... Життя не навчить, якщо не має бажання порозумнішати (Б. Шоу) ...
Міжнародна науково-практична конференція 30.05.19 - СЕКЦІЯ №3
За декілька років внутрішнього переміщення влада України повільними, невпевненими кроками реалізує політику щодо стабілізації ситуації в Україні, гарантування конституційних прав та забезпечення переміщених осіб. Більшість із здійснених або наразі здійснюваних кроків не є, на жаль, достатньо ефективними, а деякі взагалі суперечать Основному Закону України та міжнародним правовим нормам, а також рекомендаціям, які Україна отримала під час минулого огляду та підтримала як такі, що виконуватимуться.
Право на житло є одним із основних прав людини, передбаченим статтею 47 Конституції України, за якою «кожен має право на житло, держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду; громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону». Реалізація цього права була завжди проблемною в нашій країні, де в черзі на житло громадяни стояли десятками років, але останнім часом це питання набуло особливої гостроти через появу в Україні внутрішньо переміщених осіб (далі – ВПО), більшість з яких своє повернення на окуповану територію чи перебування на ній пов’язує саме з відсутністю можливості реалізувати право на житло на підконтрольній Україні території [3].
Базовими положеннями законодавства щодо забезпечення права ВПО на житло можна вважати норми Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», за якими «Україна вживає всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, щодо […] захисту та дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, створення умов для […] інтеграції за новим місцем проживання в Україні» (ст. 2 Закону).
Суттєво обмежує конституційне право на житло й норма закону яка визначає право на безоплатне тимчасове проживання (за умови оплати особою вартості комунальних послуг) лише протягом шести місяців переселенців, які не належать до пільгових категорій (не є членами багатодітних сімей, інвалідами, особами похилого віку). Працездатні переселенці, проживши шість місяців у наданому державою тимчасовому житлі, мають знайти достатньо високооплачувану роботу, яка б дозволяла їм не тільки самостійно харчуватися, одягатися тощо, але ще й, як мінімум, орендувати житло. Необхідність вирішувати житлове питання шляхом оренди житла значно підвищує вартість робочої сили внутрішньо переміщених осіб і, відповідно, підвищує вимоги щодо мінімально прийнятного рівня оплати їхньої праці. Крім того, в умовах зростання чисельності внутрішньо переміщених осіб і значного дефіциту житлових помешкань для них зазначена норма у разі її реалізації на практиці призведе до створення значної кількості конфліктів, пов’язаних із виселенням переселенців із займаних ними тимчасових помешкань на основі судових рішень [3].
Серед нормативно-правових актів щодо реалізації права ВПО на житло слід відмітити постанову Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2014 р. № 505 «Про надання щомісячної адресної допомоги внутрішньо переміщеним особам для покриття витрат на проживання, в тому числі на оплату житлово-комунальних послуг», що зменшує для таких осіб тягар витрат на наймання житла, але розмір такої компенсації навіть в невеликих містах реально покриває в середньому лише п’яту частину та менше таких витрат. Окрім цього, очевидно, що механізм надання внутрішньо переміщеним особам житлової допомоги у грошовій формі може бути ефективним лише у разі наявності в країні відповідного інституційного середовища – розвиненого ринку комерційної оренди житла. В Україні пропозиція орендного житла є низькою, особливо у великих містах і, як наслідок – високими є ціни на орендне житло, через що багато сімей неспроможні навіть його винайняти.
У нашій країні вже є досвід забезпечення прав переселенців, чомусь забутий владними структурами. Забезпечення прав осіб, які постраждали від аварії на Чорнобильській АЕС, переселення, забезпечення тимчасовим житлом, харчуванням, постійним житлом, адаптація, працевлаштування, медичне забезпечення і грошова допомога – все це наша країна вже проходила. Чисельність чорнобильців на порядок менше, ніж внутрішньо переміщених осіб із Криму та Донецько-Луганського регіону, і вони потребували менше коштів. Але як показує міжнародний досвід, чим раніше держава зверне свою увагу на проблеми внутрішньо переміщених осіб, тим дешевше це обійдеться для країни у цілому як в економічному, соціальному, так і в безпековому плані. Проблема не зникне через рік чи два, вона потребує довгострокового вирішення.
Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» обмежує вирішення житлових проблем статтею 11, частиною 8, якою на місцеві органи влади покладається обов’язок безкоштовного «надання у тимчасове користування внутрішньо переміщеним особам житлового приміщення або соціального житла» на півроку за умови оплати комунальних послуг, проте до сьогоднішнього дня не прийнятий порядок надання такого житла». Не приділяється достатньо уваги створенню та використанню Фонду житла для тимчасового поселення. Компенсація за втрачене майно переселенцям не виплачується. Отже, регулювання порядку виділення житла в користування осіб, тимчасово переміщених із тимчасово окупованої території та району проведення антитерористичної операції, носить на сьогодні фрагментарний та хаотичний характер.
Враховуючи довгостроковість проблеми забезпечення права на житло внутрішньо переміщених осіб, пропонується: визначити єдиний координаційний орган щодо питань внутрішньо переміщених осіб; забезпечити створення та функціонування єдиного реєстру внутрішньо переміщених осіб (на основі реєстру планувати витрати, плани з будівництва і т. д.); розробити нормативний документ щодо створення тимчасового житлового фонду для внутрішньо переміщених осіб (при визначенні придатності житла враховувати можливість працевлаштування) та порядку його надання.

Список використаних джерел:
1. Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб: Закон України від 20 жовтня 2014 р. № 1706-VІI: за станом на 20 жовтня 2014 р. Голос України. 21 листопада 2014. № 225.
2. Кобець М.П. Проблеми забезпечення права на житло внутрішньо переміщених осіб в Україні. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право. 2016. Вип. 37(2). С. 110—113. 
 
 
Міжнародна науково-практична конференція 30.05.19 - СЕКЦІЯ №2
На сьогодні в правовій та економічній науковій літературі не існує єдності думок щодо проблем банківського регулювання в Україні. Розвинута банківська система є необхідною умовою нормального функціонування економіки, тобто функціонування суб'єктів господарської діяльності та державного бюджету. Лише через досконалу банківську систему можна здійснити реструктуризацію економіки в цілому. Крім того, надійний і розвинений банківський сектор відіграє надзвичайно важливу роль у стабілізації економіки країни.  Вітчизняні науковці відзначають, що в сучасних умовах виникає необхідність удосконалення методів регулювання банківською діяльністю. Так, О. Поздняков та інші науковці акцентують на тому, що організації і методології банківського регулювання й нагляду в Україні притаманні численні проблеми нормативно-правового, інституціонального, інформаційно-аналітичного, кадрового характеру [3, с. 106]. 
Істотна зміна державних пріоритетів у реформуванні економіки України потребує швидкої та адекватної реакції на зміни умов економічної та господарської діяльності з боку комерційних банків. Серед ключових питань, з якими українські банки стикатимуться на сучасному етапі в своїй поточній діяльності, слід виділити такі [2, с. 131-136]:
Реорганізація фінансового сектору національної економіки відповідності з вимогами та за сприянням міжнародних фінансових організацій:
1) перехід до системи постійного контролю ліквідності та введення нового порядку регулювання діяльності комерційних банків з боку НБУ;
2) впровадження системи регулярної оцінки ефективності діяльності комерційних банків та визначення рейтингових показників;
3) створення автоматизованих систем, баз даних, що забезпечуватимуть відслідковування кредитної історії клієнтів комерційних банків;
4) реформування механізму оподаткування банківської діяльності;
5) завершення формування системи страхових, резервних та статутних фондів;
6) вдосконалення системи фінансового оздоровлення комерційних банків і т. ін.
У цілому, дослідження сучасного стану та перспектив розвитку банківських систем розвинутих держав та України потребує виділення найважливіших проблем, що мають бути вирішені в ході реформування національної фінансово-економічної системи:
1) високий ступінь невідповідності між формами власності та рівнями ефективності діяльності в банківській та виробничо-промисловій сферах;
2) нераціональна територіальна структура – висока концентрація банків, а отже, і наявність відчутної конкуренції у великих торговельно-промислових центрах та практично повний монополізм двох-трьох банків у менш розвинених регіонах;
3) незначна участь іноземного капіталу, іноземних банків та їх філіалів, що істотно обмежує притік іноземних інвестицій [2, с. 131-136.].
Потреби української економіки в активнішому залученні ресурсів іноземних банків зумовлені недостатнім рівнем капіталізації, потребою у прискореному розвитку фінансових ринків; залученні сучасних банківських технологій і досвіду банківського менеджменту як передумов для подальшого розвитку національної фінансової системи і підвищення прибутковості (нинішній рівень рентабельності банків – 11,1% до оподаткування – є недостатнім для збереження рівня капіталізації в майбутньому). 
Невирішеною проблемою залишається небажання банків надавати правдиву інформацію клієнтам про свій фінансовий стан, рівень ризику та наявність певних проблем, особливо це питання загострилося в період жорсткої конкуренції банків. Тому, насамперед, ця проблема повинна вирішуватися на державному рівні, саме Національним банком України, який повинен займатися розкриттям даної інформації, що наддасть можливість клієнтам спостерігати за динамікою розвитку сучасного банківського бізнесу [1, с. 46].
Отже, банківське регулювання в України має ряд проблем, що виникають через недоліки нормативно-правової регламентації банківської системи. Проте, на думку автора, об’єктивно, ці проблеми є не суттєвими, оскільки банківська система України перебуває на етапі формування. Тому, завдяки вдалій законодавчій діяльності Верховної Ради України, нормотворчій діяльності Кабінету Міністрів України та Національного банку України в подальшому є можливість вирішення даних проблем банківського регулювання в Україні.

Список використаних джерел:
1. Дяконова І.І., Мордань Є.Ю. Особливості сучасного стану державного регулювання банківської діяльності. Проблеми і перспективи розвитку банківської системи України: зб. наук. праць Державний вищий навчальний заклад «Українська академія банківської справи Національного банку України». Суми: ДВНЗ «УАБС НБУ», 2011. Вип. 31. С. 46.
2. Логінов О. Історія становлення та розвитку платіжних систем України. Підприємництво, господарство і право. 2005. № 12. С. 131—136.
3. Розвиток банківської системи України / За ред. д-ра екон. наук О.І. Барановського. Київ: Інт екон. та прогнозув, 2008. С. 386. 
 
 
Міжнародна науково-практична конференція 30.05.19 - СЕКЦІЯ №5
Стрімкий розвиток інформаційних технологій, розширення виробництва технічних засобів і сфери застосування комп’ютерної техніки, а головне – наявність людського фактора у виді задоволення власних амбіцій чи з корисливою метою породили новий вид суспільно небезпечних діянь, у яких неправомірно використовується комп’ютерна інформація або вона сама стає об’єктом зазіхання. Подібно багатьом революційним технологіям глобальна мережа Internet несе із собою величезний потенціал як для прогресу так і для зловживань.
У даний час існує низка нормативно-правових актів, що регулюють діяльність правоохоронних органів у сфері міжнародного співробітництва щодо протидії кіберзлочинності. Базовим є Конвенція про кіберзлочинність від 7 вересня 2005 р. За цією Конвенцією до кіберзлочинів пропонується відносити такі правопорушення [1]:
1) правопорушення проти конфіденційності, цілісності та доступності комп’ютерних даних і систем;
2) правопорушення, пов’язані з комп’ютерами;
3) правопорушення, пов’язані з дитячою порнографією.
Щодо правопорушень проти конфіденційності, цілісності та доступності комп’ютерних даних і систем: незаконний доступ, нелегальне перехоплення, втручання у систему, зловживання пристроями.
Незаконних доступ – навмисний доступ до цілої комп’ютерної системи або її частини без права на це, вчинене шляхом порушення заходів безпеки з метою отримання комп’ютерних даних або з іншою недобросовісною метою, або відносно комп’ютерної системи, поєднаної з іншою комп’ютерною системою. 
Це правопорушення у КК України залежно від обставин вчинення, може кваліфікуватися за статтями 361 «Несанкціоноване втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку», 361–2 «Несанкціонований збут або розповсюдження інформації з обмеженим доступом, яка зберігається в електронно-обчислювальних машинах (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або на носіях такої інформації», 363–1 «Перешкоджання роботі електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку шляхом масового розповсюдження повідомлень електрозв’язку» [2].
Нелегальне перехоплення – навмисне перехоплення технічними засобами, без права на це, передач комп’ютерних даних, які не є призначеними для публічного користування, які проводяться з, на або всередині комп’ютерної системи, включаючи електромагнітні випромінювання комп’ютерної системи, яка містить в собі такі комп’ютерні дані, вчинене з недобросовісною метою або по відношенню до комп’ютерної системи, поєднаної з іншою комп’ютерною системою. 
Це правопорушення в КК України може кваліфікуватися за ст. 361 «Несанкціоноване втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку» [2].
Втручання у дані – навмисне пошкодження, знищення, погіршення, зміну або приховування комп’ютерної інформації без права на це. 
Це правопорушення в КК України може кваліфікуватися за ст. 361 «Несанкціоноване втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку» [2].
Втручання у систему – навмисне серйозне перешкоджання функціонуванню комп’ютерної системи шляхом введення, передачі, пошкодження, знищення, погіршення, заміни або приховування комп’ютерних даних без відповідного права. 
Це правопорушення в КК України може кваліфікуватися за статтями: 361 «Несанкціоноване втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку», 361-2 «Несанкціонований збут або розповсюдження інформації з обмеженим доступом, яка зберігається в електронно-обчислювальних машинах (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або на носіях такої інформації», 363-1 «Перешкоджання роботі електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку шляхом масового розповсюдження повідомлень електрозв’язку» [2].
Зловживання пристроями – навмисне протиправна дія, спрямована на: 
– виготовлення, продаж, придбання для використання, розповсюдження або надання для використання іншим чином пристроїв, включаючи комп’ютерні програми, створених або адаптованих з метою вчинення будь-якого зі злочинів, перерахованих вище, комп’ютерних паролів, кодів доступу або подібних даних, за допомогою яких можна здобути доступ до усієї або частини комп’ютерної системи з наміром використання її для вчинення будь-якого зі злочинів, перерахованих вище; 
Це правопорушення в КК України може кваліфікуватися за ст. 361-1 «Створення з метою використання, розповсюдження або збуту шкідливих програмних чи технічних засобів, а також їх розповсюдження або збут» [2].
– володіння пристроями, включаючи комп’ютерні програми, створеними або адаптованими з метою вчинення будь-якого зі злочинів, перерахованих вище, комп’ютерними паролями, кодами доступу або подібними даними, за допомогою яких можна здобути доступ до усієї або частини комп’ютерної системи предметом, з наміром їх використання для вчинення будь-якого зі злочинів, перерахованих вище. 
Це правопорушення в КК України може кваліфікуватися за ст. 361–1 «Створення з метою використання, розповсюдження або збуту шкідливих програмних чи технічних засобів, а також їх розповсюдження або збут» [2].
Правопорушення, пов’язані з комп’ютерами: 
Підробка, пов’язана з комп’ютерами – навмисне вчинення, без права на це, введення, зміни, знищення або приховування комп’ютерних даних, яке призводить до створення недійсних даних з метою того, щоб вони вважались або відповідно до них проводилися б законні дії, як з дійсними, незалежно від того, можна чи ні такі дані прямо прочитати і зрозуміти з наявністю наміру обману або подібної нечесної поведінки для встановлення кримінальної відповідальності.
Шахрайство, пов’язане з комп’ютерами - навмисне вчинення, без права на це, дій, що призводять до втрати майна іншої особи шляхом:
– будь-якого введення, зміни, знищення чи приховування комп’ютерних даних. 
– будь-якого втручання у функціонування комп’ютерної системи, з шахрайською або нечесною метою набуття, без права на це, економічних переваг для себе чи іншої особи.
Ці правопорушення в КК України можуть кваліфікуватися за сукупністю статей: ст. 190 «Шахрайство» та 361 «Несанкціоноване втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку» КК України [2].
Правопорушення, пов’язані з дитячою порнографією: вироблення дитячої порнографії з метою її розповсюдження за допомогою комп’ютерних систем; пропонування або надання доступу до дитячої порнографії за допомогою комп’ютерних систем; розповсюдження або передача дитячої порнографії за допомогою комп’ютерних систем; здобуття дитячої порнографії за допомогою комп’ютерних систем для себе чи іншої особи; володіння дитячою порнографією у комп’ютерній системі чи на комп’ютерному носії інформації. 
«Дитяча порнографія» включає в себе порнографічний матеріал, який візуально зображує: неповнолітню особу, задіяну у явно сексуальній поведінці; особу, яка виглядає як неповнолітня особа, задіяну у явно сексуальній поведінці; реалістичні зображення неповнолітньої особи, задіяної у явно сексуальній поведінці. 
Всі вищеперераховані злочини в КК України кваліфікуються за ч. 4, 5 ст. 301 «Ввезення, виготовлення, збут і розповсюдження порнографічних предметів» [2].
Правопорушення, пов’язані з порушенням авторських та суміжних прав. У КК України ці правопорушення кваліфікуються за ст. 176 «Порушення авторського права та суміжних прав» та ст. 177 «Порушення прав на винахід, корисну модель, промисловий зразок, топографію інтегральної мікросхеми, сорт рослин, раціоналізаторську пропозицію».

Список використаних джерел:
1. Конвенція про кіберзлочинність: від 23.11.2001 // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_575  
2. Кримінальний кодекс України: Закон України від 05.04.2001 № 2341-III // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341-14 

 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2019
June
MoTuWeThFrSaSu
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2019 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція