Міжнародна науково-практична конференція 30.05.19 - СЕКЦІЯ №1
Доба Української революції 1917-1921 рр. залишила в спадок наступним поколінням явища й події минулого, які з плином часу не втрачають своєї значущості, потребують осмислення досвіду як позитивного, так і негативного. У кілька віковій історії Тернополя є один надзвичайно цікавий і неповторний факт: місто тричі було столицею. Сталося це в період Українських визвольних змагань 1917-1921 рр., коли тут перебували уряди трьох українських держав — Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), Української Народної Республіки (УНР) та Галицької Соціалістичної Радянської Республіки (ГСРР). І хоча вищі державні органи ЗУНР, УНР діяли в Тернополі невеликий час, історія дає підстави вважати наше місто тимчасовим столичним центром. Жодне інше місто України не може похвалитися подібною подією [1].Та все ж, на мою думку, важливою віхою багатовікової історії Тернопілля стало те, що наше місто тимчасово було столицею ЗУНР. На сьогоднішній день ця тема є надзвичайно актуальною для всіх українців, адже ми відзначаємо 100-річчя з дня проголошення Західноукраїнської Народної Республіки. Це дуже важливо сьогодні для встановлення соціальної справедливості. Адже цілими десятиліттями про ЗУНР говорили тільки пошепки, а її захисників – стрільців Української Галицької Армії не можна було пом’янути «незлим тихим словом». Офіційна ж історіографія безпідставно твердила, що «Українські буржуазні націоналісти захопили владу на західноукраїнських землях і 1 листопада 1918 р. проголосили створення буржуазно-націоналістичної т. зв. Західноукраїнської Народної Республіки». Це не лише не відповідає історичній правді, а й безсоромно сфальсифіковано. Що ж насправді відбулося в листопадові дні 1918 р. у Львові, яка дальше доля ЗУНР та УГА? 
Мрії галицьких патріотів, які вони пронесли крізь лихоліття Першої світової війни, почали збуватися восени 1918 р. Австро-Угорська монархія швидко наближалася до “свого краху” [2, с. 80; 6а, c. 38]. У результаті успішного повстання була повалена влада монархії Габсбургів й відновлена українська національна держава. Відповідно до тимчасової конституції 13 листопада 1918 року вона отримала назву Західноукраїнська Народна Республіка. Центром історичного Листопадового зриву став древній Львів. Удосвіта 1 листопада 1918 року українські підрозділи, які налічували 1400 вояків та 60 старшин, без кровопролиття роззброїли австро-угорський гарнізон і оволоділи найважливішими стратегічними об'єктами міста [6, с. 173-176]. Над ратушою 1 листопада 1918 р. та будинком намісництва замайоріли українські національні прапори. Військовим комендантом Львова став уродженець села Ішків (нині Козівського району на Тернопільщині) полковник Микола Маринович. 
За прикладом Львова швидко перейшли в українські руки міста та містечка Тернопільщини. Великий ентузіазм і патріотизм проявили жителі Тернополя, зокрема, учителі місцевої української гімназії А. Музичка і С. Сидоряк. Тернопільські студенти на чолі з А. Музичкою роззброїли жандармерію. 1 листопада в Тернополі на міській ратуші замайорів блакитно-жовтий прапор. Його встановив Севастіян Зубрицький-Вінява. Національні прапори були й на будинках інших державних установах. У ході встановлення української національно-демократичної держави не обходилось без ексцесів. Під впливом антиукраїнського збройного виступу львівських поляків готувалося повстання і в Тернополі. 
У місті створювалися органи влади молодої держави: повітовий комісаріат (староство), комісаріат міський, комісаріат пошти, дирекція скарбового округу, податковий відділ, окружний суд, ліквідаційна комісія. Головою утвореного 4 листопада повітового комітету Національної Ради в Тернополі став Петро Карманський – гімназійний учитель і поет. Добре продуманий і конкретний план перевороту розробили збаразькі патріоти під керівництвом священника Степана Теслі. Діяльно включилося у Листопадовий зрив українське селянство Збаражчини. Піднесено зустріло відновлення української державності село Лисичинці Збаразького повіту (нині Підволочиський район) [3, с. 112-120]. 
Законодавчим органом новоствореної держави стала Українська національна рада, яку очолював доктор Євген Петрушевич. Уже 5 листопада 1918 року вона проголосила декларацію, у якій передбачалося ліквідувати національне та соціальне гноблення, запровадити загальне виборче право, восьмигодинний робочий день, здійснити земельну реформу. У силу тогочасних обставин уряд ЗУНР 21 листопада 1918 року переїхав зі Львова до Тернополя, де працював до 2 січня 1919 року. Тут урядові установи містилися в українській гімназії на вул. Костюшка (тепер вул. Камінна, будинок не зберігся), у польській гімназії на вул. Конарського (тепер вул. М. Грушевського), а також у магістраті та в готелі «Подільський» (нині «Україна»). Про це тернополянам нагадує меморіальна дошка на будинку колишньої польської гімназії, у якому нині працює школа №4. Органом Державного секретаріату ЗУНР була щоденна газета «Український голос», яка в 1918-1919 роках виходила у Тернополі [8 С.117-119]. Першочерговим завданням уряду з самого початку була організація і формування військових сил для боротьби на фронті, мобілізація всіх ресурсів для потреб війни, в якій вирішувалася доля української держави. Услід за зверненням уряд почав здійснювати конкретні заходи з військового будівництва, забезпечення війська зброєю та амуніцією. Того ж дня державний секретар військових справ Д. Вітовський видав наказ «До населення Поділля», яким оголошував стан облоги на всій території республіки і проведення мобілізації до армії. В армію охоче йшли юнаки, однак в них не було військового гарту. 
У Тернополі уряд ЗУНР розгорнув клопітку роботу щодо безпосереднього керівництва державним життям. Зокрема велика увага приділялася діяльності органів влади у повітах. 1 грудня було видано «Обіжник до державних повітових комісарів», яким вони затверджувалися як найвищі представники уряду ЗУНР на місцях, несли відповідальність за створення і роботу повітових адміністрацій, повинні були організувати виконання населенням урядових обов’язкових постанов. Виконуючи урядові рішення, повітові комісари розпочали роботу з проведення мобілізації в армію, створення державних запасів хліба та інших сільськогосподарських продуктів, наведення порядку в торгівлі й боротьбі зі спекуляцією, забезпечення населення найнеобхіднішими товарами та вирішення інших важливих справ. Протягом грудня повсюдно було приведено до присяги працівників повітових комісаріатів та громадських комісарів у селах. Так уряд поступово налагоджував систему управління в молодій українській державі [6, с. 70].
Головною зовнішньополітичною проблемою, якою займався уряд ЗУНР у Тернополі, було об’єднання двох українських республік в одну державу, налагодження між ними стосунків в усіх сферах життя. У Державному секретаріаті питання про умови злуки обговорювалися не раз. Останнє засідання уряду з участю віце-президента УНРади Льва Бачинського з цього питання тривало з 22-23 грудня. «Вирішено послати делегацію до Києва з метою завершення злуки обох українських республік», – говорилося в опублікованому урядовому повідомленні. Тим самим уряд ЗУНР однозначно і непохитно висловився за об’єднання з УНР в одну державу [7, с. 60].
Суспільний лад на території ЗУНР охороняла державна жандармерія. ЇЇ станицями була вкрита вся Тернопільщина. Вона гарантувала безпеку громадян, слідкувала за своєчасним виконанням розпоряджень органів державної влади. Молода українська держава зіткнулася з фінансовими труднощами. Прибутки державної казни були мінімальними. У ряді міст Тернопільщини, як і Східної Галичини в цілому, функціонували окремі міські гроші, 20 лютого 1919 року місто Тернопіль видало грошові бони вартість 2, 10, 20, 50 гривень, які ходили нарівні австро-угорськими кронами. У грошовому обігу Збаража були місцеві бони вартістю 1, 5, 10 гривень [4, с. 30-31].
Невідкладним завданням ЗУНР була відбудова зруйнованого господарства краю. Через наступ польських окупантів знесилена восьмимісячною війною з ними, УГА в середині липня 1919 року залишила Тернопільщину. Перехід УГА за Збруч засвідчив повну анексію польськими військами Західної України.
Відзначення 100-річчя ЗУНР дало нам зручну нагоду згадати її керівників, діячів, які в історичний для народу Галичини час стояли біля керма держави. На жаль про всіх керівників ЗУНР ми не знаємо. Одна з таких постатей – Сидір (Ісидір) Голубович. Він із самого початку утворення ЗУНР був серед її чільних керівників, у січні-червні 1919 року очолював уряд республіки – Раду державних секретарів. Цей період був найбільш відповідальним у житті ЗУНР і позначений як значними звершеннями, так і великими втратами.
Сидір Голубович був другим та останнім головою уряду ЗУНР. На його плечі впала важка ноша відповідальності за долю молодої Української держави. Як член національно-демократичної партії, С. Голубович активно проводив її політику. Він був секретарем «Подільської ради» – політичного об’єднання національних демократів у Тернопільському окрузі, очолював повітове товариство «Сокіл». На виборах у квітні 1919 року переміг від округу Тернопіль-Збараж-Нове-Козова. Згодом у Відні він зблизився з Є. Петрушевичем, майбутнім президентом ЗУНР, і в подальшому своєму політичному житті став його вірним побратимом. У 1913 р. С. Голубович був обраний послом галицького сейму.
С. Голубович брав участь в історичному засіданні Української національної ради у Львові 18-19 жовтня 1918 року, на якому було проголошено Українську державу на території Східної Галичини, Буковини і Закарпаття. Після «листопадового зриву» він входить до провідного керівництва УНРади, а 9 листопада призначається державним секретарем суддівництва. 18 грудня 1918 р., коли уряд ЗУНР перебував у Тернополі, С. Голубович видав «Розпорядок державного секретаря судівництва про державну прокураторію». 4 січня 1919 року він був офіційно призначений головою уряду ЗУНР і за дорученням виділу УНРади сформував його склад. В особистій долі C. Голубовича відбилася доля українського народу Галичини періоду звитяжної боротьби за свою державність. Історія жорстоко обійшлаcя з C. Голубовичем, безпідставно замовчуючи його ім'я кілька десятиліть у літописі ЗУНР, політичного життя Галичини [5, с. 54-59]. 
Процес державної розбудови ЗУНР, діяльності уряду не був простим, навпаки, дуже складним і неоднозначним. Досвіду в цій справі ніколи не було. І, напевне, цілком зрозумілими були деякі розходження в керівництві ЗУНР. Саме з цієї причини глава уряду К. Левицький в 20-х числах грудня склав в себе повноваження. Уряд тимчасово очолив С. Голубович. Невдовзі, 4 січня 1919 р. він був офіційно затверджений Головою Ради державних секретарів. Наприкінці грудня 1918 року уряд почав переїжджати до Станіслава (нині Івано-Франківськ). Останні урядові установи виїхали з Тернополя в перші дні січня наступного року. У житті ЗУНР розпочиналася нова віха, нова героїчна сторінка. 

Список використаних джерел:
1. Бармак М.В., Бармак О.Я. Наш край – Тернопільщина. Тернопіль: Астон, 2003. 154 с.
2. Букавин І.Я. Наш край. Історія Тернопільщини. Тернопіль: Астон, 2002. 48 с.
3. Гуцал П. Тричі був Тернопіль столицею. URL: https://poglyad.te.ua/
4. Гуцал П., Півторак Р. Уряд ЗУНР у Тернополі: Регіональний річник Тернополя. Тернопіль: Збруч, 2003. С. 117—119.
5. Ельгорт Б.Б., Лопата В.Г., Чернявський Ф.Ф. Тернопіль. Історико-краєзнавчий нарис. Львів: Каменяр, 2000. 84 с.
6. Кравчук М.В. Правові основи будівництва Національних Збройних Сил України в 1914-1993 рр. (Орг–я. структура, штати): Історико–правове дослідження. Івано-Франківськ: Вид. «Плай». Коломия: видавничо-поліграфічне товариство «Вік», 1997. 292 с.
7. Куневич Б., Ониськів М. Тернопілля ’98, ’99. Регіональний річник. Кн.4. Тернопіль: Збруч, 2003. 696 с.
8. Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія ЗУНР. Львів: Інститут українознавства НАНУ. Видавнича фірма «Олір», 2004. 308 с.
9. Матейко Р.М. Від Маківки до Стрипи. Нарис історії Українського Січового Стрілецтва та Української Галицької Армії. Тернопіль: ТзОВ «Тернограф», 2012. 164 с. 
10. Матейко Р., Мельничук Б. Воєнними дорогами синів Галичини. Тернопіль: Збруч, 2004. 72 с.
11. Мельничук Б., Проник Б. Погляд крізь століття. Історія міста очами емігрантів. Тернопіль: Астон, 2005. 226 с.