... Розум полягає не лише в знанні, але й у вмінні застосовувати ці знання (Аристотель) ...
Міжнародна науково-практична конференція 03.10.19 - СЕКЦІЯ №1
Одним зі шляхів подолання прогалин в процесі правозастосування є використання особливого виду правоположень, які за своєю природою наближаються до правової норми, але не стають нею [1, с. 8]. Їх існування як особливої правової реальності пов’язано із призначенням судової практики, що виявляється в забезпеченні конкретності й визначеності юридичного регулювання.
Категорія «правові позиції» використовується вітчизняною юриспруденцію відносно нетривалий період часу, до цього частіше зустрічався термін «праволоження», який було введено у вітчизняну правову систему у радянський період з метою наукової кваліфікації нормативності актів судової влади [2, с. 47]. Під правоположенням розумілися загальні положення, що сформульовані у процесі правозастосовної діяльності відповідних органів, які носять підзаконний характер та містять конкретизуючі правові норми щодо тих або інших однорідних фактичних складів [3, с. 65-68]. Як зазначає з цього приводу В. В. Лазарєв, будь-яке правоположення є «офіційним приписом правозастосовного органу щодо розуміння та використання права у зв’язку із виникненням певної життєвої ситуації, що підпадає під дію закону» [1, с. 8]. У свою чергу С. С. Алексєєв пропонує провести між правоположенням та правовою нормою знак рівності, стверджуючи, що правоположення – це також норма, у будь-якому разі з того моменту, коли вироблене судами положення починає застосовуватися ними як типізоване рішення даної життєвої ситуації [4, с. 59]. Досліджуючи юридичну природу правоположень, вчений визначає їх як об’єктивований результат судової чи іншої індивідуально-правової діяльності компетентних органів, як відносно самостійні правові явища, специфічний різновид правової реальності [5, с. 262]. 
За твердженням С.С. Алексєєва, кожний акт суду чи іншого правозастосовного органу, пов’язаний із застосуванням права відносно конкретного життєвого випадку, є частиною досвіду, із сукупності яких утворюється практика. Із плином часу у відношенні однотипних, повторюваних ситуацій, тих чи інших категорій справ цей досвід узагальнюється в актах вищих судових органів. Сутність цього досвіду полягає в тому, що в актах органів правозастосування закріплено порядок вирішення юридичної справи, викладено у тій чи іншій формі правове розуміння конкретної юридичної ситуації, втілено, конкретизовано відносно певної ситуації зміст чинних правових норм. Інакше кажучи, в таких актах відбувається фіксація судження правозастосовного органу, яке у той чи іншій мірі конкретизує зміст закону по відношенню до даних фактичних обставин [5, с. 261-262].
На думку М.М. Вопленка, правоположення є усталеними типовими рішеннями щодо застосування юридичних норм, які у дійсності набувають рис юридичних норм та загальних правил, а у силу типовості правозастосовної ситуації, значущості сформульованих у процесі тлумачення та застосування загальних правил для наступної юридичної практики та авторитету правозастосовного органу набувають значення прецеденту [6, с. 74].
У практичній площині відповідні правоположення покликані конкретизувати норми права. В. Реутов виокремлює три види таких правоположень: 1) ті, що виникають при заповненні прогалин у праві; 2) ті, що конкретизують і деталізують зміст приписів загального характеру; 3) ті, що виникають у результаті конкретизації та деталізації загальних положень, понять і термінів законодавства [7, с. 5]. Так, ще за радянських часів визнавався факт створення нового положення, не відомого законодавству, здатного слугувати вирішенню конкретних справ внаслідок застосування судами аналогії [8, с. 56]. В ті часи правоположення знаходили своє вираження у таких формах як керівні роз’яснення Пленумів Верховних Судів (СРСР та союзних республік), а також рішеннях судів з принципових, важливих правових питань [3, с. 26-27]. 
У сучасних умовах правоположення так само містяться в роз’ясненнях, що надаються вищими судовими органами, а також рішеннях цих судових органів з принципових питань. Надання зазначених роз’яснень полягає насамперед у необхідності забезпечення однакового розуміння й застосування закону, завдяки чому досягається стабільність у розвитку відповідних правовідносин. 
В.В. Лазарєв так характеризує нормативний характер постанов Пленуму: «у постановах пленуму Верховного Суду завжди містилися, містяться та не можуть не міститися правила поведінки загального характеру, що звернені якраз не до конкретного суду, а до всіх судових інстанцій та до невизначеного кола осіб у зв’язку з можливістю їх звернення до судових органів. Одноразове застосування норм права ніколи не вичерпує зміст керівного роз’яснення. Керівні роз’яснення пленуму хоча й тимчасово, але заповнюють прогалини у законодавстві, вносять новий елемент до правового регулювання. Постанови відрізняються достатньою визначеністю та містять положення нормативного характеру, що мають юридичну силу» [9, с. 141]. При цьому слід погодитись із Д.Ю. Хорошковською, яка відзначає, що роз’яснення, які містяться в постановах Пленуму Верховного Суду не є судовими прецедентами в класичному варіанті загального права. Однак, той факт, що постанови Пленуму не є судовими прецедентами, не свідчить, у свою чергу, що вони не є джерелами права, в яких не містяться нові правоположення [10, с. 127].
У літературі наводиться цілий ряд ознак юридичної природи постанов Пленуму Верховного Суду, що нагадують нормативно-правові акти: 1) у деяких випадках конкретизуючий нормативний характер роз’яснення Пленуму Верховного Суду може ґрунтуватися на порівняльній інтерпретації двох норм чи більше, що встановлені різними статтями (частинами) будь-якого закону; 2) схожість з нормативним актом – «нормативність» постанов Пленуму Верховного Суду втілюється іноді в автономній дії (це може мати місце у випадку, коли сам роз’яснювальний, а, точніше, правовий акт, що конкретизується постановою, перестав діяти, замінений іншим; положення нового акту потребують аналогічної інтерпретації, а постанова, що видана раніше, зберігається); 3) у практиці Верховного Суду СРСР мав місце випадок надання постанові Пленуму зворотної дії; 4) у практиці відомі випадки, коли постановами Пленуму окремим нормативним положенням надавалось більш широке значення, ніж те, що малось на увазі спочатку; 5) зміни у законодавстві повинні призвести до визнання, що постанови Пленуму Верховного Суду втратили чинність, але в силу автономного характеру дії постанов, визнання відповідної постанови такою, що втратила чинність, оформлюється постановами Пленуму в особливому порядку; 6) нормативність постанов Пленуму підкреслюють кодифікаційні заходи щодо їх впорядкування; нерідко наступними постановами змінюються раніше видані; 7) сам Верховний Суд вживає таке поєднання слів, яке підкреслює, що постанови Пленуму підлягають «застосуванню» так само, як й законодавчі акти [11, с. 181-183].
За змістом всі постанови пленуму Верховного Суду можна розподілити на п’ять груп: (а) постанови, в яких вищі судові органи обмежуються цитуванням нормативно-правових актів або ж відсилають до них; (б) постанови, що містять рекомендації загального характеру; (в) постанови, в яких вищі судові органи надають тлумачення законодавства; (г) постанови, за посередництвом яких долаються прогалини в законодавстві шляхом застосування аналогії закону чи права; (ґ) постанови, де сформульовані положення, які раніше не існували в чинному законодавстві [12, с. 155-160]. 
В Україні повноваження Пленуму Верховного Суду щодо систематизації та оприлюднення правових позицій цього суду нормативно закріплені в положеннях Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII. Так, згідно п. 10-1 ч. 2 ст. 46 Закону № 1402-VIII з метою забезпечення однакового застосування норм права при вирішенні окремих категорій справ Пленум Верховного Суду узагальнює практику застосування матеріального і процесуального законів, систематизує та забезпечує оприлюднення правових позицій Верховного Суду з посиланням на судові рішення, в яких вони були сформульовані. Пунктом 102 частини другої цієї ж статті вказаного Закону визначено, що за результатами аналізу судової статистики та узагальнення судової практики Пленум Верховного Суду надає роз’яснення рекомендаційного характеру з питань застосування законодавства при вирішенні судових справ.
Водночас слід констатувати, що правові позиції містяться не лише в постановах Пленуму Верховного Суду (а також постановах пленумів вищих спеціалізованих судів, що мало місце до припинення діяльності Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України згідно пункту 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII), а й у відповідних судових рішеннях у випадках, коли порядок суддівської мотивації має особливе значення для подальшого вирішення аналогічних справ. Так, вирішуючи справу про юридичну природу правовідносин, що виникають при бездоговірному користуванні чужою земельною ділянкою, Велика Палата Верховного Суду сформулювала правові позиції, де зазначила: «фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов'язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 ЦК України» [13] (тобто як за майно, набуте без достатньої правової підстави).
С.В. Шевчук розглядає правоположення, що містяться у мотивувальній частині акта судової влади як результат здійснення судовою владою правотворчої функції у поєднанні із її правозастосовною та інтерпретаційною функціями, характеризує їх як такі, що мають обов’язкову силу не тільки для сторін у справі, але й для інших суб’єктів права відповідно до закону або в силу принципу ієрархічності судової системи (обов’язковість рішень вищих судів для нижчих) або в силу їх переконливості при розгляді аналогічних справ. Винятками з цього правила є постанови Пленуму Верховного Суду, в яких правоположення сформульовані у результаті узагальнення практики, тобто без посилання на конкретні судові рішення та рішення щодо офіційного тлумачення Конституційного Суду (правоположення містяться також й у резолютивній частині) [2, с. 61]. При цьому слід відзначити, що правоположення створюються судами на підставі вже існуючих норм та правових принципів, а не шляхом виявлення власної суб’єктивної волі, не можуть змінювати або скасовувати закон й, будучи проявом суддівської правотворчості, пов’язані здебільшого з тлумаченням (конкретизацією) права та заповненням прогалин [14, с. 395].
Необхідність надання Пленумом відповідних роз’яснень пояснюється здійсненням контрольних повноважень Верховним Судом за єдністю та однаковістю застосування судової практики. При цьому важливо, аби не тільки постанови Пленуму мали обов’язковий характер, але й те, щоб рішення нижчих судів по конкретних справах узгоджувались з аналогічними рішеннями вищих судів [2, с. 336]. 
Визнаючи нормативний зміст за рішеннями вищих судів, Шевчук С.В. зазначає, що це стосується тієї мотивувальної частини рішення, де дається тлумачення законодавства, розкривається зміст правових норм та принципів, усуваються прогалини та неузгодженості тощо. Таким чином, судова практика конкретизує закони, доповнюючи законодавця, стає джерелом права у випадку, коли у нормативно-правових актах містяться прогалини, їх текстуальне викладення є неоднозначним для розуміння, суперечливим та породжує проблеми при правозастосуванні [2, с. 72]. 
Формулювання Верховним та вищими спеціалізованими судами відповідних правоположень є проявом здійснення правотворчої функції суду, яка безумовно не є основною, а лише доповнює правозастосовну та інтерпретаційну [2, с. 333; 15, с. 99]. При цьому термін «правоположення» розглядається як синонім терміна «правова позиція», що здебільшого використовується для характеристики діяльності конституційних судів у пострадянських країнах та відображає загальносвітову тенденцію, що спрямована на широке визнання нормативності актів судової влади [2, с. 50]. Фактично ці правоположення, як стійкі типові рішення застосування правових норм, що реально здобувають риси загальних правил, за своїм значенням і роллю у судовій практиці наближаються до переконливих прецедентів, добре відомих англо-американській правовій сім’ї [8, с. 58-59]. 
В Україні термін «правова позиція» дістав нормативне закріплення відносно нещодавно, хоча й до цього вживався як Конституційним, так і Верховним та вищими спеціалізованими судами при посиланні на аргументацію прийнятих ними рішень. М. Тесленко пропонує розглядати правові позиції як систему правових аргументів, правоположень (праворозуміння), зразків (правил) прецедентного характеру, правових орієнтирів; виявлення тих численних потенційних можливостей, тих багатих на юридичний зміст пластів, які у концентрованому вигляді містяться в конституційних нормах; як правові висновки і уявлення Суду в результаті інтерпретації (тлумачення) законів та інших нормативно-правових актів, що знімають невизначеність права, як систему аргументів, наведених Конституційним Судом для обґрунтування свого рішення [16, с. 36-37]. 
Відтак зазначені правові позиції, вироблені судовими органами, конкретизують закони, стають правовим орієнтиром при вирішенні спірних питань за умов, коли у нормативно-правових актах містяться прогалини.  
Водночас в якості необхідних умов застосування правових позицій слід визначити наступні: 1) відповідність положень (правових позицій), що містяться в актах судової влади, обставинам спірного випадку за юридично істотними ознаками; 2)  наявність оприлюдненої судової правової позиції; 3) посилання в правозастосовному акті на норму права, що є підставою для створення правової позиції, а в разі необхідності – на відповідну постанову Пленуму Верховного або вищого спеціалізованого суду чи інший акт судової влади, на підставі якого вирішено справу.
Водночас на відміну від прецедента як джерела права судова практика не призводить  до створення нової юридичної норми, а пов’язана здебільшого з роз’ясненням вже наявних норм, виробленням певних усталених правил стосовно застосування норм при вирішенні аналогічних справ.   
Викладене дозволяє дійти висновку про важливу роль судової практики, яку остання відіграє в процесі конкретизації законів. Тому є всі підстави стверджувати, що правові позиції (правоположення) нерозривно пов’язані з чинними правовими нормами, які будучи загальними правилами, в ході застосування неминуче конкретизуються в інших, підпорядкованих цим нормам правилах. Особливого значення конкретизуюча функція судової практики набуває за умов наявності прогалин в законодавстві, коли закріплення в постановах вищих судових органів типового рішення по справах певного роду, створення так званого прецеденту застосування права, є необхідною складовою повноцінного механізму реалізації права.

Список використаних джерел:
1. Лазарев В.В. Правоположения: понятие, происхождение и роль в механизме юридического воздействия. Правоведение. 1976. № 6. С. 3—15.
2. Шевчук С.В. Загальнотеоретичні проблеми нормативності актів судової влади: дис. ... докт. юрид. наук. Харків, 2008. 433 с.
3. Судебная практика в советской правовой системе / под ред. Братуся С.Н. Москва: «Юридическая литература», 1975. 328 с.
4. Алексеев С.С. Государство и право: нач. курс. Москва: Юрид. лит., 1996. 190 с.
5. Алексеев С.С. Общая теория права: учеб. Москва: ТК Велби, Изд.-во Проспект, 2008. 576 с.
6. Вопленко Н.Н. Источники и формы права. Волгоград: Изд-во ВолГУ, 2004. 102 с. 
7. Реутов В.П. Юридическая практика и развитие законодательства: автореф. дис. … канд. юрид. наук. Свердловск, 1968. 21 c.
8. Погребняк С.П., Уварова О.О. Судова практика: поняття та функції. Бюлетень Міністерства юстиції України. 2004. № 9 (35). С. 47—59.
9. Общая теория права и государства: учебник / [Афанасьев В.С., Герасимов А.П, Гойман В.И. и др.]; под ред. В.В. Лазарева. Москва: Юристъ, 1999. 520 с.
10. Хорошковська Д.Ю. Роль судової практики в системі джерел права України: теоретико–правове дослідження: дис. … канд. юрид. наук. Київ, 2006. 194 с.
11. Зивс С. Л. Источники права. Москва: Наука, 1981. 240 с.
12. Боннер А.Т. Судебный прецедент в российской правовой системе. Российский ежегодник гражданского и арбиражного процесса. 2004. № 3. С. 151—161. 
13. Постанова Великої палати Верховного Суду від 23.05.2018 р. у справі № 629/4628/16-ц. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/75296547 (дата звернення: 03.10.2019).
14. Марченко М.Н. Источники права: учеб. пособие. Москва: Издательство «Проспект», 2006. 760 с.
15. Погребняк С. Вплив судової практики на юридичні акти в романо-германській правовій сім’ї. Вісник Академії правових наук України. 2003. № 4 (35). С. 92–99. 
16. Тесленко М. Юридична сила і значення правових позицій Конституційного Суду України. Вісник Конституційного Суду України. 2003. № 4. С. 36—41. 
 

Last Updated (Thursday, 03 October 2019 21:18)

 
Міжнародна науково-практична конференція 03.10.19 - СЕКЦІЯ №2
Сфера інтелектуальної власності на комп’ютерні програми для України є однією із нових, стрімко розвиваючих сфер, що потребує додаткових наукових досліджень щодо ефективних юридичних можливостей організації захисту прав. Насамперед це стосується наукового пошуку нових форм, засобів і методів розвитку законодавства, а отже й методології правотворчості у сфері захисту права інтелектуальної власності на комп’ютерні програми. 
Теорією права сформовано уявлення про правоутворення, що здійснюється за рахунок внутрішніх ресурсів суспільства, тобто свободи діяльності і правопорядку [1, с. 205]. По суті викладених у проаналізованій нами літературі теоретичних уявлень про компоненти методології правоутворення сформулюємо деякі узагальнення щодо головних її ознак для цілей нашого дослідження. Так, встановлено: 
1) інструментальну (використання засобів і методів) закономірність соціальної детермінації діяльності із правоутворення і правореалізації у системних взаємозв’язках із іншими формами соціального нормотворення (організаційних, публічно-владних, економічних, технічних та ін. засобів впливу на суспільні відносини); 
2) соціальний зв’язок правової нормотворчості із необхідністю нормативного прогнозування й моделювання суспільно-корисної діяльності [2] та урахуванням практичного стану динаміки якісних змін «розвитку сталого» у оптимальному поєднанні економічних, екологічних, соціальних, культурних та духовних його аспектів; 
3) публічно-правовий характер нормотворчості, що формує необхідні передумови для об’єднання публічних, колективних і приватних інтересів у сфері інтелектуальної власності, засобів і методів публічних інституцій держави щодо організації повноважень правового захисту та громадянського суспільства для досягнення цілей самозахисту та розвитку.
Якість захисту права інтелектуальної власності на комп’ютерні програми залежить від того наскільки вдасться суб’єктам правотворення застосувати системний підхід у вирішенні таких пов’язаних питань, як ефективність дії правових норм, окремих нормативно-правових актів, застосування необхідних способів правового регулювання, а також чіткого урахування «природних» властивостей і суспільного, економічного, правового, технічного та іншого значення об’єкту правового захисту. Так на даний час комп’ютерні програми за своїми технічними характерними особливостями є об’єктом правового захисту за нормами 1) авторського права у вихідному або об’єктному коді (Міжнародна Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності, Конституція України, Цивільний кодекс України, Закон України «Про авторське право та суміжні права» та низка інших законів та підзаконних актів щодо діяльності органів державного управління), 2) патентного права у вигляді алгоритмів, що застосовані у програмі, як процес технології (Цивільний кодекс України, Закон України ««Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», 3) у вигляді позначення, назви програми як торговельної марки (Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг»).
Також, без урахування і узгодження особливостей змісту багатьох видів соціальних норм і нормативів не можливо якісно здійснювати правове регулювання відносин, наприклад, утворення й функціонування необхідної публічно-сервісної інфраструктури державних органів, закріплення їх функцій, повноважень неурядових установ і організацій колективного управління прав інтелектуальної власності на комп’ютерні програми тощо.
Правове регулювання відносин у сфері правового захисту інтелектуальної власності є цілеспрямований, специфічний процес нормотворення й правозастосування за якого відбувається взаємовплив і взаємодія різних за своєю природою соціальних норм в залежності від природи, структури, властивостей і соціального значення об’єктів захисту й нормування.
Із урахуванням цих закономірностей практики, вирішення конкретної галузевої методологічної проблеми правової нормотворчості в кінцевому випадку повинно утворити сприяючий нормативно-правовий режим захищеності, рівноправності, рівнозобов’язальності і взаємодії суб’єктів права, органів публічної влади, установ і організацій колективного управління у реалізації спільних соціальних, публічно-правових цінностей, розвитку духовного рівня людини, її творчої особистості в соціальній свободі інноваційного господарювання та вирішення необхідних суспільству проблем добробуту й безпеки. 
Таким чином, методологія правотворчості, що спрямовується у відповідності до необхідних етапів проектування, моделювання, систематизації, зміни, доповнення, виключення норм у сфері захисту права інтелектуальної власності комп’ютерні програми може мати або ураховувати такі компоненти: 
1) публічно-правові принципи розвитку сфери інтелектуальної власності і, зокрема реалізація принципу правової захищеності у системі норм спеціального законодавства; 
2) вироблення класифікації і реалізація цілей, орієнтирів, цінностей права інтелектуальної власності у необхідних сферах соціального життя;
3) сфера публічного управління повинна мати чітку інфраструктуру публічно-управлінських правових норм-цілей, норм-завдань, норм-функцій і компетенції; 
4) можливість застосування необхідних способів систематизації правових норм законодавства, зокрема кодифікації; 
5) чітко структуровані й методологічно узгоджені предметні сфери права інтелектуальної власності, у тому числі щодо комп’ютерних програм. 
Отже, процес правового унормування і організації суспільних відносин насамперед пов’язаний із потребами регулятивного або охоронного впливу на систему досліджених пріоритетних груп відносин, виходячи не лише із наявних проблем практики (латання у пожежному порядку прогалин законодавства), але й із потреби у забезпеченні випереджаючої, прогностичної організації, упорядкування і розвитку суспільних відносин, запобігання відхиленням від суспільно необхідної, нормативної моделі поведінки суб’єктів права.

Список використаних джерел:
1. Скакун О.Ф. Теорія права і держави: підручник / [Скакун О.Ф. – 3-є вид.] Київ: Алерта; ЦУЛ, 2011. 524 с.
2. Кунєв Ю.Д. Проблеми дослідження правових аспектів організації діяльності митної служби URL: irbis-nbuv.gov.ua/ .../cgiirbis_64.exe?. 
 

Last Updated (Thursday, 03 October 2019 20:55)

 
Міжнародна науково-практична конференція 03.10.19 - СЕКЦІЯ №4
Актуальність проблеми зумовлена тим, що відсутність уніфікованої системи нормативно-правового регулювання у сфері відновлювальних джерел енергії (далі – ВДЕ) – є причиною неефективної реалізації та розбудови енергетичної політики держави. Тому розвиток господарської діяльності пов’язаної із генерацією енергії з відновлювальних джерел, потребує запровадження ефективного механізму правового регулювання, який усуне прогалини в чинному законодавстві та забезпечить привабливі умови здійснення господарської діяльності в Україні у майбутньому.
З огляду на це, метою дослідження є вивчення актуальних проблем правового регулювання, що стосуються діяльності у сфері ВДЕ, а також розробка пропозицій щодо законодавчого врегулювання цієї сфери. 
Різні аспекти правового регулювання у сфері ВДЕ в Україні досліджувались такими вченими, як М.С. Пиняк, І.А. Васильєв, М.М. Кузьміна, А.В. Башун, В.В. Бушуев, проте комплексної розробки проблем правового регулювання так і не було здійснено.
Як стверджує М.М. Кузьміна [1], законодавство у сфері ВДЕ можна поділити на дві великі групи: 
1. Загальне (спрямоване на регулювання ринку в цілому);
2. Спеціальне (стосується певних об’єктів чи відносин на ринку).
Спеціальне законодавство, що регулює діяльність у сфері ВДЕ є найменш врегульованим. Звичайно, це пов’язано з відсутністю спеціальних законів, які б регулювали конкретний вид генерації електроенергії з ВДЕ (наприклад, «Про сонячну енергетику», «Про вітроенергетику» тощо), що значно звужує спеціальні права суб’єктів ВДЕ та не деталізує окремі аспекти їх діяльності без посилання до загального законодавства у сфері ВДЕ, а також до численних несистематизованих постанов Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики та комунальних послуг (далі – НКРЕКП). 
НКРЕКП, виступає в якості Регулятора [2], який є постійно діючим незалежним державним колегіальним органом, метою діяльності якого є державне регулювання, моніторинг та контроль за діяльністю суб’єктів господарювання у сферах енергетики та комунальних послуг. Зокрема, НКРЕКП здійснює державне регулювання шляхом нормативно-правового регулювання.
З цього приводу неможливо не погодитися з М. О. Герасименко [3], яка зазначає, що непослідовність державних рішень стосовно регулювання сектора ВДЕ може зробити національну економіку високо ризиковою та інвестиційно непривабливою.
Так, Конституційним Судом України (далі – КС України) було прийнято рішення щодо закону «Про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг», низка положень якого визнана неконституційними [4]. Створення і функціонування Регулятора, який за своїм функціональним призначенням, сферою діяльності та повноваженнями має ознаки центрального органу виконавчої влади, але не підпорядковується Кабінету Міністрів України,  суперечить Основному закону.
Враховуючи зазначене, посилаючись на ухвалене рішення, Акціонерне товариство «Нікопольський завод феросплавів» для забезпечення свого позову проти НКРЕКП  подав клопотання до Окружного адміністративного суду Києва про призупинення дії рішення НКРЕКП [5], яким було встановлено тариф для Державного підприємства «НЕК «Укренерго» (далі – НЕК «Укренерго») на передачу електроенергії на друге півріччя 2019 року.
У результаті позову, суд призупинив дію постанов №954 та №955 НКРЕКП, якими встановлювалися тарифи для НЕК «Укренерго» на передачу електроенергії та послуги диспетчерського управління. Відповідно, НЕК «Укренерго» не може придбати електроенергію для компенсації технологічних втрат в мережах та не може компенсувати різницю між ринковим і «зеленим» тарифом Державному підприємству «Гарантований покупець» (далі – Гарантований покупець). 
До 1 липня Державне підприємство «Енергоринок», яке вже не працює у новій моделі ринку електроенергії, щокварталу сплачувало кошти виробникам ВДЕ. Із запуском нового ринку за електроенергію «зеленим» повинне платити Гарантований покупець, що отримує гроші від НЕК «Укренерго». 
Відповідно, рішення заблокувало компенсацію тарифу для виробників «зеленої» енергетики, а Гарантований покупець не може повністю розраховуватися з виробниками ВДЕ за вироблену електричну енергію.
У зв’язку з цим, після початку роботи нового ринку електроенергії – 1 липня 2019 року – НЕК «Укренерго» жодного разу не розрахувався з Гарантованим покупцем, який зобов’язаний купувати електричну енергію у виробників, яким, зокрема, встановлено «зелений» тариф, тобто у виробників енергії з ВДЕ.
Невиконання НЕК «Укренерго» своїх зобов’язань щодо оплати авансових платежів Гарантованому покупцю та блокування тарифу призвело до дефіциту фінансування витрат компанії у розмірі 2,4 млрд грн лише за липень 2019 року. При подальшій відсутності джерел фінансування, у зв’язку із призупинення дії постанов НКРЕКП, в НЕК «Укренерго» будуть накопичуватись боргові зобов’язання перед учасниками ринку, що призведе до фінансової неспроможності, які у свою чергу відображаються на фінансовому стані й інших учасників ринку, в першу чергу генерації – виробників електроенергії з ВДЕ, що в результаті може призвести до дестабілізації роботи енергосистеми в цілому.
Отже, розвиток та становлення галузі відновлюваної енергетики – це довготривалий процес, який потребує цілеспрямованої державної підтримки. Незважаючи на розгалужену законодавчу базу, наявні нормативно-правові акти заклали лише фундамент для розвитку використання ВДЕ і носять переважно фрагментарний і декларативний характер. Саме закони мають стати основою правового регулювання енергетичних відносин. Недотримання державних гарантій щодо сплати «зеленого» тарифу створює нестабільні умови для ведення бізнесу у галузі відновлюваної енергетики на території України.

Список використаних джерел:
1. Кузьміна М.М. Систематизація законодавства у сфері відновлювальної енергетики. Економічна теорія та право: електрон. наук. фахове вид. 2016. № 2. URL: http://nbuv. gov.ua/UJRN/Vnyua_etp_2016_2_27 (дата звернення: 30.09.2019).
2. Про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг: Закон від 22.09.2016 № 1540-VIII // База даних «Законодавство України» / ВР України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1540-19 (дата звернення: 30.09.2019).
3. Герасименко М.О., Серебренніков Б.С. Аналіз державної політики стимулювання виробництва електроенергії з відновлюваних джерел в Україні за допомогою механізму «зеленого тарифу» // Зб. наук. пр. НТУ України «КПІ ім. І. Сікорського» «Актуальні проблеми економіки та управління». 2016. № 10. URL: http://ape.fmm.kpi.ua/article/download/ 66988/pdf_31 (дата звернення: 30.09.2019).
4. Рішення Конституційного  Суду  України у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України…: Рішення від 13.06.2019 № 5-р/2019 // База даних «Законодавство України» / ВР України. URL: https://zakon.rada. gov.ua/laws/show/v005p710-19 (дата звернення: 30.09.2019).
5. Ухвала Окружного адміністративного суду міста Києва з питань забезпечення позову 25.07.2019 №83298515 по справі № 640/13543/19 // Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/ 83298515 (дата звернення: 30.09.2019). 
 

Last Updated (Thursday, 03 October 2019 20:41)

 
Міжнародна науково-практична конференція 03.10.19 - СЕКЦІЯ №2
Пріоритетним напрямом діяльності податкових служб будь-якої країн є забезпечення ефективного наповнення державного бюджету за рахунок податкових надходжень. У свою чергу їх стабільність залежить від впровадження податковими органами якісних умов організації адміністративних послуг та додаткових сервісів з обслуговування платників податків. 
На сьогодні, з метою удосконалення сервісного обслуговування та клієнтоорієнтованого підходу до платників податків Державною податковою службою України забезпечується надання послуг платникам шляхом вжиття заходів щодо відкриття центрів обслуговування платників та засобами електронних сервісів для платника податків за рахунок яких спрощується процес сплати податків та мінімізується вплив людського фактору під час роботи з суб’єктами господарювання. Крім того, інформаційна підтримка платникам податків забезпечується в режимі реального часу на офіційному порталі служби. Зокрема у розрізі платників податків, а саме для фізичних осіб, юридичних осіб, самозайнятих осіб та великих платників, узагальнена довідкова інформація яка стосується відповідного суб’єкта господарювання [1]. 
Найбільш сучасним засобом клієнтоорієнтованого підходу до платників податків є забезпечення функціонування електронного кабінету платника податків. Впровадження такого кабінету створило передумови до ефективної співпраці суб’єктів господарювання та податкових органів засобами інформаційних технологій. Змістовне наповнення електронного кабінету забезпечує платникам податків спростити виконання своїх податкових зобов’язань, зокрема в частині подання заяв/запитів, подання декларації про майновий стан і доходи, сплаті податків. Крім того, наявність податкового календаря забезпечує платнику податків можливість відслідковувати дати щодо виконання податкових зобов’язань. Серед електронних сервісів впроваджених податковими органами, заслуговує на увагу послуга, що створює передумови для зручності та легкості ведення бізнесу суб’єктами господарювання, а саме на офіційному порталі фіскальних органів запропоновано: «Дізнайся більше про свого бізнес-партнера», за рахунок якої є можливість отримати інформацію щодо обліку платника в фіскальних органах та його податкову заборгованість. 
Проте необхідно відмітити, що податкові органи як України, так і зарубіжних країн знаходяться у пошуку новітніх інструментів досягнення клієнтоорієнтованого підходу до обслуговування платників податків. 
Так, на нашу думку є цікавим досвід Литви щодо впровадження передових підходів до сервісного обслуговування платників податків. Діяльність Державної податкової інспекції Литви спрямована на високу якість обслуговування, забезпечення правильного розрахунку податків, визначення ставки податків та термін їх сплати [2]. 
Відмітимо, що основні сервіси за рахунок яких надаються послуги платникам є електронні засоби, що розміщенні на офіційному сайті податкової у таких вкладках: «Мій ДПІ (Mano VMI)», для фізичних осіб, бізнесу та державного сектору. Доступ до виконання податкових зобов’язань на порталі ДПІ здійснюється за наявності електронного підпису у платника, за допомогою інструментів ДПІ при наявності пароля отриманого у будь-якому відділі обслуговування платників податків ДПІ або через зовнішні системи у разі наявності автентифікації банку [3].
Безпосередньо «Мій ДПІ», є сферою електронних послуг, за рахунок яких платник податків може виконати наступні дії [4]:
‒ переглядати інформацію, наявну в реєстрах ДПІ;
‒ переглядати несплачені та прострочені податкові зобов’язання, які адмініструє ДПІ, а також сплачувати їх;
‒ переглядати повідомлення та більш детальну інформацію про штрафні санкції за адміністративні правопорушення та оплачувати їх;
‒ розглянути та роздрукувати сертифікати, дозволи: сертифікати про самозайнятість; Дозволи/сертифікати для застосування звільнення від акцизного збору; Свідоцтва про реєстрацію фермера, який підлягає схемі компенсаційної ставки ПДВ; Свідоцтва про реєстрацію платника ПДВ, тощо.
Разом з тим, на порталі ДПІ розміщена Система електронного декларування яка дозволяє платникам податків подавати податкові декларації та інші форми в електронному вигляді, а також проводити необхідні процедури пов’язанні з виконання податкових зобов’язань [5]. Крім того, заслуговує на увагу така послуга для платників, як віртуальний бухгалтер «i.APS», яка являється спрощеною програмою бухгалтерського обліку для фізичних осіб, які здійснюють індивідуальну діяльність. Зокрема, є можливість заповнювати документи про доходи та витрати, оформлювати рахунки-фактури або квитанції про придбання/продаж товарів/послуг тощо [6].
Необхідно наголосити, що вагомим внеском у розвиток клієнтоорієнтованого підходу до платників податків, податковими органами Литви є впровадження мобільних додатків для оперативного та зручного виконання платниками своїх податкових зобов’язань у зручний для них час [7].
Таким чином, ураховуючи вище викладені клієнтоорієнтовані підходи до платників податків, можемо зробити висновок, що податкові служби України та Литви вживають необхідні організаційно-правові заходи для впровадження електронних послуг, зокрема щодо подання звітності та сплати податків. Потрібно наголосити також на тому, що ефективність діяльності литовської податкової служби, більш орієнтована на використання інформаційно-комунікаційних технологій, з метою надання мобільного та зручного доступу платникам податків до необхідних електронних ресурсів. 
Беззаперечним інноваційним підходом до сервісного обслуговування платників є розробка мобільних додатків для смартфонів та планшетів. Цей досвід є позитивним прикладом для України, оскільки впровадження таких додатків сприятиме оперативному виконанню платниками своїх податкових зобов’язань. 

Список використаних джерел:
1. Офіційний портал ДФС. URL: http://sfs.gov.ua/media-tsentr/novini/368129.html
2. Офіційний сайт Державної податкової інспекції при Міністерстві фінансів Литовської Республіки. URL: https://www.vmi.lt/
3. Служба платників податків ДПІ. URL: https://www.vmi.lt/cms/dokumentai-reglamen tuojantys-mokesciu-moketoju-aptarnavima
4. Доступ до Mano VMI. URL: https://sso.vmi.lt/sso/login?TARGET=
https%3a%2f%2fwww. vmi.lt%2fmanovmi%2flt%2fManoVMIep.aspx
5. Система електронного декларування. URL: https://deklaravimas.vmi.lt/lt/Pradinis_Prisiju ngimo_puslapis/Prisijungimasperisorinessistemas.aspx
6. Віртуальний бухгалтер. URL: http://www.vmi.lt/cms/virtualus-buhalteris-i.aps
7. Мобільний додаток «e.VMI». URL: https://www.vmi.lt/cms/mobiliosios-programeles 
 

Last Updated (Thursday, 03 October 2019 13:00)

 
Міжнародна науково-практична конференція 03.10.19 - СЕКЦІЯ №4
Актуальність проблеми пов’язана з тим, що одним із нововведень, яке набуває поширення в сфері будівництва об’єктів, які виробляють електроенергію з відновлювальних джерел (далі – ВДЕ) за концепцією ЕРС (від англ. Engineering, Procurement and Construction) є розділення контракту на «офшорну» (offshore) та «оншорну» (onshore) частину, що призводить до укладення двох взаємопов’язаних договорів на виробництво, поставку та установку/будівництво об’єкту ВДЕ. Як наслідок, взаємозв’язки між положеннями стандартного ЕРС-контракту можуть бути викривлені, що спричинить негативні наслідків під час його виконання. Метою дослідження є аналіз правових наслідків «розділення» ЕРС-контракту.
На жаль, станом на сьогодні, жоден з вітчизняних дослідників не приділяв уваги дослідженню правової природи ЕРС-контрактів або проблематиці їх укладення та виконання.
Першочерговою причиною «розділення» ЕРС-контракту є можливість уникнення сплати податків або отримання відповідних дозвільних документів, пов’язаних з виготовленням та поставкою обладнання в країну, де проект має бути реалізовано, включаючи податок на додану вартість, податок на прибуток чи податок на трансферт технологій, отримання місцевих ліцензій на виготовлення обладнання тощо.
У зв’язку із відсутністю необхідних технологій в Україні, більшість ЕРС-контрактів, які укладаються в сфері ВДЕ є зовнішньоекономічними з наявним іноземним елементом. У контексті цього, слід звернути увагу на положення Закону України «Про міжнародне приватне право» [1], стаття 5 якого, передбачає наявність автономії волі у сторін правочину, що надає їм змогу здійснювати вибір права, яке буде застосовуватись до правочину або окремих його частин. Також, частина 4 статті 5 вищеназваного Закону України містить вказівку на те, що вибір права щодо окремих частин правочину повинен бути явно вираженим. 
Таким чином, сторони, укладаючи EPC-контракт, можуть не лише розділити його на «офшорну» (offshore) та «оншорну» (onshore) частину, але й вибрати яке право застосовувати до правочину в цілому, або ж до окремих його частин, що без сумніву може призвести до виникнення колізій.
До найбільш поширених проблем, які виникають при розділенні EPC-контракту на «офшорну» (offshore) та «оншорну» (onshore) частину слід віднести [2]:
1. Невизначеність специфікації. Кінцевою метою EPC-контракту є будівництво певного об’єкту «під ключ» одним єдиним генеральним підрядником (EPC-підрядник), який відповідає за строки та якість будівництва лише перед замовником. Відповідно, досить часто при укладенні подібних правочинів, EPC-підрядник не до кінця розуміє повний об’єм робіт та кількість обладнання, яке буде необхідне для реалізації проекту. Наприклад, після укладення контракту, а найчастіше це відбувається під час його виконання, виявляється, що поблизу будівельного майданчика відсутні бетонні заводи, які б змогли забезпечити потреби будівництва відповідною маркою бетону (М500 або М600, який використовують для спорудження фундаментів під вітроелектроустановки), що призводить до збільшення ціни договору або ж зміщення строків. Досвідчені EPC-підрядники завжди враховують подібні речі ще на етапі переговорів і відразу ж закладають витрати в ціну контракту, але це не позбавляє необхідності змінювати специфікацію до договору, а якщо EPC-контракт розділений, то і щодо двох договорів. На практиці, подібні особливості реалізації проектів в сфері ВДЕ неодмінно призводять до потреби в підписанні низки додаткових угод до «офшорних» та «оншорних» договорів або лише до «оншорних», якщо виготовлення та поставка обладнання за «офшорним» договором вже була здійснена. Також, розмитнення обладнання при відсутності специфікації з вказаними цінами, кількістю найменувань та країною походження в договорі буде неможливою. Подібні проблеми в розділених EPC-контрактах також можна вирішити уклавши так звану «рамкову угоду» (від англ. umbrella agreement), про яку ми розповімо згодом.
2. Проблеми з термінами виконання. Затримка у виконанні «офшорного» (offshore) договору неодмінно призведе до затримки у виконанні «оншорного» (onshore), врахування подібного «ефекту доміно» є важливим при виконанні  EPC-контракту, адже нарахування договірних санкцій замовником буде мати місце саме після початку невиконання EPC-підрядником календарного плану реалізації проекту. Такі порушення строків можуть призвести до того, що договірні санкції будуть нараховуватись замовником за двома (offshore- та onshore-) контрактами одночасно. Для уникнення подібних наслідків розділення ЕРС-контракту, необхідно передбачити положення, які б встановлювали механізм нарахування санкцій лише за одним з договорів.
3. Колізії при застосуванні правових норм різних юрисдикцій. Як ми вже зазначали, сторони при укладенні ЕРС-контракту з іноземним елементом уповноважені самостійно здійснювати вибір права, який буде застосовуватись до правочину або окремих його частин. Відповідно, необізнаність в праві держави, на території якої здійснюється будівництво об’єкта, в нашому випадку – законодавства України, може призвести до виникнення низки позадоговірних та попередньо неузгоджених зобов’язань. Наприклад, відповідно до Порядку виконання підготовчих та будівельних робіт [3], влаштування огородження будівельного майданчика є необхідною складовою підготовчих будівельних робіт, але подібного зобов’язання в ЕРС-контракті може і не передбачатись. У такому разі, відсутність огородження може призвести до відмови у видачі чи анулюванні (скасуванні) документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт. На практиці подібні питання є проблемними при будівництві великих сонячних електростанцій, які можуть займати десятки гектарів, а встановлення огородження навколо будівельного майданчика призведе до збільшення кошторису проекту на мільйони гривень і, як наслідок, ЕРС-підрядник апелюватиме до відсутності подібних зобов’язань в тексті договору, а замовник  не зможе зареєструвати Повідомлення про початок виконання підготовчих робіт/ про зміну даних у повідомленні про початок виконання підготовчих робіт.
4. Інше. Недзеркальність положень «офшорного» та «оншорного» договору щодо: обмеження відповідальності сторін, форс-мажору, припинення/ призупинення дії договору тощо.
Усі перелічені вище проблеми при розділенні ЕРС-контракту на «офшорну» (offshore) та «оншорну» (onshore) частину можуть бути нівельовані за допомогою рамкової угоди  (від англ. umbrella agreement), яка буде передбачати загальні для всіх частин ЕРС-контракту умови, зокрема, але не виключно, положення щодо:
 гарантій сторін та відшкодування збитків;
 штрафних санкцій та порядку їх нарахування;
 гарантійних зобов’язань материнських компаній;
 порядку вирішення спорів та арбітраж.
Аналізуючи все вищесказане, слід зауважити, що розділенні ЕРС-контракту на «офшорну» (offshore) та «оншорну» (onshore) частину, як правило, зумовлюється комерційними міркуваннями і не має жодного правового підґрунтя, що, як наслідок, зумовлює виникнення низки правових питань, які потребують врегулювання в договірному порядку. Також, слід пам’ятати, що досвідченні юристи-практики можуть перетворити недоліки, які виникають при розділенні ЕРС-контрактів, на переваги для тієї чи іншої сторони договору. 

Список використаних джерел:
1. Про міжнародне приватне право: Закон від 23.06.2005 № 2709-IV // База даних «Законодавство України» / ВР України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2709-15 (дата звернення: 30.09.2019). 
2. Splitting an EPC Contract: International Best Legal Practice in Project and Construction Agreements // Investing in Infrastructure. 2016. URL: https://www.pwc.com.au/legal/assets/ investing-in-infrastructure/iif-9-splitting-epc-contract-feb16-3.pdf (дата звернення: 30.09.2019).
3. Порядок виконання підготовчих та будівельних робіт: Постанова КМ  України від 13.04.2011 № 466 (в редакції Постанови КМ України від 26.08.2015 № 747) // База даних «Законодавство України» / ВР України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/466-2011-п (дата звернення: 30.09.2019). 

Last Updated (Thursday, 03 October 2019 09:10)

 
Міжнародна науково-практична конференція 03.10.19 - СЕКЦІЯ №5
Защита личности от незаконного и необоснованного обвинения, осуждения и ограничения ее прав и свобод отвечает задачам уголовного судопроизводства Азербайджанской Республики. Вопросы, связанные с избранием в ходе уголовного судопроизводства в качестве меры пресечения ареста либо продлением срока действия этой меры пресечения, всегда представляли для научных и практических работников острую проблему. Из всех мер уголовно-процессуального принуждения наибольший интерес у процессуалистов вызывает арест (заключение под стражу). Это можно объяснить тем, что применение данной меры предполагает наиболее острое вторжение в сферу прав личности [3, с. 28]. Заключение под стражу является самой строгой мерой пресечения. Данная мера пресечения связана с наибольшими ограничениями прав личности, поэтому должна применяться лишь тогда, когда другая мера пресечения не может гарантировать достижения необходимых целей [2, с. 146]. Исследование ареста позволяет установить, «какими методами осуществляется сдерживание преступности, что ставится во главу угла – контроль над преступностью или права человека, насколько гуманна и эффективна проводимая руководством страны уголовная политика». Согласно ст.7.0.40 УПК АР арест – в качестве меры пресечения - содержание обвиняемого в местах заключения с временным ограничением его свободы в случаях и в порядке, предусмотренных УПК. Для самой строгой меры пресечения – ареста - установлен специальный срок применения, с тем чтобы максимально ограничить лишение свободы человека, считающегося невиновным.
Первоначально срок ареста в стадии предварительного расследования составляет 2 месяца за совершение преступления, не представляющего большой общественной опасности, 3 месяца за совершение менее тяжкого преступления и 4 месяца за совершение тяжкого и особо тяжкого преступления (ст.158.1 УПК АР). Ст. 159 УПК АР предусматривает порядок и сроки продления ареста в связи со сложностью, исключительной сложностью дела, а также в исключительных случаях, когда большой объем материалов, собранных во время досудебного производства по уголовному делу, или многочисленность обвиняемых лиц задержали или в иной форме затруднили следствие по делу. Здесь нужно отметить, что 1 декабря 2017 года в статью 159 УПК были внесены изменения, касающиеся порядка продления сроков ареста. Так, если ранее для продления сроков ареста, в любом случае, необходимы были лишь мотивированное ходатайство следователя прокурору, осуществляющему процессуальное руководство предварительным расследованием. В случае своего согласия с необходимостью продления этого срока прокурор, осуществляющий процессуальное руководство предварительным расследованием, обращался с соответствующим представлением в суд. В случае согласия с необходимостью продления срока содержания обвиняемого под стражей, суд до истечения срока содержания под стражей, установленного постановлением об избрании в отношении обвиняемого меры пресечения, принимал постановление о продлении этого срока. Данная процедура сохранена для продления сроков ареста в связи со сложностью дела. В связи же с исключительной сложностью дела порядок продления сроков содержания под стражей претерпел некоторые изменения. Так, следователь должен представить мотивированное ходатайство прокурору, осуществляющему процессуальное руководство предварительным расследованием. Прокурор, осуществляющий процессуальное руководство предварительным расследованием, согласный с необходимостью продления сроков содержания под стражей направляет ходатайство соответственно военному прокурору Азербайджанской Республики, прокурору Нахчыванской Автономной Республики, прокурору города Баку или заместителю Генерального прокурора Азербайджанской Республики. В случае согласия с необходимостью продления сроков содержания под стражей соответствующий прокурор обращается в суд с представлением. Суд же, на основании этого представления, может продлить срок содержания под стражей. В исключительных случаях, следователь должен представить мотивированное ходатайство прокурору, осуществляющему процессуальное руководство предварительным расследованием. Прокурор, осуществляющий процессуальное руководство предварительным расследованием, согласный с необходимостью продления сроков содержания под стражей направляет ходатайство соответственно военному прокурору Азербайджанской Республики, прокурору Нахчыванской Автономной Республики, прокурору города Баку или заместителю Генерального прокурора Азербайджанской Республики. В случае согласия с необходимостью продления сроков содержания под стражей соответствующий прокурор обращается к Генеральному прокурору Азербайджанской Республики или его первому заместителю, который в случае согласия с необходимостью продления сроков содержания обращается в суд с представлением. Суд же, на основании этого представления, может продлить срок содержания под стражей.

Список использованных источников:
1. Abbasova F.M. Cinayət prosesi (ümumi hissə). Zərdabi LTD, Bakı, 2015, 412 s.
2. Манова Н.С.Уголовный процесс. Курс лекций. Москва: Эксмо, 400 с.
3. Петрухин И.Л. Оправдательный приговор и право на реабилитацию. Москва, 2009, 297 с. 

Last Updated (Thursday, 03 October 2019 07:38)

 
Міжнародна науково-практична конференція 03.10.19 - СЕКЦІЯ №2
Застосування інноваційних біомедичних технологій клонування людини, кріоконсервації клітин, тканин, органів та ембріонів, отримання ембріональних стовбурових клітин, генетичної діагностики, генної інженерії, штучного переривання вагітності та допоміжних репродуктивних технологій, використання анатомічних матеріалів людини (органів, тканин, клітин та крові) для науково-дослідних цілей, донорства та трансплантації, евтаназії та інші, часто становить певну загрозу життю людини, що потребує детального їх врегулювання на основі міжнародного права, зокрема шляхом формування нових міжнародно-правових біоетичних норм як складових права людини на життя.
Сучасні питання біоетики, пов’язані зі статусом ненародженої дитини, лікуванням психічно хворих осіб, евтаназії смертельно хворих, поводженням з тілом людини після смерті та багато інших, хвилювали суспільство ще з давніх часів. Питання невідчужуваності права людини на життя, а також можливість його обмеження стало предметом наукових досліджень та дискусій не лише серед юристів, але й медиків, філософів, представників релігійних громад. Це перетворило поняття «життя» на основоположну міждисциплінарну категорію.
Наразі загострюються питання визначення і законодавчого закріплення критеріїв початку життя людини, що неможливо зробити без врахування прикладних даних біологічних наук. Тому комплексний підхід до проблеми права на життя в контексті біоетики як сучасної міждисциплінарної галузі знань є характерною ознакою новітнього напряму розвитку міжнародного права, що стосується проблеми збереження за всіх обставин життя людини (незалежно від стадії її розвитку, стану здоров’я, фізичних і психічних можливостей) та його захисту.
У сучасній науці міжнародного права все частіше підіймається питання про розвиток біоетичного права (біоправа) чи права біоетики, зміст якого охоплює регулювання біоетичних проблем, пов’язаних з правами людини.
Важливе значення у розробці біоетичних засад захисту прав людини у міжнародному праві, насамперед права на життя, відіграє Організація Об’єднаних Націй та її спеціалізовані установи, зокрема, ЮНЕСКО, Всесвітня організація охорони здоров’я, а також Всесвітня медична асоціація, а на регіональному європейському рівні – Рада Європи та Європейський Союз.
У даний час в міжнародному праві на універсальному та регіональному рівні, насамперед в Раді Європи, відбувається становлення нової підгалузі міжнародного права, а саме – міжнародного біоправа, що має власний предмет регулювання, який стосується захисту прав людини у сфері біомедицини. Генезис цього біоетичного напряму в міжнародному праві ґрунтується на поступовій інтеграції біоетики в право та її трансформації в біоправо, а також подальшого формування міжнародного біоправа як основи біоетичної концепції права на життя.
Існування в міжнародному праві значних прогалин в регулюванні науково-технічних досягнень у сфері біології та медицини, пов’язаних з дотриманням державами основоположного права людини на життя, ставить перед міжнародним біоправом необхідність розв’язання цих проблем як на міжнародному рівні (універсальному та регіональному), так і на рівні внутрішнього права держав, зокрема в законодавстві України. Насамперед, це стосується правового визнання статусу ембріона, починаючи з зачаття та наступних стадій його розвитку.
Біоетика має відігравати регуляторну роль в узгодженні позицій держав щодо захисту права людини на життя та з метою запобігання його порушенням в контексті біомедицини. Необхідність розв'язання етичних питань в міжнародному праві, які ставить біоетика, становить в ньому новий науковий напрям, виникнення якого зумовлено досягненнями науково-технічного прогресу в цій сфері у другій половині ХХ ст.
Саме зростання актуальності біоетики призвело до її інтернаціоналізації, що зумовило у міжнародному контексті необхідність формування міжнародного права біоетики. Важливу роль в цій тенденції відіграє міжнародна судова практика щодо захисту прав та гідності людини (зокрема, рішення в цій сфері Європейського суду з прав людини).
Активний розвиток біології та медицини, який впливає на життя людини, її права та гідність, зумовлює потребу в кодифікації біоетичних норм, що дало б змогу ефективно їх застосовувати в механізмі національного й міжнародно-правового захисту прав людини у сфері біомедицини. Це сприяло б загальній уніфікації термінології, уникненню розбіжностей у тлумаченні норм, а також скорочення застосування аналогії закону (як внутрішньогалузевої, так і міжгалузевої) та аналогії права загалом, розширенню (деталізації) змісту окремих (біоетичних) прав людини. Також нині існує потреба в удосконаленні наявних і створенні нових ефективних механізмів міжнародно-правового захисту прав людини, здатних охопити окрему категорію біоетичних прав.
Розробка нових принципів і норм в контексті розв'язання біоетичних проблем, які виникають з урахуванням науково-технічного прогресу, є актуальним питанням, особливо з огляду на наявність численних актів рекомендаційного характеру, що стосуються біоетики і прав людини, які можна розглядати як норми de lege ferenda
 

Last Updated (Thursday, 03 October 2019 07:25)

 
Міжнародна науково-практична конференція 03.10.19 - СЕКЦІЯ №2
Гарантії додержання конституційних прав, свобод і законних інтересів людини та громадянина є найбільш яскравою ознакою, за якою державу можна вважати правовою і демократичною. Конституцією України визначено, що права і свободи людини, їх гарантії визначають зміст і спрямованість державної діяльності, їх закріплення та забезпечення є основним обов’язком держави, головним напрямом її функціональної спрямованості (ст. 3 Конституції України). Втілення і життя зазначеної конституційної норми насамперед знаходится в прямій залежності від формування та ефективної реалізації функцій різних владних інститутів. В першу чергу це стосується відносно нового для правової системи України правового інституту – інституту адміністративного судочинства, що є процесуальною формою реалізації адміністративної юстиції. Власне вона виступає ефективним засобом контролю за діяльністю органів і посадових осіб державної влади та місцевого самоврядування, захисту від можливого свавілля публічних інститутів влади, гарантування прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб приватного права.
Згідно зі ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) завданням адміністративного судочинства в нашій державі є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. З законодавчих положень ст. 6 КАС України випливає, що право на судовий захист адміністративним судом гарантується кожному.
Слід відзначити, що проблема захисту прав, свобод, законних інтересів громадян у публічно-владних відносинах є багатоплановою, а тому її вивчення можна здійснювати за різними напрямами, які, зокрема, можуть стосуватися визначення прав і свобод у публічно-владних відносинах, що підлягають захисту; характеристики основних способів захисту та юридичних гарантій законності; правової природи судового захисту прав і законних інтересів фізичичних і юридичних осіб тощо. Одним із напрямків є комплексне дослідження проблеми розгляду окремих категорій справ адміністративної юрисдикції. 
Видається абсолютно правильним твердження Н. Сакари, що буквальне тлумачення норми ч. 3 ст. 20 Конституції України дає можливість дійти висновку, що законодавцем зроблена спроба запровадити нові засади регулювання інституту судової юрисдикції, в основу яких покладена конструкція «юридичного спору», наявність якого має розглядатися як передумова права на звернення до суду за судовим захистом [1, с. 63]. 
Юридичний спір завжди повинен мати дієві юридичні механізми його вирішення. Підставою для своєрідного «запуску» такого механізму є звернення особи, права якої порушено суб’єктом владних повноважень, за судовим захистом в порядку адміністративного судосинства. При цьому суб’єкт звернення повинен володіти процесуальною дієздатністю та правоздатністю у конкретній справі. Крім того, законодавство містить норму, що до адміністративного суду можуть звертатися представники зацікавленої у вирішенні адміністративного спору особи або органи чи інші посадові особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.
Майже кожна людина протягом свого життя вступає у певні конфліктні ситуації з іншими особами (фізичними чи юридичними) або органами влади, – з метою реалізувати своє право, свободу, інтерес або й навіть обов’язок. Проте трапляютьсятакі ситуації, коли наші права, свободи та інтереси суперечать певним інтересам інших суб’єктів правовідносин. Розв’язання таких конфліктних (спірних) ситуацій в першу чергу регулюється чинними нормами законодавства. Тобто кожен правовий спір має бути розглянутий виключно на підставі правових норм певної галузі права.
Як засвідчує практика суспільних відносин, найефективниішим засобом захисту прав особи у взаємовідносинах з носіями владних повноважень, є суд, який діє виключно у визначеній законом адміністративно-судовій процесуальній формі, здійснюючи незалежний судовий контроль за діяльністю органів та посадових осіб публічного управління.
Однак, як справедливо зазеачають М. Ковалів і М. Гаврильців не кожна конфліктна (спірна) ситуація може трансформуватись у правовий спір, тому що деякі суспільні відносини регулюються ще й моральними, етичними чи релігійними нормами. Для того, щоб спір став правовим, він повинен володіти такими характерними ознаками: 
1) правовий спір виникає лише з таких дій його учасників, що мають юридичні наслідки; 
2) правовий спір повинен бути спрямований на реалізацію та захист прав, свобод, законних інтересів, а також виконання обов’язків особи; 
3) реалізація інтересів однієї сторони спору здебільшого тягне за сбою неможливість задоволення інтересів іншої сторони спору;
4) юридичним підгрунтям правового спору є гарантована законом суб’єкту, права якого порушено, можливість захисту права, свободи чи його законного інтересу; 
5) способи і засоби вирішення правових спорів, встановлені національним законодавством, не позбавляють особу можливості звернутись до альтернативних засобів захисту прав [2, с. 120 ].
Але не кожен правовий спір набуває рис публічно-правового спору, а лише той, який відбувається у сфері публічно-владних правовідносин, тобто коли фізична чи юридична особа вступає у спірні відносини з суб’єктами публічної влади (органами державної влади та органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами при здійсненні ними владних повноважень). Адже, як ствержують учені-адміністративісти особа, вступаючи у правовідносини з органами влади, перебуває у підпорядкуванні цим органам, які можуть визначати права та обов’язки особи. Спори такого типу у КАС України названо публічно-правовими [3, с. 121].
У сучасній вітчизняній юридичній науці відсутній єдиний уніфікований підхід до визначення публічно-правових спорів. Окремі науковці розглядають публічно-правові спори як проборство, що виникає між учасниками правовідносин у публічній сфері.
Ю. Педько у своєму науковому дослідженні доводить, що суперечності, що характеризують сутність публічно-правового спору, виражаються в протистоянні законних інтересів учасників публічно-правових відносин, що пов’язані з їхніми правами, свободами, обов’язками чи законності правозастосовного або нормативного акта управління. Ці суперечності насамперед пов’язані з тим, що адміністративними діями (бездіяльністю) чи рішеннями порушені або можуть бути порушені суб’єктивні права й обов’язки приватних осіб, або з тим, що на них незаконно покладено будь-який юридичний обов’язок, або вони незаконно притягнуті до адміністративної відповідальності [4, с. 252].
Категорія публічно-правового спору мало розроблена в науці адміністративного судочинства, відсутнє його тлумачення і в довідниках та енциклопедичній літературі. Цю прогалину у процесуальному законі законодавець усунув з допомогою нової редакції КАС України 2017 року, вмістивши відповідну дефінітивну норму у ст. 4 зазначеного Кодексу: «публічно-правовий спір – спір, у якому:
– хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв’язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або
– хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов’язує надавати такі послуги виключно суб’єкта владних повноважень, і спір виник у зв’язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або
– хоча б одна сторона є суб’єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв’язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб’єкта владних повноважень або іншої особи» [5].
Тобто основний критерій, який законодавець взяв за основу для надання спору характеру публічного – суб’єктний склад спору. Хоча, слід зауважити, що цей критерій не може бути єдиним, адже важливе значення має ще й характер правовідносин, з яких цей спір виникає. Крім того, обов’язковим елементом для кваліфікації спору як правового є наявність публічного інтересу.
Український адміністративіст Д. Лученко називає такі ознаки адміністративно-правового спору:
1) він існує у зв’язку з виникненням між суб’єктами адміністративних правовідносин як конфліктних, так і безконфліктних ситуацій, зумовлених різним розумінням цими суб’єктами своїх прав і обов’язків. У випадку наявності юридичного конфлікту адміністративно-правовий спір виступає одним із проявів останнього поряд з адміністративним правопорушенням [6, с. 149];
2) він є різновидом публічно-правового спору. Усі правові спори, з огляду на тип правовідносин, в яких вони виникають, інтерес, яким зумовлені ці відносини, та суб’єктний склад спору, можна поділити на приватноправові й публічно-правові. Указаний поділ випливає із загальновизнаного у романо-германській правовій сім’ї поділу права на приватне і публічне [6, с. 150].
Традиційно у теорії права усі правовідносини поділяються на регулятивні (у яких конфлікт між сторонами відсутній) та охоронні (у яких такий конфлікт присутній). З огляду на цей поділ, авторський колектив монографії «Адміністративне судочинство України: теорія та практика» (2015 р.) пропонує розмежовувати правові питання також на безконфліктні питання, що випливають із регулятивних правовідносин, та конфліктні питання, основою яких є правовий конфлікт. У свою чергу конфліктні правові питання, зважаючи на здобутки теорії юридичної конфліктології, доцільно поділяти на спори про право та правопорушення [2, с. 72].
Отже, адміністративний позов втілює в собі право зацікавленої особи на відкриття провадження адміністративної справи в суді та судову діяльність на захист порушених права, свободи чи законного інтересу, внаслідок протиправного рішення, дії чи бездіяльності органів публічної влади, їх посадових чи службових осіб. Тобто адміністративний позов – це вимога зацікавленої фізичної чи юридичної особи приватного права, звернена через суд до органів владних повноважень, їх посадових чи службових осіб, про здійснення правосуддя в адміністративних справах на захист, прав, свобод та інтересів від протиправного рішення, дії чи бездіяльності у сфері публічно-правових відносин.

Список використаних джерел:
1. Сакара Н.Ю. Зміст та правова природа юридичного спору. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія ПРАВО. 2017. Випуск 46. Том 1. С. 63—68.
2. Адміністративне судочинство України: теорія та практика: монографія / кол. авт.; за заг. ред. О.М. Нечитайла. Київ: ВАІТЕ, 2015. 288 с.
3. Адміністративне судочинство: навчальний посібник / М.В. Ковалів, М.Т. Гаврильців, І.Б. Стахура. Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2014. 596 с.
4. Педько Ю.С. Публічно-правовий спір – предмет юрисдикції адміністративних судів України. Актуальні проблеми застосування Цивільного процесуального кодексу та Кодексу адміністративного судочинства України. Харків: НЮАУ, 2007. С. 249—252.
5. Андруневчин О.М. Суб’єкти адміністративного судочинства в Україні: автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.07; Національний університет «Львівська політехніка», Львів, 2012. 23 с.
6. Лученко Д. Про основні ознаки адміністративно-правового спору. Вісник Національної академії правових наук України. 2013. № 2(73). С. 148—156. 
 
 
Міжнародна науково-практична конференція 03.10.19 - СЕКЦІЯ №1
Від самого початку козацтво чинило супротив всім формам концентрації влади в руках окремих особистостей, намагаючись вирішувати повсякденні питання виходячи з рівності, яка поширювалася й на очільників. Цей егалітарний устрій, притаманний козацькій громаді, не можна ототожнювати з класичною демократією, бо остання передбачає передачу владних функцій окремим особа чи органам. Щодо козацької спільноти, то вона ніколи в повному обсязі не делегувала своїх прав, будучи готовою в будь-який момент долучитися до прийняття владного рішення. 
Зібрання всіх без винятку козаків – рада (коло), була вищим органом влади на Запорозькій Січі. Чернецькою радою вона називалася тоді, коли козаки збиралися не за старшинською, а за власною ініціативою. Також на раду могли зібратися лише старшини, а в окремих випадках на коло могли запросити не все козацтво, а лише депутації від куренів. Існування ради не регламентувалося формальними правилами, традиційно коло скликалась щорічно 1 січня на Січі, для переобрання отамана та старшини, а в разі поточної потреби скликалися неординарні ради, які могли збиратися там де виникала така потреба. Рада була дорадчим органом, інструментом досягнення консенсусу, прийняття спільного рішення, яке ставало обов’язковим для спільноти, що його ухвалила.
На думку І.С. Стороженка козацька лицарська ідеологія засновувалась на пасіонарному імперативі: «Будь тим, ким ти повинен бути», відповідно до якого козацька спільнота ухвалювала рішення не за «згодою більшості», а за «загальною згодою», коли незгодних могли ліквідувати фізично. Іншими словами, почуття найвищої спільності «ми» мусило абсолютно придушувати кожне конкретне «я», бо тільки за таких умов забезпечувалася колективна захищеність у небезпечних умовах воєнного промислу [1, с. 6-18].
На повагу ради виносились найважливіші питання щодо життєдіяльності козацької громади, а саме: встановлення військового устрою, обрання виконавчих органів – отамана, старшини, питання війни та миру, проведення переговорів з послами інших держав. В особливо важливих справах рада ставала вищою судовою інстанцією  [2, с. 203-340].
Щодо виконавчої влади в козацькій громаді, то її обіймав кошовий отаман, який обирався загальним колом на один рік та мав потужний вплив на повсякденне життя Січі. Здійснювати виконавчу владу кошовому отаману допомагала козацька старшина – суддя, осавул, писар, яка обиралася задля виконання волі громади. Джерелом влади була не владолюбна старшина, а козацька спільнота, її воля. А відтак успіх керівництва залежав від здібності інтегруватися в спільноту, знати її потреби та видавати лише ті накази, які визнавались козаками та виконувались добровільно. Будь-який примус з боку старшини щодо виконання наказів козаками, або їх покори, був неможливий та протирічив би козацькій демократії [3, с. 29].

Список використаних джерел:
1. Стороженко І.С. На яку січ спирався Б. Хмельницький, готуючи повстання проти польської влади в Україні? Придніпров’я: історико-краєзнавчі дослідження. Вип. 7. 2009. С. 6—18. 
2. Слабченко М.Є. Соціально-правова організація Січи Запорозької. Т. 5: Організація народного господарства України від Хмельниччини до світової війни: (відбитка з 3-го випуску «Праць Комісії для виучування історії західньо-руського та українського права». Збірник соціально-економічного відділу ВУАН. № 12). Київ: Друк. Української АН, 1927. С. 203—340.
3. Эварницкий (Яворницкий) Д.И. История запорожских козаков. Санкт-Петербург: Тип. И.Н. Скороходова, 1892. 641 с. Т. 1. С. 131. 

Last Updated (Thursday, 03 October 2019 06:53)

 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2019
November
MoTuWeThFrSaSu
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930 
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2019 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція