах Збройних Сил України та в державі загалом.
У зв’язку із вищенаведеним, одним із пріоритетних напрямів діяльності правоохоронних органів має бути посилена боротьба з таким видом злочинної діяльності, своєчасне виявлення та запобігання, підвищення ефективності роботи правоохоронних органів під час розслідування даного злочину. 
Ступінь наукового дослідження кримінальної відповідальності за ухилення від проходження військової служби незначний. В останні роки  наукового інтересу проблеми реалізації кримінальної відповідальності за ухилення від проходження військової служби не викликали. Проте окремі положення щодо встановлення покарання за ухилення від привозу на військову службу знайшли відображення у працях М.І. Бажанова, П.Ф. Грішаніна, О.О.Дудорова, М.П. Журавльова, В.В. Сташиса, Є.Л. Стрельцова, М.І. Хавронюка.
Мета роботи – пошук варіантів  удосконалення правових підстав призову громадян України на військову службу і механізму реалізації кримінальної відповідальності за невиконання цього конституційного обов’язку.  Це обумовлено тим, що відповідно до ст. 64 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов’язком громадян України) [1]. Громадянин України може виконати свій обов’язок за призовом на військову службу або в добровільному порядку (за контрактом) [2].
За невиконання даного обов’язку передбачена кримінальна відповідальність відповідно до ст. 335 Кримінального кодексу України. Так, згідно з положенням даної статті, ухилення від призову на строкову військову службу карається обмеженням волі на строк до трьох років) [3].
Та незважаючи на існування покарання за ухилення від проходження військової служби, кількість вчинення даного правопорушення не зменшується. Проаналізувавши дані, наявні в Єдиному державному реєстрі судових рішень, в період з 01.01.2018 по сьогоднішній день в Київській області було оголошено 4 вироки, якими визнано осіб винними у вчиненні злочину, передбаченого ст. 335 КК України, в Дніпропетровській області – 17 обвинувальних вироків, Луганській області – 22, Закарпатській області – 23, Львівська область – 20) [4].  Дослідивши зміст вироків, можна дійти до висновку, що в більшості випадків, прокуратура укладає угоди про визнання винуватості, що свідчить про те, що особи усвідомлюють, що вчинили діяння, що підпадає під ознаки злочину, передбаченого ст. 335 Кримінального кодексу України.
Висновки. Реалізація кримінальної відповідальності за ухилення від призову на військову службу за будь-яку форму бездіяльності базується на юридичному обов’язку – обов’язку захищати Вітчизну. Але існує багато причин, які сприяють вчиненню злочину у сфері забезпечення призов, а саме – не бажання виконувати цей  конституційний обов’язок перед Батьківщиною щодо охорони територіальної цілісності та унітарності нашої країни. Аналізуючи досліджений матеріал, модна дійти висновку, що ухилення від проходження військової служби пов’язано в першу чергу з відсутністю  престижу професії військовослужбовця, соціальної незахищеності військовослужбовців,  невиконання органами влади своїх зобов’язань перед військовослужбовцями. 
На сучасному етапі реформування кримінального законодавства, приведення його у відповідність до загальноєвропейського рівня нашій державі вкрай необхідно більш ретельне вивчення розвитку кримінального права європейських країн з метою використання та застосування цього досвіду в процесі вдосконалення кримінального права в Україні.
 
Список використаних джерел:
1. Конституція України від 28 червня 2006. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254
2. Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 № 2341-III. URL: http://zakon.rada. gov.ua/laws/show/2341-14
3. Про військовий обов’язок і військову службу: Закон України від 25.03.1992 № 2232-XII. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2232-12
4. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/ 
 

Останнє оновлення (04.12.18 22:11)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 06.12.2018 - СЕКЦІЯ №1
Громадянство для людини має принципове значення, оскільки визначає її політичний і соціальний статуси, матеріальне й духовне благополуччя. Особа, яка має статус громадянина, визнається суб’єктом належних прав, свобод та обов’язків, які у своїй сукупності визначають її соціальне становище у виробництві та розподілі суспільних благ, в управлінні державними і суспільними справами, у системі суспільних відносин загалом. 
Завдяки громадянству для людини розширюється можливість користуватися державними гарантіями своїх прав і законних інтересів як всередині країни, так і поза її межами [1, с. 65]. Закон визначає громадянство як певний правовий зв’язок між особою і державою без зазначення її етнічного походження. Громадянство – це відносини, з огляду на які між сторонами виникають взаємні права та обов’язки, а також відповідальність у разі невиконання останніх [2].
Кожній особі надається право мати статус громадянина, підстави і способи набуття якого залежать від законодавчих норм конкретної держави. Множинне (подвійне) громадянство (біпатризм, поліпатрізм) – це правове становище фізичної особи, яка одночасно перебуває у громадянстві двох чи більше країн  33. Безгромадянство (апатризм) – це таке становище особи, коли вона не перебуває в громадянстві якої-небудь держави. 
Фахівці вважають, що на сьогодні отримання подвійного громадянства становить пряму небезпеку для України і загрожує національній безпеці нашої країни  4, с. 444. В умовах зовнішньої загрози на сході України проблема подвійного громадянства є дуже актуальною. Хоча згідно Конституції України подвійне громадянство заборонене, українці де-факто дедалі частіше отримують таке громадянство з Румунією, Угорщиною, Росією та рядом інших країн [3]. Стан розробки проблеми подвійного громадянства не може вважатись достатнім. Передусім варто зазначити, що в Україні не визначено процедуру декларування набутого громадянства іншої країни. Законом не встановлено, як саме громадяни України мають декларувати друге громадянство. Адже в Україні немає форм фіксації подвійного громадянства. Довести його наявність практично неможливо. У багато країн (Ізраїль, Румунія, Угорщина тощо) не видають довідок про подвійне громадянство. Доведення факту наявності подвійного громадянства є майже неможливим, оскільки між Україною та іноземними держави відсутня налагоджена співпраця щодо обміну інформацією про осіб, які прийняли громадянство інших країн.
Законодавство України в питаннях громадянства виходить з невизнання одночасної належності громадянина України до громадянства іншої держави. Стаття 4 Конституції України говорить, що «в Україні існує єдине громадянство». Статтею 2 Закону України «Про громадянство України» передбачено, що законодавство України про громадянство ґрунтується на принципі єдиного громадянства. Якщо громадянин України набув громадянство інших держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України [5]. Однак дані офіційного урядового сайту Угорщини показують, що в лютому 2015 р. 94 тисячі закарпатців отримали угорські паспорти. Це 14% із 670 тисяч громадян різних країн, які подавали документи для отримання угорського громадянства. Вже у жовтні 2016 року кількість осіб, які отримали угорське громадянство, зросла до 920 тисяч. Скільки з них закарпатців – невідомо.
Угорськомовна спільнота на Закарпатті складає 150 тисяч громадян. З огляду на дані дворічної давності, можна припустити, що переважна більшість із них має – крім українського – ще й угорський паспорт. Освітні програми для угорськомовного населення якісно реалізуються на Закарпатті. У 2008 році в Ужгородському національному університеті був відкритий гуманітарно-природничий факультет з угорською мовою навчання. Тим часом в Ужгороді – на рівні з англійською мовою – активно вивчають угорську як на приватних курсах, так і у школах. За підтримки Генерального консульства Угорщини в одному із садочків Ужгорода на прохання батьків урочисто відкрили групу з угорською мовою навчан
У Криму є 2,5 мільйони громадян України, більшість яких мають громадянство Росії. Не тому, що вони захотіли, а автоматично його отримали [6].
У світі є держави, які допускають можливість подвійного громадянства. Це, зокрема, Австралія, Бельгія, Бразилія, Канада, Кіпр, Домініканська Республіка, Фінляндія, Греція, Ісландія, Іран, Ірак, Ірландія, Ізраїль, Італія, Йорданія, Латвія, Литва, Мексика, Чорногорія, Нова Зеландія, Сербія, Швеція, Сирія, Велика Британія, Сполучені Штати Америки. У розглянутому контексті цікавим є американський досвід набуття подвійного громадянства. У законодавстві США немає поняття «подвійне громадянство». Однак американська влада не переслідує тих, хто прийняв присягу, зберігши при цьому за собою колишнє громадянство, хоча в американському паспорті прямо вказано, що «власник його не визнає більше жодного громадянства».
Щодо країн Європейського Союзу, то в них немає чіткого підходу до питання про подвійне громадянство. Одні європейські країни відкидають його, натомість інші дозволяють. Ірландія визнає подвійне громадянство, а Австрія відкидає. У Німеччині необхідно виконати особливі умови. У Голландії та Італії органи влади на подвійне громадянство заплющують очі – закон не дозволяє, але й не забороняє. А в Туреччині в Греції подвійне громадянство законом дозволено, тоді як у Норвегії та Швеції – ні. В Іспанії дозволено мати «додаткове» громадянство лише деяких країн. Литва, приміром, дозволила своїм громадянам, які мають особливі заслуги перед країною – а мається на увазі діяльність, що сприяла зміцненню державності Литви та підвищенню її авторитету у світі – зберегти паспорт Литовської Республіки у разі прийняття громадянства іншої держави. Швейцарія поводить себе щодо цього питання так: швейцарський громадянин може придбати паспорт іншої країни, але при цьому він раз і назавжди втрачає свій. Будь-яка людина, котра отримала швейцарський документ, повинна за законом відмовитися від усіх своїх колишніх паспортів. Донедавна європейськими лідерами з отримання другого громадянства були британці, але тепер у цьому їх випередили французи, бельгійці, громадяни скандинавських країн та Іспанії.
Поняття «подвійне громадянство» в Росії є окремим випадком множинного громадянства. У головному законі країни також зазначено, що, незважаючи на наявність громадянства іноземної держави, громадянин РФ не позбавляється своїх прав і свобод та не звільняється від обов’язків, що випливають з російського громадянства. Натомісь Болівія та Уругвай не визнають подвійного громадянства. В Аргентині можна мати, крім аргентинського, лише іспанський або італійський паспорт. Бразилія лише в певних випадках дозволяє мати інший, окрім бразильського, документ, що посвідчує особу. Ямайка і Домініканська Республіка дозволяють подвійне громадянство, а Гондурас і Мексика – ні. Чилі уклала угоду про подвійне громадянство виключно з Іспанією. ПАР, Японія і Філіппіни не визнають його.
Арабські держави надають громадянство лише уродженцям цих країн і для іноземця майже неможливо стати повноправним громадянином цих держав, насамперед в Алжирі, Саудівській Аравії та Арабських Еміратах. Вважається, що найліберальнішою країною у світі є Австралія. Однак при цьому тут дуже жорстке імміграційне законодавство [7]. Також не дозволяють мати подвійне громадянство Данія, Китай, Японія, Польща, Португалія, Румунія та інші.
Існують як негативні, так і позитивні наслідки біпатризму. Позитивними наслідками є: додаткові гарантії реалізації та захисту прав і свобод особи; вигоди щодо права на проживання у двох і більше державах; право на повернення і збереження громадянства в змішаному шлюбі; держава, що приймає, легше інтегрує резидента з множинним громадянством, ніж іноземного громадянина, а держава походження зберігає зв’язок зі своїм громадянином; наявність значної кількості осіб із множинним громадянством може сприяти інтенсифікації зв’язків між державами [8, с. 48].
Негативні наслідки подвійного громадянства: множинне громадянство здатне створити для індивіда додаткові обов’язки, виконати які або доволі складно, або ж занадто обтяжливо; неминучі колізії в правовому статусі особи з множинним громадянством через суперечності в законодавстві двох або більше держав вирішуються зазвичай не на користь цієї особи; третя держава може бути змушена вирішувати, якому громадянству особи з множинним громадянством надати перевагу; державою особа з множинним громадянством завжди буде сприйматися як недостатньо лояльна; особа може повноцінно користуватися правами й виконувати обов’язки лише перед однією державою, права і обов’язки перед іншою державою фактично є декларативними [8, с. 48].
  На перший погляд, подвійне громадянство має гарантувати захищеність румунської, угорської чи російської національних меншин в Україні. Це начебто додає їм упевненості в забезпеченні фінансових і майнових прав. «Подвійники» можуть відвідати другу країну в будь-який час, що створює кращі для них умови для розуміння повсякденних подій. Проте ці ж самі особи можуть будь-коли дуже просто перетнути державний український кордон та заробляти і сплачувати податки в казну інших держав.
Отже, у деяких державах люди можуть отримати подвійне громадянство автоматично або після успішної натуралізації. Коли справа доходить до подвійного громадянства, то, як правило, думки у світі розділяються. Є країни, де закони дозволяють своїм громадянам отримувати громадянство іншої держави, не втрачаючи при цьому свого першого. В інших країнах не дозволяється мати подвійне громадянство, але якщо ж таке стається, це призводить до втрати першого громадянства. 
Джерело подвійного громадянства криється у внутрішніх законах кожної країни. Подвійне громадянство часто має певні негативні наслідки, пов’язані з наданням дипломатичного захисту, військовою та державною службою, сплатою податків тощо. Як правило, кожна з держав, громадянство якої одночасно має певна особа, не звільняє її від військового обов’язку та обов’язку сплачувати податки. Для розв’язання таких проблем може застосовуватися т. з. принцип «ефективного» громадянства, який створює переважний правовий зв’язок біпатрида з тією державою, де особа постійно проживає. Проте навіть застосування цього принципу не усуває усіх колізій, пов’язаних із множинним громадянством для України. У законодавстві не передбачений механізму декларування подвійного громадянства і його встановлення. Найефективнішим способом розв’язання проблем правового статусу поліпатридів є укладення державами відповідних двосторонніх і багатосторонніх міжнародних договорів.

Список використаних джерел:
1. Мітряєва С. Система підтримки закордонних співвітчизників в країнах Карпатського Єврорегіону: приклад Угорщини. Гілея: науковий вісник. 2013. № 76. С. 63—67.
2. Конституція України.  Науково-практичний коментар / ред. кол. В.Я. Тацій. Харків, 2011. 1128 с. 
3. Бусол О. Подвійне громадянство. Цетр досліджень соціальних комунікацій НБУВ. URL: http://nbuviap.gov.ua/index.php?option=com_content&%20view= article&id=1453:gromadyanstvo&catid=8&Itemid=350
4. Дрьомов С.В. Інститут громадянства як регулятор впливу на стан забезпечення національної безпеки України. Київ: НІСД, 2017. 52 с.
5. Про громадянство України: Закон України № 2235-14 від 18.01.2001 (із змінами). URL:http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2235-14
6. Бреза І. Питання подвійного громадянства в Україні треба було врегулювати ще 10 років тому. Радіо Свобода. 05 Квітня 2017. URL: https://www.radiosvoboda.org/a/28412014.html
7. Подвiйне громадянство українців: «за» і «проти». Експрес. 24 січня 2013. URL: https://expres.online/archive/main/2013/01/24/81049-podviyne-gromadyanstvo-ukrayinciv
8. Бєлов Д., Лазорик Є. Інститут біпатризму: досвід зарубіжних країн. Порівняльно-аналітичне право. 2014. № 7. С.48—51. 
 
 
Науково-практична Інтернет-конференція 06.12.2018 - СЕКЦІЯ №1
Корупція – негативне суспільне явище, яке проявляється в злочинному використанні службовими особами, громадськими і політичними діячами їх прав і посадових можливостей з метою особистого збагачення. Як і будь-яке суспільне явище, корупція в певних суспільних відносинах пронизує все суспільство, а в інших існувати не може. Відтак, боротьба з корупцією не може бути ні чим іншим, як боротьбою за зміну суспільних відносин, які сприятливі для існування корупції, на суспільні відносини, в яких вона існувати не може [1, с. 12]. Головна проблема України на шляху до Євросоюзу – корупція. Про це заявив глава представництва ЄС Ян Томбінський. За його словами, жоден політичний діалог з Україною не обходиться без того, щоб не порушувалося питання про корупцію, і вже давно пора перейти від слів до справи. Перелік країн, у яких корупцію сприймають найменше, очолюють Данія та Нова Зеландія. За ними в першій десятці розташувалися Фінляндія, Швеція, Швейцарія, Норвегія, Сінгапур, Нідерланди, Канада, Німеччина, Люксембург і Велика Британія.
Аутсайдерами рейтингу стали Сомалі, Південний Судан, Північна Корея, Сирія, Ємен, Судан, Лівія, Афганістан, Гвінея-Біссау, Венесуела та Ірак. Україна в індексі сприйняття корупції посіла 131-е місце серед 176 досліджених країн. Цю сходинку разом з нею розділили Казахстан, Непал, Росія та Іран.
Чи є шанси перемогти корупцію в Україні? І що для цього потрібно зробити? Світовий досвід боротьби з корупцією дуже різноманітний. У будь-якому разі, на будь-який з варіантів викорінення корупції нашій країні знадобиться не один рік для отримання перших обнадійливих результатів. Чому в успішних країнах страх перед відповідальністю, як правило, утримує держслужбовців від хабарів, а в Україні корумповані чиновники почуваються чудово і безкарно?
  Світовий досвід вже напрацював тисячі способів боротьби з корупцією. Але можливо це тільки в тих країнах, де реальне, а не декларативне, викорінення корупції зведено в ранг державної політики. У чому ж полягають причини корупції?
Найбільш поширеними причинами є низька зарплатня, бюрократія, погана законодавча база і відсутність або неефективні дій антикорупційного органу. Я вважаю, що Україна в певній мірі повинна спиратися на досвід боротьби інших країн, що може стати орієнтивом для подолання крупції в нашій країні. Отже, наведемо кілька прикладів.
Сінгапур. У цій країні зарплата міністрів та інших чиновників високого рангу прив’язується до рівня високооплачуваних керівників в приватному секторі (наприклад, банкірів, адвокатів). Тому разом зі зростанням доходів у приватному секторі пропорційно зростають зарплати і у чиновників. Щоб зробити кар’єру в Сінгапурі, потрібно багато часу і зусиль, тому чиновники остерігаються брати хабарі, в іншому випадку можна втратити не тільки посаду, а й дуже високу зарплату і всі соцгарантії.
Південна Корея. Спрощення бюрократичних процедур в країні за рахунок жорсткого реформування держструктур мало позитивний вплив на зниження рівня корупції в країні. В результаті помітно скоротилася кількість контактів з чиновниками, ліцензованих видів діяльності, обов’язкових погоджень і підписів.
У країні вже 17 років працює система стеження OPEN, що дозволяє будь-якому громадянину не тільки подавати заяву про корупцію онлайн, але і контролювати через інтернет процес розгляду своєї заявки. Кожна заява про факт корупції розслідується в обов’язковому порядку.
Одним з найбільш ефективних законів в світі визнаний корейський закон «Про корупцію». Він дає можливість кожному повнолітньому громадянинові почати розслідування за фактом хабара, при цьому антикорупційний орган Кореї (Комітет з аудиту та інспекції – ред.) зобов’язаний надавати йому повну підтримку і взяти участь в розслідуванні
Китай. Має одне з найсуворіших антикорупційних законодавств. Покарання за хабарі – тюремне ув’язнення або смертна кара. За останні кілька років позбавилися життя понад десять тисяч китайських чиновників.
У Китаї працює масова програма з відучування чиновників і громадян брати і давати хабарі. Наприклад, високопоставленим чиновникам організовують відвідування тюрем, де відбувають покарання хабарники. А інформацію про шкоду злодійства діти отримують ще з молодших класів школи.
Саудівська Аравія. Дуже жорстко ставляться до хабарництва на Близькому Сході. У країнах, де діють норми шаріату, корупція прирівняна до крадіжок. Карають за злочин відповідно до Корану: в країні чиновникам, спійманим на хабарі, відрубують руку.
Румунія. На рівні держави була сформульована позиція – корупція є загрозою національній безпеці. Всі держоргани, включаючи і спецслужби, відтоді включені в процес викорінення корупції. Якщо чиновник не може пояснити джерело походження коштів, його майно конфіскується.
Під прицілом Антикорупційного центру знаходяться і представники великого бізнесу. Деякі з них вже були засуджені за порушення закону про корупцію. Таким чином, в Румунії непідсудних людей не залишилося. А прокурори Антикорупційного центру в своїх діях абсолютно незалежні [2].
Німеччина. В основу боротьби з корупцією покладено конфіскацію майна і створенням належної правової бази для унеможливлення «відмивання» «брудних» грошей. Особливо слід виділити обов’язок банківських установ надавати правоохоронним органам інформацію про операції з грошима у розмірі понад 20 тис. євро за умов, що ця інформація буде використана виключно для розслідування. 
Нідерланди. Тут боротьба з хабарями будується на системах відбору і стеження – спеціальна група експертів, аналітиків, науковців з допомогою збору даних та обчислень стежить, де можливе виникнення корупції та встановлює над цією сферою жорсткий контроль. Якщо, приміром, у місцевому мінфіні, на основі аналізу вхідних і вихідних коштів, виявлено неточності, то відомство опиниться під пильною увагою. За проступок – позбавлення всіх соціальних пільг і заборона працювати в держорганах.
США. Виявленню корупції тут допомагає поліграф, на якому держчиновники проходять обов’язкову перевірку. Якщо хтось хоче відмовитися від процедури, то ризикує залишитися без робочого місця. Що ж стосується покарань, то в США корупціонеру загрожує штраф, який в три рази перевищує розмір хабара. У деяких випадках чиновнику загрожує ще і тюремний строк до 15 років. Суд, до речі, може поєднати обидва ці покарання.
Фінляндія. Саме цю країну міжнародна неурядова організація боротьби з корупцією «Трансперенсі Інтернешнл» визначає як одну з найменш корумпованих серед 133 країн світу. Згідно з положеннями Кримінального кодексу Фінляндії, за вчинення дій, що можуть кваліфікуватися як «корупція», передбачено санкції від штрафу до ув’язнення строком до чотирьох років, залежно від ступеня суспільної небезпеки злочину [4].
Ось такі шляхи подолання корупції застосовують в різних країнах світу. Та чи Україна має можливість використовувати їх для своїх цілий? Я вважаю, що так.
В Україні створено Національне агентство з питань запобігання корупції (далі – Національне агентство). Воно є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, який забезпечує формування та реалізує державну антикорупційну політику. Національне агентство, у межах, визначених цим та іншими законами, є відповідальним перед Верховною Радою України і підконтрольним їй та підзвітний Кабінету Міністрів України. Національне агентство є правомочним з моменту призначення більше половини його загального кількісного складу [3]. На підставі цього, можна зробити висновок, що Україна має всі шанси застосувати міжнародний досвід для боротьби з корупцією. Якщо зважати на те, що наша країна не має свого чіткого плану для боротьби їз цією проблемою, то досвід інших країн стає в нагоді. Я вважаю, що корупція – проблема, яка не вирішується за один день, тому ми повинні докладати великих зусиль, щоб зміцнити Україну і бути гідною європейською країною.

Список використаних джерел:
1. Пєтков С.В. Нормативний помічник з запобігання корупції: практ. посібник. Київ: «Центр учбової літератури», 2016. 288 с.
2. Як борються з корупцією в різних країнах світу. URL: https://antikor.com.ua/
3. Про запобігання корупції: Закон України від 03.07.2018 р. № 2475-VIII. Дата оновлення: 30.08. 2018. URL: http://zakon.rada.gov.ua/
4. Чепелюк В. Досвід зарубіжних країн у боротьбі з корупцією. URL: http://uspishnaukraina.com.ua/ 
 

Останнє оновлення (06.12.18 09:26)

 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2018
Грудень
ПнВтСрЧтПтСбНД
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31      
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2018 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція