... Сміливі думки відіграють роль передових пішаків в грі, вони гинуть, але забезпечують перемогу (І. Гете) ...
Міжнародна науково-практична конференція 30.05.19 - СЕКЦІЯ №6
Розвиток національного права сьогодні неможливий без імплементації провідних європейських стандартів та прецедентних рішень ЄСПЛ. І справа не тільки в тому, що цьому є правова підстава: Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року та всі процесуальні кодекси зобов’язують суди враховувати при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі  Європейська Конвенція, Конвенція) та практику ЄСПЛ як джерело права [1, ст.17]. Вже сама орієнтація на основоположні права і свободи, закріплені у Конвенції, стимулює застосування судових рішень ЄСПЛ під час ухвалення рішень національними судами. Тож судовий прецедент ЄСПЛ з кожним роком відіграє все більш вагому роль у системі джерел національного законодавства, завдяки і суддям, і науковцям, і громадським активістам, і навіть самим заявникам, що кинули виклик вітчизняній судовій практиці.
Однак, попри те, що у 2013‑2018 роках застосування українськими суддями практики ЄСПЛ стає все більш масовим та диференційованим, воно не позбавлене певних проблем, складнощів і недоліків. Зокрема, беручи до уваги результати аналітичного звіту застосування українськими суддями ЄКПЛ та практики ЄСПЛ, проведеного ГО «Інститут прикладних гуманітарних досліджень» в період з грудня 2015 по листопад 2017 року [2], можна зробити певні висновки щодо частоти, обґрунтованості та релевантності застосування цього джерела права в Україні.
1. Переважна більшість посилань на Конвенцію та практику ЄСПЛ в судових рішеннях мають «декларативний» та «ритуальний» характер. І це свідчить про негативну тенденцію: частота посилань стає самоціллю, а їх якість та доречність суддями не береться до уваги.
Так, майже 10 % судових рішень обмежуються лише загальним згадуванням Конвенції у переліку правових джерел для розгляду справи; 20,2 % рішень містять лише вказівку на статтю Конвенції без пояснення її значення для розгляду справи; у багатьох випадках посилання зводиться до узагальнення «відповідно до практики ЄСПЛ», яке досить часто не конкретизується (не називаються рішення) і не розкривається змістовно; в 3,3 % рішень посилання зводяться лише до згадування певного рішення чи кількох рішень ЄСПЛ, що визначаються як основа рішення українського суду, але не супроводжуються поясненням конкретних правових позицій, що були використані [2, с.17-18]. 
2. Досить часто судді покликаються на рішення ЄСПЛ тоді, коли справа цілком може бути вирішена на підставі національного законодавства, положення якого узгоджуються із конвенційними стандартами. Так, 67,1 % посилань стосуються стандартних, простих, типових проваджень, щодо яких існують усталені позиції вітчизняної судової практики.
3. За оцінення обґрунтованості (належності, правильності, виправданості та пропорційності) посилань, було констатовано, що мають місце такі ситуації (близько 8,2 % рішень) [2, с.21]: 
– «помилкового» застосування практики ЄСПЛ (розширеного або хибного тлумачення чи відтворення правової позиції ЄСПЛ). Наприклад, непоодинокими є випадки свідомого застосування суддями положень розділу 2 Європейської Конвенції для мотивування власного рішення, хоча цей розділ закріплює норми щодо організації функціонування ЄСПЛ і таке розширення сфери його застосування є помилковим;
– «маніпулятивного» застосування практики ЄСПЛ (використання позицій та/або тексту рішення ЄСПЛ у спосіб, що відповідає не його змісту і обставинам справи, а «потребам судді» щодо обґрунтування власного рішення або його «належного декорування»); 
– «декларативного» застосування практики ЄСПЛ (демонстрування прагнення судді підтвердити прихильність до європейського права);
– «формального» посилання (прояв формального виконання вказівок вищих судів про необхідність застосування Конвенції).
Проте, у більшості випадків (майже 60 % судових рішень) посилання на практику ЄСПЛ є, за висновками експертів, обґрунтованими, й зокрема: у 14,1 % – посилання на практику ЄСПЛ є основою мотивування, оскільки відсутня можливість побудови аргументації на підставі національного законодавства; близько 20 % – правові позиції ЄСПЛ є обов’язковим, але додатковим до національного законодавства способом мотивування; приблизно 24,3 % –правові позиції ЄСПЛ є додатковим, але необов’язковим способом мотивування судового рішення.
4. Окремо від попередньої групи доцільно констатувати проблему із релевантним застосуванням практики ЄСПЛ. Вона полягає в тому, що до певних правовідносин застосовують рішення ЄСПЛ, які, м’яко кажучи, «не про те» [3]. Інколи це виявляється у використанні цитат із рішень ЄСПЛ, які були сформульовані Судом за принципово інших обставин або таких, які обґрунтовують інші правові висновки, яких досяг Суд. Звичка прочитувати рішення ЄСПЛ вибірково, в пошуках «зручного формулювання», стає причиною того, що умова релевантності ігнорується. Часто можна побачити посилання на рішення ЄСПЛ без контексту самої норми Конвенції, яка має застосовуватися, або без самого фактичного контексту рішення. Довільне трактування таких цитат, які іноді не відображають саму правову позицію ЄСПЛ, закріплену в справі, досить часто має місце навіть без ознайомлення з повним текстом рішення ЄСПЛ. 
Підсумовуючи викладене, варто зауважити, що вплив практики Європейського суду з прав людини на національну судову систему є визначальним, адже вона має загальний характер, що детермінований нормативним (прецедентним) характером рішень ЄСПЛ. Ці рішення загального характеру не тільки впливають на зміну позитивістського праворозуміння у сфері захисту прав людини на природно-правове, але й обов’язково потребують урахування усталеної (прецедентної) практики ЄСПЛ у судочинстві та правозастосовчій діяльності усіх органів державної влади України. Треба прагнути до формування в українських суддів вмінь і навичок необхідного та обґрунтованого використання такого джерела права, до вироблення певних стандартів. ЄСПЛ, у свою чергу, повинен давати чіткі орієнтири щодо свого прецедентного права, в тому числі консультативними висновками з питань застосування та тлумачення Конвенції, що допоможе прояснити положення Конвенції та прецедентне право ЄСПЛ.

Список використаних джерел:
1. Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини: Закон України. Відомості Верховної Ради України. 2012. № 30. У редакції від 02.12.2012. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3477-15
2. Буроменський М.В., Сердюк О.В. Аналітичний звіт за результатами моніторингу судових рішень щодо застосування в Україні положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини. 2018. URL: https://www.osce.org/uk/project-coordinator-in-ukraine/390506
3. Бабанли Р., Пушкар П. До питання про (не)релевантне застосування практики Європейського суду з прав людини: практичні поради. URL: https://sud.ua/ru/news/blog/ 140972-do-pitannya-pro-ne-relevantne-zastosuvannya-praktiki-yevropeyskogo-sudu-z-prav-lyudini-praktichni-poradi (дата звернення 30.05.2019) 
 

Last Updated (Monday, 10 June 2019 08:52)

 
Міжнародна науково-практична конференція 30.05.19 - СЕКЦІЯ №1
Побудову правової держави та громадянського суспільства визначено як стратегічні завдання у платформах і програмах переважної більшості політичних течій і партій в Україні. Необхідність створення такої держави та суспільства породжує важливість формування правової культури всіх суб’єктів суспільних відносин. Адже правова культура є відображенням рівня розвитку правосвідомості в суспільстві, системи права і законодавства, юридичної практики та правової науки.
Об’єктом дослідження є правова культура як система правових цінностей, вмінь і навичок, які проявляються в правомірній поведінці суб’єктів правовідносин. 
Предметом наукової розвідки є характеристика правової культури та визначення її впливу на стан законності та правопорядку в сучасному українському суспільстві.
Метою статті є аналіз і висвітлення значимості правової культури в процесі становлення правової держави.
Дослідженням правової культури займалися такі науковці: С.С. Алексеєв, Л.М. Герасіна, О.В. Зайчук, М.В. Кравчук, Ю.І. Крилова, Н.М. Оніщенко, Ю.М. Оборотов, О.Р. Ратінов, І.В.Осика, М.І. Панов, В.М. Кудрявцев, О.В. Макарова Г.О. Мурашин, О.В. Сахаров, О.Ф. Скакун та інші. Правова культура є невід’ємною складовою правової держави. Високий рівень правової культури суспільства є однією з важливих ознак громадянського суспільства і в першу чергу правової держави, яка заснована передусім на принципах верховенства права і правового закону, поваги до основних прав і свобод людини й громадянина.
На думку О.Ф. Скакун правова культура є різновидом і невід'ємною частиною загальної культури суспільства. Правова культура становить систему духовних і матеріальних цінностей у правовій сфері, збережених, накопичених та розвинених суспільством завдяки постійному вдосконаленню заходів інформаційного, просвітницько-освітнього характеру з урахуванням загальнолюдських правових цінностей. Вчена стверджує, що кожне суспільство виробляє свою модель правової культури, стан розвитку якої визначає якість правової системи суспільства [1, с. 648].
Відомі вчені О.В. Сахаров та О.Р. Ратінов розуміють правову культуру як таку, що справляє організаційно-регулятивний вплив на забезпечення соціально-позитивної поведінки. Вона попереджує негативні прояви при вирішенні соціальних завдань будь-якої сфери і будь-якого рівня життя суспільства. Науковці переконані, що низький рівень правової культури призводить до девальвації режиму законності [2, с. 106].
Згідно з поглядами М. В. Кравчука правова культура є системою правових цінностей, що відповідають рівню досягнутого суспільством правового процесу і відбивають у правовій формі стан свободи особи та інші соціальні цінності. Науковець акцентує увагу на тому, що правова культура – це глибоке знання і розуміння права, свідоме виконання його вимог [3, с. 306].
У статті 1 Конституції України зазначено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою [4]. Основним чинником функціонування такої держави є формування якісно нового рівня правової культури громадян. Без високого рівня правосвідомості кожного окремого громадянина України реалізація цілей, проголошених Конституцією, є неможливою. Саме тому правова культура є засадничим компонентом у процесі державотворення, вона сприяє становленню правової системи та громадянського суспільства в державі, адже лише на основі високорозвинутого громадянського суспільства та верховенства права можливо побудувати справжню демократичну державу із правосвідомим населенням [5, с. 105].
За твердженням М. Кравчука правова культура передбачає високу якість правотворчого процесу, реалізації права; достатній рівень правового мислення і психологічного сприйняття правової реальності; усвідомлення специфічних способів правової діяльності правоохоронних органів; результатів реалізації вимог законності у вигляді стійкого і стабільного правопорядку [3, с. 306]
У структурі правової культури виділяють повсякденний, професійний і теоретичний рівні правової культури. Правова культура у повсякденному житті характеризується неглибоким, поверхневим відображенням правових явищ, що не дозволяють правильно обміркувати й оцінити всі сторони правової практики. Водночас повсякденна правова культура сприяє дотриманню вимог правових норм, більш повному перетворенню їх в життя [6, с. 168].
Професійна правова культура притаманна особам з високими знаннями права в конкретній галузі професійної діяльності. Теоретична правова культура є відображенням більш високого рівня знань правових явищ вченими-правознавцями. Теоретична правова культура виступає безпосереднім джерелом права. Вона відіграє найважливішу роль як в правотворчості, так і в реалізації права [6, с. 168-169].
Можна зробити висновок, що побудова правової держави без правової культури громадян є неможливою. Правова культура – це частина культури суспільства як історично сформованої системи загальнолюдських духовно-моральних цінностей, відповідно до яких формується законослухняний спосіб життя і здійснюється правове регулювання суспільних відносин, що встановлюють режим правопорядку у країні. Підвищення рівня правової культури суспільства, в свою чергу, вимагає підвищення рівня та якості організації правового виховання, яке здійснюється шляхом навчання, пропаганди, агітації та самовиховання. Саме правова культура та правове виховання населення є соціальною гарантією дії верховенства правового закону в суспільстві.

Список використаних джерел:
1. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: підручник. Київ: Правова єдність, 2010. 525 с.
2. Сахаров А.В., Ратинов А.Р. Теоретические основы предупреждения преступности. Москва: Знание, 1977. 187 с.
3. Кравчук М.В. Теорія держави і права (опорні конспекти): навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. 3-є вид., змін. й доп. Тернопіль: ТНЕУ, 2018. 524 с.
4. Конституція України: Закон України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР. Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к96-рв (дата звернення: 19.05.19).
5. Макарова О.В., Крилова Ю.І. Проблеми формування правової культури в українському суспільстві. Право. 2015. №30. С. 105.
6. Герасіна Л.М., Панов М.І. Соціологія права: підручник. Київ, 2003. 294 с. 
 

Last Updated (Monday, 10 June 2019 08:45)

 
Міжнародна науково-практична конференція 30.05.19 - СЕКЦІЯ №1
Доба Української революції 1917-1921 рр. залишила в спадок наступним поколінням явища й події минулого, які з плином часу не втрачають своєї значущості, потребують осмислення досвіду як позитивного, так і негативного. У кілька віковій історії Тернополя є один надзвичайно цікавий і неповторний факт: місто тричі було столицею. Сталося це в період Українських визвольних змагань 1917-1921 рр., коли тут перебували уряди трьох українських держав — Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), Української Народної Республіки (УНР) та Галицької Соціалістичної Радянської Республіки (ГСРР). І хоча вищі державні органи ЗУНР, УНР діяли в Тернополі невеликий час, історія дає підстави вважати наше місто тимчасовим столичним центром. Жодне інше місто України не може похвалитися подібною подією [1].Та все ж, на мою думку, важливою віхою багатовікової історії Тернопілля стало те, що наше місто тимчасово було столицею ЗУНР. На сьогоднішній день ця тема є надзвичайно актуальною для всіх українців, адже ми відзначаємо 100-річчя з дня проголошення Західноукраїнської Народної Республіки. Це дуже важливо сьогодні для встановлення соціальної справедливості. Адже цілими десятиліттями про ЗУНР говорили тільки пошепки, а її захисників – стрільців Української Галицької Армії не можна було пом’янути «незлим тихим словом». Офіційна ж історіографія безпідставно твердила, що «Українські буржуазні націоналісти захопили владу на західноукраїнських землях і 1 листопада 1918 р. проголосили створення буржуазно-націоналістичної т. зв. Західноукраїнської Народної Республіки». Це не лише не відповідає історичній правді, а й безсоромно сфальсифіковано. Що ж насправді відбулося в листопадові дні 1918 р. у Львові, яка дальше доля ЗУНР та УГА? 
Мрії галицьких патріотів, які вони пронесли крізь лихоліття Першої світової війни, почали збуватися восени 1918 р. Австро-Угорська монархія швидко наближалася до “свого краху” [2, с. 80; 6а, c. 38]. У результаті успішного повстання була повалена влада монархії Габсбургів й відновлена українська національна держава. Відповідно до тимчасової конституції 13 листопада 1918 року вона отримала назву Західноукраїнська Народна Республіка. Центром історичного Листопадового зриву став древній Львів. Удосвіта 1 листопада 1918 року українські підрозділи, які налічували 1400 вояків та 60 старшин, без кровопролиття роззброїли австро-угорський гарнізон і оволоділи найважливішими стратегічними об'єктами міста [6, с. 173-176]. Над ратушою 1 листопада 1918 р. та будинком намісництва замайоріли українські національні прапори. Військовим комендантом Львова став уродженець села Ішків (нині Козівського району на Тернопільщині) полковник Микола Маринович. 
За прикладом Львова швидко перейшли в українські руки міста та містечка Тернопільщини. Великий ентузіазм і патріотизм проявили жителі Тернополя, зокрема, учителі місцевої української гімназії А. Музичка і С. Сидоряк. Тернопільські студенти на чолі з А. Музичкою роззброїли жандармерію. 1 листопада в Тернополі на міській ратуші замайорів блакитно-жовтий прапор. Його встановив Севастіян Зубрицький-Вінява. Національні прапори були й на будинках інших державних установах. У ході встановлення української національно-демократичної держави не обходилось без ексцесів. Під впливом антиукраїнського збройного виступу львівських поляків готувалося повстання і в Тернополі. 
У місті створювалися органи влади молодої держави: повітовий комісаріат (староство), комісаріат міський, комісаріат пошти, дирекція скарбового округу, податковий відділ, окружний суд, ліквідаційна комісія. Головою утвореного 4 листопада повітового комітету Національної Ради в Тернополі став Петро Карманський – гімназійний учитель і поет. Добре продуманий і конкретний план перевороту розробили збаразькі патріоти під керівництвом священника Степана Теслі. Діяльно включилося у Листопадовий зрив українське селянство Збаражчини. Піднесено зустріло відновлення української державності село Лисичинці Збаразького повіту (нині Підволочиський район) [3, с. 112-120]. 
Законодавчим органом новоствореної держави стала Українська національна рада, яку очолював доктор Євген Петрушевич. Уже 5 листопада 1918 року вона проголосила декларацію, у якій передбачалося ліквідувати національне та соціальне гноблення, запровадити загальне виборче право, восьмигодинний робочий день, здійснити земельну реформу. У силу тогочасних обставин уряд ЗУНР 21 листопада 1918 року переїхав зі Львова до Тернополя, де працював до 2 січня 1919 року. Тут урядові установи містилися в українській гімназії на вул. Костюшка (тепер вул. Камінна, будинок не зберігся), у польській гімназії на вул. Конарського (тепер вул. М. Грушевського), а також у магістраті та в готелі «Подільський» (нині «Україна»). Про це тернополянам нагадує меморіальна дошка на будинку колишньої польської гімназії, у якому нині працює школа №4. Органом Державного секретаріату ЗУНР була щоденна газета «Український голос», яка в 1918-1919 роках виходила у Тернополі [8 С.117-119]. Першочерговим завданням уряду з самого початку була організація і формування військових сил для боротьби на фронті, мобілізація всіх ресурсів для потреб війни, в якій вирішувалася доля української держави. Услід за зверненням уряд почав здійснювати конкретні заходи з військового будівництва, забезпечення війська зброєю та амуніцією. Того ж дня державний секретар військових справ Д. Вітовський видав наказ «До населення Поділля», яким оголошував стан облоги на всій території республіки і проведення мобілізації до армії. В армію охоче йшли юнаки, однак в них не було військового гарту. 
У Тернополі уряд ЗУНР розгорнув клопітку роботу щодо безпосереднього керівництва державним життям. Зокрема велика увага приділялася діяльності органів влади у повітах. 1 грудня було видано «Обіжник до державних повітових комісарів», яким вони затверджувалися як найвищі представники уряду ЗУНР на місцях, несли відповідальність за створення і роботу повітових адміністрацій, повинні були організувати виконання населенням урядових обов’язкових постанов. Виконуючи урядові рішення, повітові комісари розпочали роботу з проведення мобілізації в армію, створення державних запасів хліба та інших сільськогосподарських продуктів, наведення порядку в торгівлі й боротьбі зі спекуляцією, забезпечення населення найнеобхіднішими товарами та вирішення інших важливих справ. Протягом грудня повсюдно було приведено до присяги працівників повітових комісаріатів та громадських комісарів у селах. Так уряд поступово налагоджував систему управління в молодій українській державі [6, с. 70].
Головною зовнішньополітичною проблемою, якою займався уряд ЗУНР у Тернополі, було об’єднання двох українських республік в одну державу, налагодження між ними стосунків в усіх сферах життя. У Державному секретаріаті питання про умови злуки обговорювалися не раз. Останнє засідання уряду з участю віце-президента УНРади Льва Бачинського з цього питання тривало з 22-23 грудня. «Вирішено послати делегацію до Києва з метою завершення злуки обох українських республік», – говорилося в опублікованому урядовому повідомленні. Тим самим уряд ЗУНР однозначно і непохитно висловився за об’єднання з УНР в одну державу [7, с. 60].
Суспільний лад на території ЗУНР охороняла державна жандармерія. ЇЇ станицями була вкрита вся Тернопільщина. Вона гарантувала безпеку громадян, слідкувала за своєчасним виконанням розпоряджень органів державної влади. Молода українська держава зіткнулася з фінансовими труднощами. Прибутки державної казни були мінімальними. У ряді міст Тернопільщини, як і Східної Галичини в цілому, функціонували окремі міські гроші, 20 лютого 1919 року місто Тернопіль видало грошові бони вартість 2, 10, 20, 50 гривень, які ходили нарівні австро-угорськими кронами. У грошовому обігу Збаража були місцеві бони вартістю 1, 5, 10 гривень [4, с. 30-31].
Невідкладним завданням ЗУНР була відбудова зруйнованого господарства краю. Через наступ польських окупантів знесилена восьмимісячною війною з ними, УГА в середині липня 1919 року залишила Тернопільщину. Перехід УГА за Збруч засвідчив повну анексію польськими військами Західної України.
Відзначення 100-річчя ЗУНР дало нам зручну нагоду згадати її керівників, діячів, які в історичний для народу Галичини час стояли біля керма держави. На жаль про всіх керівників ЗУНР ми не знаємо. Одна з таких постатей – Сидір (Ісидір) Голубович. Він із самого початку утворення ЗУНР був серед її чільних керівників, у січні-червні 1919 року очолював уряд республіки – Раду державних секретарів. Цей період був найбільш відповідальним у житті ЗУНР і позначений як значними звершеннями, так і великими втратами.
Сидір Голубович був другим та останнім головою уряду ЗУНР. На його плечі впала важка ноша відповідальності за долю молодої Української держави. Як член національно-демократичної партії, С. Голубович активно проводив її політику. Він був секретарем «Подільської ради» – політичного об’єднання національних демократів у Тернопільському окрузі, очолював повітове товариство «Сокіл». На виборах у квітні 1919 року переміг від округу Тернопіль-Збараж-Нове-Козова. Згодом у Відні він зблизився з Є. Петрушевичем, майбутнім президентом ЗУНР, і в подальшому своєму політичному житті став його вірним побратимом. У 1913 р. С. Голубович був обраний послом галицького сейму.
С. Голубович брав участь в історичному засіданні Української національної ради у Львові 18-19 жовтня 1918 року, на якому було проголошено Українську державу на території Східної Галичини, Буковини і Закарпаття. Після «листопадового зриву» він входить до провідного керівництва УНРади, а 9 листопада призначається державним секретарем суддівництва. 18 грудня 1918 р., коли уряд ЗУНР перебував у Тернополі, С. Голубович видав «Розпорядок державного секретаря судівництва про державну прокураторію». 4 січня 1919 року він був офіційно призначений головою уряду ЗУНР і за дорученням виділу УНРади сформував його склад. В особистій долі C. Голубовича відбилася доля українського народу Галичини періоду звитяжної боротьби за свою державність. Історія жорстоко обійшлаcя з C. Голубовичем, безпідставно замовчуючи його ім'я кілька десятиліть у літописі ЗУНР, політичного життя Галичини [5, с. 54-59]. 
Процес державної розбудови ЗУНР, діяльності уряду не був простим, навпаки, дуже складним і неоднозначним. Досвіду в цій справі ніколи не було. І, напевне, цілком зрозумілими були деякі розходження в керівництві ЗУНР. Саме з цієї причини глава уряду К. Левицький в 20-х числах грудня склав в себе повноваження. Уряд тимчасово очолив С. Голубович. Невдовзі, 4 січня 1919 р. він був офіційно затверджений Головою Ради державних секретарів. Наприкінці грудня 1918 року уряд почав переїжджати до Станіслава (нині Івано-Франківськ). Останні урядові установи виїхали з Тернополя в перші дні січня наступного року. У житті ЗУНР розпочиналася нова віха, нова героїчна сторінка. 

Список використаних джерел:
1. Бармак М.В., Бармак О.Я. Наш край – Тернопільщина. Тернопіль: Астон, 2003. 154 с.
2. Букавин І.Я. Наш край. Історія Тернопільщини. Тернопіль: Астон, 2002. 48 с.
3. Гуцал П. Тричі був Тернопіль столицею. URL: https://poglyad.te.ua/
4. Гуцал П., Півторак Р. Уряд ЗУНР у Тернополі: Регіональний річник Тернополя. Тернопіль: Збруч, 2003. С. 117—119.
5. Ельгорт Б.Б., Лопата В.Г., Чернявський Ф.Ф. Тернопіль. Історико-краєзнавчий нарис. Львів: Каменяр, 2000. 84 с.
6. Кравчук М.В. Правові основи будівництва Національних Збройних Сил України в 1914-1993 рр. (Орг–я. структура, штати): Історико–правове дослідження. Івано-Франківськ: Вид. «Плай». Коломия: видавничо-поліграфічне товариство «Вік», 1997. 292 с.
7. Куневич Б., Ониськів М. Тернопілля ’98, ’99. Регіональний річник. Кн.4. Тернопіль: Збруч, 2003. 696 с.
8. Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія ЗУНР. Львів: Інститут українознавства НАНУ. Видавнича фірма «Олір», 2004. 308 с.
9. Матейко Р.М. Від Маківки до Стрипи. Нарис історії Українського Січового Стрілецтва та Української Галицької Армії. Тернопіль: ТзОВ «Тернограф», 2012. 164 с. 
10. Матейко Р., Мельничук Б. Воєнними дорогами синів Галичини. Тернопіль: Збруч, 2004. 72 с.
11. Мельничук Б., Проник Б. Погляд крізь століття. Історія міста очами емігрантів. Тернопіль: Астон, 2005. 226 с. 
 
 
Міжнародна науково-практична конференція 30.05.19 - СЕКЦІЯ №1
Постановка проблеми. Принцип верховенства права відіграє виняткову роль у сучасній демократичній державі. Термін «верховенство права» не часто зустрічається в європейських конституціях, натомість побудова правових систем реалізується саме на застосуванні даного принципу у всіх сферах суспільства. Це обумовлено складним процесом формування демократичних засад та пошуку гарантії прав та свобод людини і громадянина. Проблема, що становить предмет цього дослідження є актуальною, як в практичному, так і в теоретичному значенні.
Рівень розробки. Принцип верховенства права був закладений ще у працях  західних правників: Джеймса Гаррінгтона, Альберта Дайсі, Томаса Джефферсона. На сьогоднішній день даний принцип активно та різнопланово вивчається українськими вченими-правниками. З точки зору теорії держави та права, принцип верховенства права досліджували: П.Арнаутов, С.П. Головатий, М.І. Козюбра, М.В. Кравчук, Р.О. Падалка, Н.В. Пильгун, С.П.Погребняк, П.М. Рабінович, М.В. Рощук, С.В. Шевчук. Також досліджувався правовий принцип з використанням конституційно-правових підходів. Це можна зустріти у працях П.Ф. Мартиненка, В.Ф. Погорілка, Ю.М. Тодика.
Об’єктом дослідження є принципи права як основа правової держави.
Предмет дослідження – є висвітлення принципу верховенство права в процесі реалізації та організації державної влади в Україні.
Мета та завдання дослідження. Метою дослідження є визначення сутності та особливостей принципу «верховенства права» та реалізації в державо- і правотворенні України.
Для досягнення основної мети поставлено такі завдання: визначити сутність та ознаки верховенства права, охарактеризувати реалізацію принципу верховенства права в Україні, визначити шляхи і перспективи розвитку правової держави на основі верховенства права та законності.
Основний виклад матеріалу. Людство, з часів свого виникнення, завжди прагнуло до поліпшення свого життя, вигадуючи різноманітні, зокрема, й утопічні ідеї, частина з яких концептуально оформилася у вчення про справедливість. Справедливий державний устрій, справедливе ставлення до громадян, справедливість у відносинах між людьми — це саме ті принципи, впровадження яких сприяло б утвердженню ідеалу людського співіснування. Розбудова державності в Україні вимагає переосмислення та концептуалізації наукових ідей, які торкаються сутності і значення державоутворюючих інститутів, інститутів правової держави та громадянського суспільства.
Історичні витоки принципу верховенства права беруть свій початок ще з часів античності. Аристотель вважав, що держава, яка керується законами, є вищою за державу, яка керується людьми. А вже у 1656 році англійський учений та політичний діяч Д. Гаррінгтон запропонував вперше визначення принципу верховенства права як правління законів, а не людей, наслідуючи ідею свого попередника. Проте сучасне розуміння поняття «верховенство права» запровадив, зокрема, британський правник-конституціоналіст, професор А.В. Дайсі у 1885р. Для нього верховенство права мало три стрижневі риси. Перша: «Жодна людина не може зазнавати покарання, окрім як у випадку явного порушення закону», який повинен забезпечувати визначеність та передбачуваність, щоб ним могли керуватись громадяни при вчиненні дій чи веденні справ, і який не повинен дозволяти карати особу ретроспективно. Дайсі вважав, що «там, де має місце дискреція, є простір для свавільності». Друга риса: «Жодна людина не перебуває понад законом» та «усі суспільні класи є загальнопідпорядкованим єдиним приписам права». Третя риса: верховенство права повинно випливати не із писаної конституції, а із «звичаєвого (витвореного суддями) права» [6, с. 3-13]. 
Як зазначив М. Кравчук: «За твердженням багатьох вчених світу «верховенство права» включає формальну законність, демократію та індивідуальні права. Термін «верховенство права» охоплює корпус фундаментальних принципів і цінностей, які разом надають законному порядку певної єдності і стабільності. «Верховенство права» – це поєднання стандартів, очікувань і прагнень, воно вбирає у себе традиційні уявлення про індивідуальну свободу і природну справедливість і, загальніше, поняття про вимоги справедливості й чесності у відносинах уряду і громадян» [3, с. 101].
Відповідно до підходів Венеціанської комісії виділяють такі складові «верховенства права»: доступ до закону (положення закону повинні бути зрозумілими, ясними та передбачуваними); вирішення питань про юридичні права повинно, як правило, здійснюватися на підставі закону, а не за розсудом, рівність перед законом; влада повинна реалізовуватися відповідно до закону, справедливо та розумно; права людини повинні бути захищені; повинні бути наявні засоби для врегулювання спорів без невиправданих витрат та відстрочок, наявність справедливого суду; держава повинна дотримуватися своїх зобов’язань у рамках як міжнародного, так і національного права [8].
Ще з початку 20 століття застосування принципу “верховенства права” розгортає ряд дискусій серед політологів, теоретиків права, вчених. Конкретного визначення цього принципу знайти важко, зазвичай розглядається у широкому та вузькому розумінні. По-перше, це модель організації політичної влади в суспільстві, а по-друге, це співвідношення права і закону у врегулюванні суспільних відносин.  Саме на такий підхід орієнтує ст. 8 Конституції України, яка декларує визнання і дію принципу верховенства права [2]. Причому Україна є чи не єдиною державою, в Основному Законі якої зафіксовано положення не тільки про верховенство права, бастіоном якого вважається Велика Британія, а й положення про правову державу, яку небезпідставно іменують німецьким винаходом. 
Для України процес утвердження принципів «верховенства права» і правової держави виявився неймовірно складним: він відбувається з величезними суперечностями, деформаціями і відкатами. Тому часто ставимо питання чи діє все таки «верховенство права» в нашій державі? В Україні проголошується і діє принцип «верховенства права», який є основоположною засадою у визначенні конституційного ладу держави. Його значення для правової держави визначальне, адже право – це прояв вищої справедливості і його панування в суспільстві перш за все вказує на пріоритетність прав і свобод людини. На думку М. Кравчука впровадження принципу «верховенство права» в правове життя нині є ключовим завданням всієї української юриспруденції, поряд з виконанням конституційного завдання – розбудови соціальної, демократичної, правової держави. 
Процес формування правової держави є складним та послідовним, він зумовлений проведенням економічних, політичних, соціальних, правових реформ. Але цього недостатньо, адже правова держава – та, де панує право в громадянському суспільстві, правовій системі, в усіх сферах життєдіяльності людини, де воно покладено в основу діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, які повинні приймати виважені та справедливі рішення [5, с. 3-5]. Саме громадянське суспільство є «соціальним контекстом» для формування інститутів прав людини та правової держави [4, с. 172-184].
Ступінь впровадження «верховенства права» в державі впливає на рівень корупції, можливість забезпечення справедливого правосуддя, прийняття справедливих законів та правильного їх застосування. Створення державою надійних сприятливих умов для належного впровадження верховенства права в усі суспільні відносини, закріплення на законодавчому рівні гарантій його забезпечення та механізму захисту у разі порушення цього принципу є її пріоритетними напрямками. Водночас, в Україні існують суттєві проблеми щодо «верховенства права», які породжують нестабільність державної влади, підвищення рівня корупції, відсутність належного забезпечення доступності правосуддя, неупередженого та справедливого суду, призводять до порушення основних прав і свобод людини та громадянина, здійснення Верховною Радою України і Кабінетом Міністрів України функцій та повноважень, не передбачених Конституцією України, тощо [5].
Зміст правової реформи в Україні, яка належить до країн «перехідної юриспруденції», полягає у забезпеченні юридичними засобами визнання та застосування принципу верховенства права з огляду на його органічну характеристику. Органічна характеристика принципу верховенства права не може бути самостійно реалізована на практиці, вона не є «само реалізаційною», а, скоріш за все, являє собою «моральність прагнення» як головний чинник вдосконалення конституційного права. Таким чином, органічній характеристиці принципу верховенства права відповідає принцип верховенства прав людини та основних свобод.
Процес побудови правової держави в Україні не неминуче пов’язаний із ефективністю реалізації конституційного принципу в діяльності всіх органів виконавчої та судової гілки влади. Тому правові засоби обмеження держави та питання забезпечення відповідності українського законодавства чинній Конституції України не можуть не хвилювати широкі кола вітчизняних науковців та юристів-практиків. Побудова правової держави, неможлива без повної цілковитої реалізації принципу «верховенства права», що означає, що у правовій державі має панувати закон, а не інтереси осіб, у руках яких у певний момент перебуває влада, а в рамках відповідальності незалежно від займаної посади. Неухильне дотримання принципів верховенства права та верховенства закону покликане забезпечити права і свободи людини у всіх сферах життя, а зі сторони підвладних – повагу до законів та органів влади та їх посадових осіб. За такого розуміння сила держави, на якій вона ґрунтується, законна лише в тому випадку, якщо вона застосовується у строгій відповідності із правом, якщо вона цілковито слугує йому [7, с. 32-33].
Висновки. Підсумовуючи викладене, зазначимо, що утвердження принципу верховенства права у нашій державі й функціонування демократичної, правової держави можливе лише за таких умов: 
1) наявність повноцінного громадянського суспільства, оскільки виникнення «верховенства права» і правової держави обумовлено саме потребами громадянського суспільства.
2) зв’язаність, обмеженість державної влади правами й свободами людини, поділ державної влади, конституційне встановлення прав і свобод людини і громадянина, взаємна відповідальність держави й особи тощо. 
3) втілення принципу верховенства Конституції, який можна розглядати як цілісний конституційний принцип організації й функціонування правової держави, в основу якого покладено загальну ідею підпорядкування держави конституції, праву загалом.
4) відповідальність держави перед особою. Інститут відповідальності держави перед особою – одна з головних гарантій прав і свобод людини, закріплених у чинному законодавстві. Саме завдяки цьому інституту досягається послаблення тиску держави на суспільство і, водночас, підвищується можливість контролю останнього за діями держави. 
Таким чином, принцип “верховенства права” є відображенням найвищих загальнолюдських цінностей у всіх сферах суспільного життя, орієнтиром пошуку шляхів до світового порядку.

Список використаних джерел:
1. Арнаутов П. Забезпечення верховенства права як основа розвитку правової державності. Політичний менеджмент. 2010. №6. С. 35—41.
2. Конституція України від 28 червня 1996 р. Відомості Верховної Ради України. 1996. №8. У редакції від 21. 02. 2019. URL https://zakon.rada.gov.ua/go/254к/96-вр (дата звернення 01. 05. 2019).
3. Кравчук М.В. Проблеми теорії держави і права (опорні конспекти): навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. 3-тє вид., змін. й допов. Тернопіль: Екон. думка, 2016. 420 с.
4. Кравчук М.В. Теорія держави і права (опорні конспекти): Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. 3-є вид., змін. й доп. Тернопіль: ТНЕУ, 2018. 524 с.
5. Падалка Р.О. Верховенство права як основоположний принцип права. Інститут законодавства Верховної Ради України. Київ. 2018. 170 с.
6. Погребняк С.П. Історичні витоки верховенства права. Харків: «Право», 2008. 13 с.
7. Пильгун Н.В., Рощук М.В. Реалізація  принципу верховенства права як необхідна умова побудови правової держави. Юридичний вісник. 2012. С. 30—34.
8. Принцип верховенства права. URL: http://akrsud.kharkiv.ua/printsip-verhovenstva-prava/ (дата звернення 10.03.2019) 
 

Last Updated (Monday, 10 June 2019 08:35)

 
Міжнародна науково-практична конференція 30.05.19 - СЕКЦІЯ №1
Процес здобуття ЗУНР розпочався у ніч на 1 листопада 1918 р. українські військові з’єднання взяли під свій контроль усі стратегічні пункти Львова. Головну роль в організації цього «Листопадовому зриву» відіграв Дмитро Вітовський. Першим урядом став тимчасовий Державний Секретаріат, який очолив К. Левицький. Отже, нова держава проголошена 1 листопада 1918 р., а юридично закріплена (тобто прийняті закони, що визначали політичні, економічні, соціальні основи розвитку суспільства) 13 листопада 1918 р. із назвою Західноукраїнська Народна Республіка (далі – ЗУНР).
Держава, яка є в процесі державотворення, починає своє створення з прийняття законів, які будуть підґрунтям для подальшого державотворчого процесу. Тому розглядаючи ЗУНР, можна сказати, що першим і єдиним конституційним актом є « Тимчасовий основний закон». У ньому прописані такі основні аспекти: чітке визначення території, наявність суверенітету, державне заступництво та символіка, а саме –  герб – золотий лев на синьому полі, а згодом тризуб, і синьо-жовтий прапор; затверджено державну печатку. На мою думку, прийняття «Тимчасового основного закону» є першим і найголовнішим етапом державного будівництва в період ЗУНР [2, с. 193] .
Наступним важливим кроком до створення єдиної держави є формування Української Галицької Армії. Як стверджує М.В. Кравчук: «Збройні формування Українських січових стрільців на чолі з Д. Вітовським стали рушійною силою в створенні української держави на західних землях України. Саме їхніми зусиллями закладений фундамент формування національної, державницької свідомості українців, що реально дало можливість проголосити власну державу.» На мою думку, саме створення повноцінної армії є невід’ємною частиною державотворення. Оскільки, оборона – це одна з найважливіша функція держави, а якщо функція не виконується, то, відповідно, держава не є функціональною. Окрім того, постійне і стійке військо продукує патріотизм, і як результат- міцна держава і народ, який в критичних ситуаціях не буде осторонь [2, с. 2 ]. 
Ще одним кроком до єдиної держави стало прийняття Закону «Про використання мови у зовнішньому і внутрішньому урядуванні державних влад та урядів, публічних інститутів та державних підприємств у Західній обласні Української Народної Республіки», прийнятий 15 лютого 1919 року. Він постановив що «державною мовою на Західній Області Української Народної Республіки є мова українська» [4 ] .
Важливою ланкою державного механізму ЗУНР були судово-прокурорські органи. 21 листопада 1918 р. УН Рада прийняла закон «Про тимчасову організацію судів і судової влади. Тимчасово судові функції в ЗУНР продовжували виконувати суди колишньої Австро-угорської монархії під керівництвом держсекретарства юстиції. Виходячи з цього, всі старі судді, які не скомпрометували себе антинародною, антиукраїнською діяльністю і прийняли присягу чесно служити ЗУНР, могли залишатися на своїх місцях [5 ] .
Продовжуючи реформу судової системи, УН Рада 11 лютого 1919 р. видала закон про утворення в повітах трибуналів першої інстанції – для розгляду кримінальних справ. Суддів цих трибуналів призначало секретарство юстиції [ 2, с. 192-193] .
Поновили в ЗУНР свою діяльність адвокати, об'єднані у палату адвокатів. Вони присягнули, що дотримуватимуться законів країни і служитимуть в ім'я її блага. Розпорядженням секретарства юстиції від 1 березня була створена нотаріальна служба. Нотаріуси також прийняли присягу на вірність Українській державі та виконували всі нотаріальні дії від її імені [5 ]. 
8 квітня 1919 р. було прийнято закон "Про право громадянства Західної області УНР і правовий статус чужоземців". Кожна людина, яка в день проголошення закону мала право належності до якої-небудь міської або селянської общини, вважалася громадянином УНР. Закон визнавав всіх осіб громадянами всіх осіб за їхнім бажанням і власноручною заявою, поданою до 20.04.1919. В іншому випадку вони вважались чужинцями [3, с. 118-119 ]. 
Зі створенням на західноукраїнських землях Української Національної Ради (далі – УНРада) в жовтні 1918 р. береться курс на відродження національної освіти, а саме: повну українізацію школи, видання шкільних підручників, одержавлення українських гімназій, створення Державного Секретаріату освіти і віросповідань тощо. Величезну роль у цьому процесі відіграла шкільна освіта як чинник розвитку державотворчих процесів, яка, власне, і проводила роботу, пов’язану з ліквідацією неписьменності серед дорослого населення [6, с. 219 ] .
Отже, становлення української правової держави відбувалось. Чи можна назвати ЗУНР державою? На мою думку, так. Обґрунтувати можна тим, що для держави притаманні такі риси як: наявність бюджетної системи, громадянства або підданства, політико- територіальна організація, загальнообов’язкові правила поведінки, суверенітет. Як бачимо, з вище перелічених законів, які були прийняті та виконувались, ЗУНР – українська правова держава, яка пройшла тернистий шлях до здобуття незалежності та самостійності. Безперечно, досягти ідеальної, повної злагоди в умовах громадянської було неможливо. І все ж демократам, прихильникам державного відродження України для забезпечення злагоди слід було докладати більше зусиль, насамперед, у сфері соціально-економічної політики.

Список використаних джерел:
1. Кравчук М.В. Армія в державотворенні західноукраїнської народної республіки: організаційно-правові основи. Актуальні проблеми правознавства. 2017. №3. С. 25-30.
2.  Ухач В.З. Історія держави і права України: Навчальний посібник (конспекти лекцій). Тернопіль: Вектор. 2018. 378 с.
3. Тимченко Р. Державне будівництво та політико-економічні перетворення ЗУНР (листопад 1918 – червень 1919 рр.). Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. Київ: Інститут історії України НАН України. 2011. №6. С. 111-144.
4. Закон «Про державну мову» від 15.02.1919
5. Ситник О.М. Досвід державного будівництва ЗУНР як вияв прагнення до соборності українських земель. URL http://www.iai.dn.ua/_u/iai/dtp/CONF/11/articles/sec2/s2a11.html
6. Купрійчук В. Державне управління у галузі освіти Західноукраїнської Народної Республіки (листопад 1918 – 1919 рік). Соціальна і гуманітарна політика. Київ: Вісник Національної академії державного управління. 2013. №29. С. 2018-225. 

 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2019
September
MoTuWeThFrSaSu
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30      
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2019 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція