... Коли суть справи обміркована заздалегіть, слова приходять самі собою (Гроцій) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 20.04.2016 - Секція №6
1. «Усвідомлюючи відповідальність перед Богом…». Положення ст. 52 Конституції колишнього СРСР, в склад якого входила Українська РСР, передбачали відділення церкви від держави. Така позиція ґрунтувалась на марксистсько-ленінській теорії [46, с. 109; 21, с. 416], яка спочатку диктувалась «політичною боротьбою та глибоко емоційним атеїзмом» [24, с. 57], а в наступному – отримала ознаки «кровавого атеїзму». Відомо, що «атеїзм» (від грец. – безбожний) – «заперечення існування Бога; відмова від релігійних вірувань; безбожність, безвір’я» [6, с. 27], а тому світоглядом вірування є витвором самої людини. Щодо змісту тогочасного «кровавого атеїзму», то він розвивався з достатньою впертістю та наполегливістю. Так, Президія ВЦВК – вищий орган законодавчої влади Радянської Росії – 2 січня 1922 р. прийняла, а 23 лютого 1922 р. опублікувала постанову «Про ліквідацію церковного майна» [1, с. 34] «нібито для боротьби з голодом. Насправді ‒ для порятунку влади та поповнення валютного фонду» [17]. Однак, 16 березня 1922 р. Політбюро ЦК РКП (б), враховуючи активний супротив народу щодо таких актів, прийшов до висновку, що: «справа про ліквідацію церковного майна ще не підготовлена» [40]. Водночас, В.І. Ленін, заперечуючи проти такої м’якості, в листі до В.М. Молотова від 19 березня 1922 р. наголосив на жорстокість (мовою оригіналу – авт.): «чем большее число представителей реакционного духовенства и реакционной буржуазии удастся нам по этому поводу расстрелять, тем лучше. Надо именно теперь, – писав він, – проучить эту публику так, чтобы на несколько десятков лет ни о каком сопротивлении они не смели и думать» [34; 20]. Того ж року В.І. Ленін надає проект Кримінального кодексу та вказівку до нього (мовою оригіналу – авт.): «суд должен не устранять террор, а обосновать и узаконить его...». На підставі чого, лише «за 1922 р. було знищено 29 православних єпископів, 8100 священиків і ченців, з них 3447 черниць і послушниць. До вересня того ж року у фонд надійшло 34 пуди золота, 82 пуди срібла, 333456 діамантів, алмазів тощо» [37]. Теоретичне підґрунтя та наслідки «кровавого атеїзму» можна порівняти, наприклад, з наслідками іспанської інквізиції, «творцем та ідеологом якої був Т.Торквемада, що переслідував марранів, яких вважав винних у віровідступництві» [9, с. 237-249]. Тому не випадково, що такий атеїзм ґрунтувався виключно на науковому світогляді із зазначенням, що «наука та релігія непримиримі» [26, с. 397], а встановлення особливостей появи та розвиток Всесвіту і людини ‒ завдання матеріалістичної за ідеологією науки.
Між тим, в демократичних країнах відношення до цього питання вирішується по іншому, наприклад, воно визнається на законодавчому рівні. Так, в тексті «Декларації незалежності США» 1776 р., яка посідає «визначне місце у політичній історії США і віддзеркалює тогочасну просвітницьку політичну теорію» [4, с. 12], підкреслюється, що «ми виходимо з тієї самоочевидної істини, що всі люди створені рівними та наділеними їхнім Творцем певними невідчужуваними правами, до числа яких належить життя, свобода та прагнення до щастя» (вид. авт.) [23, с. 21]. В цьому тексті йде мова про «походження невідчужуваних (природних) прав, які прямо пов’язуються з природним правом, тобто вони створюються з волі Бога і не залежать від волі держави» [44, с. 17]. Характерно, що викладена вище позиція щодо Творця не відтворена в Конституції США. Тоді як, в преамбулі Конституції Бразилії, яка знаходиться в Південній Америці, вживається словосполучення «під заступництвом Бога» (вид. авт.) [14].
Повертаючись до Європи, слід наголосити, що слова про Бога також зустрічаються в деяких конституціях країн Європейського Союзу. Зокрема, в преамбулі Основного Закону Федеративної Республіки Німеччини підкреслюється: «усвідомлюючи свою відповідальність перед Богом і людьми…» (вид. авт.) [29, с. 181]. В преамбулі Конституції Польської Республіки зроблено акцент на те, що: «ми, Польський Народ – всі громадяни Республіки, як віруючі в Бога, що є джерелом істини, справедливості, блага і краси…» та «з почуттям відповідальності перед Богом або перед власною совістю…» (вид. авт.) [15]. В контексті цього ж питання, преамбула Конституції Ірландії наголошує: «в ім’я Пресвятої Трійці, від якої виходять всі влади і до якої, як до нашої останньої надії повинні бути спрямовані всі дії людини і Держави… смиренно визнаючи всі наші обов’язки перед нашим Священним Паном Ісусом Христом, який підтримував наших батьків в століттях випробувань…» (вид. авт.) [13, с. 324].
Важливо, що в преамбулі Конституції України – держави, яка обрала європейський шлях розвитку – також міститься вислів: «усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями…» (вид. авт.). З цього приводу дослідники наголошують, що: «хоча відповідальність, про яку йдеться в даній частині преамбули, за своєю сутністю є відповідальністю морально-політичною, а не юридичною (той, хто знехтував нею, може бути судимий лише судом історії), все ж не слід применшувати значення цієї конституційної формули» [41, с. 8]. Хоча зазначена формула дає підстави для наступних додаткових висновків. По-перше, в нашій державі, яка обрала європейських шлях розвитку, визначене «конституційне місце» Творця, як всеосяжного Судді, відповідь перед яким є пріоритетним в порівнянні з відповідальністю перед власною совістю або всіма поколіннями людей. По-друге, усвідомлення відповідальності перед Богом, який створив людину за своїм образом і подобою, дає підстави фахівцям, які застосовують Конституцію та закони України, дотримуватися правил Святого Письма. По-третє, в Конституції України, на відміну від «кровавого атеїзму», відображені підстави для більш ґрунтовного дослідження положень Біблії – головного джерела християнського віровчення.
2. Поняття Біблії та її структура. Біблія збірне поняття, яке походить від грецьких слів (biblos тa biblia), що означають книга. В ній розміщена збірка давніх пам’яток, що вважаються Святим Письмом у послідовників численних течій християнства, яка поділяється на дві частини: Святе Письмо Старого Завіту та Святе Письмо Нового Завіту. Характерно, що вона створювалася протягом 1500 років, а її авторами були близько 40 осіб: царі, рибалки, священики, державні службовці, фермери, пастухи і лікарі. З усієї цієї розмаїтості виникла неймовірна гармонія, із загальними темами, що проходять від початку до кінця. Це пояснюється тим, що Біблія має лише одного Автора ‒ Самого Бога та натхненна Їм, оскільки: «се Писання богодухновенне і корисне для навчання, для викривання, для виправляння, для наставляння в праведності» (2 Тим. 3. 16) [5, с. 1351]. Людські автори писали Святе Письмо бездоганно, оскільки: «слова Господні ‒ слова чисті, срібло, очищене від землі, сім разів переплавлене» (Пс. 11. 7) [5, с. 578-579] а тому: «ніколи не було пророцтва з людської волі, а промовляли його святі Божі люди, натхнені Духом Святим» (2 Пет. 1. 21) [5, с. 1270]. Викладене свідчить, що Біблія – це Слово Бога, яке «подароване Богом людині» [27, с. 24], що не знає територіальних кордонів, доступне для розуміння і дослівного відтворення його тексту людьми, наприклад, св. Марією Єгипетською, [12, с. 156], яка взагалі не вміла читати і не бачила за свій вік тексту Святого Письма але знала дослівно його зміст.
Святе Письмо, як свідчать першоджерела, написане староєврейською, арамейською та грецькою мовами. На старослов’янську мову воно частково перекладене в IX-X ст.ст. для літургійного вжитку. У такому виді разом з християнством Біблія дісталася з Болгарії на Русь. Повний текст Святого Письма з’явився в Україні з виходом першої друкованої у 1581 р. церковно-слов’янською мовою Острозької Біблії за текстом «Олександрійської 70-ох». Тоді ж, під впливом реформації, появилися переклади окремих частин Святого Письма на «живу українську мову», як Пересопницьке Євангеліє 1556 – 1561 рр., «Крехівський Апостол» 1560 р. тощо. Однак, сучасні дослідники тексту Святого Письма повинні враховувати, що: «Біблійні тексти не містять єдиного терміно-поняття «право» та визначень права як такого, але у них використовується низка близьких за значенням термінів, які однаково перекладаються з давньоєврейської та грецької на українську мову як «закон», хоча мають на увазі різні поняття» [28, с. 41]. Вказаний висновок має право на існування, оскільки є слушним.
Фактично Біблія розділена на дві основні частини. Старий Завіт веде мову про історію нації, а Новий Завіт – про історію Людини. Отже, нація була Божим засобом для появи у світі цієї Людини – Ісуса Христа.
Перша частина Біблії – Старий Завіт – це збірник священних писань, який, крім християнства, вважається священним в іудаїзмі (де він називається Танах) та в ісламі (під назвою Таурат). Старий Завіт складався на протязі одинадцяти століть до нашої ери, тобто до Р.Х. і до нього входять чотири книги: 
1) книги законів (закон єврейською мовою – «Тора») або П’ятикнижжя Мойсея, складаються з наступних книг: Буття; Вихід; Левит; Числа; Второзаконня. В цих книгах «Бог вчив людей закону правди, щоб підготувати їх до прийняття закону любові , який принесе Ісус Христос» [45];
2) історичні книги включають в себе: Книгу Ісуса Навина; Книгу суддів Ізраїлевих; Рут; Книгу Царств (1-4); Хронік; 1-а Книга Ездри; Книгу Неємії; Естер. Загальна канва цих книг робить доступним для розуміння промисел Творця у подіях історії та активну участь Бога в житті людей. Від свого людинолюбства Господь прагне виправити гріховну природу людини, відвернути його від служіння ідолам і звернути до Себе;
3) книги поезії або навчальні книги, тексти яких за своєю суттю повчальні: Книга Іова; Книги Соломона; Псалтир. Вони навчають людину тому, як треба ставитися до подій повсякденного життя, не втрачаючи з уваги Бога і Його заповіді, наприклад, як Бога шукати, пізнавати, любити та Йому служити (Пс. 118. 105; 142. 10);
4) пророчі книги – це книги чотирьох великих пророків: Ісаї, Єремії, Єзекіїля і Даниїла, а решта – це малі: Йоїл, Овдій, Наум, Михей, Авакум, Софонія, Осія, Захарія, Малахії та інші. Їх поділ відбувається не за важливістю тексту, а в його розмірі. Пророки Старого Завіту в основному передрікали пришестя Месії, народженого від Діви. Вони знали про те, що Ісус Христос – Месія, який з’явиться світові з роду царя Давида.
Старий Завіт описує формування та збереження ізраїльської нації протягом багатьох століть. Бог обіцяв використовувати Ізраїль для благословення всього світу: «Я спороджу від тебе великий народ…» (Бут. 12. 2-3) [5, с. 14]. Коли Ізраїль виник як нація, в ній Бог обрав сім’ю, через яку повинні були поширюватися благословення сім’ї Давида: «Я заповів завіт обраним Моїм, клявся Давидові, рабу Моєму: навіки утверджу нащадків твоїх і збудую з роду в рід престіл твій» (Пс. 88. 4-5) [5, с. 614]. Пізніше пророчилась одна Людина з родини Давида, Який принесе обіцяне благословення: «і вийде паросток від кореня Ієссеєвого, і гілка виросте від кореня його; і спочине на ньому Дух Господній; і жезлом уст Своїх уразить землю, і духом уст Своїх уб’є нечестивого…» (Іс. 11. 1-10) [5, с. 740]. Отже, Старий Завіт віщує Його прихід і готує до нього.
Друга частина Біблії – Новий Завіт – складений християнами і не визнається іудеями за Святе Письмо, оскільки іудаїзм не визнає Ісуса Христа як Месію і сина Божого. Іслам також визнає Новий Завіт лише частково, називаючи Ісуса Христа одним із пророків Аллаха, а не помазаником Божим. У християнстві ж Новий Завіт вважається основоположною частиною Біблії. На сьогодні у ній знаходяться тексти канонічних Євангелія від Матвія, Марка, Луки та Іоана. Тоді як, до 160 р. у кожній общині були свої приватні тексти Євангелія і лише у 180 р. було прийнято рішення про їх обмеження до чотирьох, оскільки: «існує чотири клімати, чотири вітри, чотири сторони світу, чотири одкровення: Адама, Ноя, Мойсея, Ісуса, чотири тварини в «херувимах», чотири містичних звіра в Апокаліпсису» [39, с. 267-269]. Отже, за твердженням канонічних Євангелія, авторами яких є відповідні апостоли («учні та очевидці життя Ісуса Христа» [25, с. 265-275], які стали «майбутніми християнських місій» [38, с. 238-240]), Ісус Христос – не просто історична особистість, а фактично Бог в людському образі, оскільки «ми бачили славу Його, славу, як Єдинородного від Отця», «хто бачив Мене, той і Отця бачив…» (Ін. 1. 14; 14. 9) [5, с. 1188, 1209]. Слідом за текстом Євангелія викладені Діяння апостолів, яких можна віднести до історичних книг Нового Завіту, а потім – Послання, наприклад, до коринф’ян, галатів, ефесян, филип’ян, колосян, євреїв. Завершує Новий Завіт Одкровення святого Іоанна Богослова (Апокаліпсис – це грецьке слово означає «одкровення»), який вважається пророцтвом кінця світу перед другим пришестям Месії.
Суттєвим доповненням до Святого Письма – Старого та Нового Завіту – є Євангелія Іуди Іскаріота, яке появилося досить недавно. Із його тексту випливає незвична для традиційного християнського погляду роль Іуди Іскаріота [36, с. 37-47], який виступає не зрадником, а головним виконавцем волі Ісуса Христа: «відійдемо від інших і повідаю Я тобі тайни царствія. Ти зможеш осягти їх, але багато тужитимеш…» [11, с. 145]. Цікаво, що із слів прощальної молитви Ісуса Христа за апостолів, перед арештом Його в Гефсиманському саду римським гарнізоном, вбачається підтвердження викладеного: «Я зберігав їх в ім’я Твоє; тих, яких Ти дав Мені, Я зберіг, і ніхто з них не згинув, тільки син погибельний, щоб збулося Писання» (вид. авт.) (Ів. 17. 12) [5, с. 1212]. Характерно, що в цій «заступницькій молитві Він молився за Своїх, а не за світ» [8, с. 547]. Отже, текст Євангелія Іуди Іскаріота відноситься до важливих джерел християнства.
Таким чином, викладене дає право для наступних висновків. По-перше, Божественна реальність завжди залишається потаємною, оскільки вона пізнається в залежності від можливостей людини. Власне цим «недосконалий дух захищається від безмірного, від того, що перевищує його сили, і це зберігає нашу свободу перед Богом. Осягнення його відбувається поступово, в суворій відповідності з готовністю людини до містичної зустрічі» [24, с. 63]. На сьогодні настала можливість такої зустрічі. По-друге, вживана формула преамбули Конституції України – усвідомлюючи відповідальність перед Богом ‒ надала можливість не лише здійснити «кардинальний поворот науки до Бога» [42, с. 43-56], а також досліджувати Божественні закони за текстом Святого Письма – Старого та Нового Завіту – та перевіряти відповідність норм чинного законодавства до положень Біблії.
3. Божий суд є логічним продовженням створення Богом Всесвіту, який формувався в «семи днях» (Бут. 1, 2) [5, с. 5-7], та Богом обраних людей – країни і народу Ізраїля ‒ щоб приготовити дорогу Спасителя людського роду, оскільки настане «спасіння від юдеїв» (Ін. 4. 22) [5, с. 1192]. Водночас необхідно враховувати, що: «сам по собі народ Ізраїльський не є порятунком. Порятунок від Ізраїлю, як із землі та народу, відбувається завдяки тому, що таке спасіння відноситься власне до особистості Ісуса Христа» [19, с. 9]. Характерно, що Бог, створюючи гармонічний Всесвіт та за образом і подобою людину, надав останньому свободу вибору – слідувати добру чи злу. При цьому Господь залишив за Собою право направляти людину власне на вірний шлях: «і вуха твої будуть чути слово, що говорить по заду тебе: «ось шлях, ідіть ним», якби ви ухилилися праворуч і якби ви ухилилися ліворуч» (Іс. 30. 21) [5, с.754]. Між тим, люди не завжди дотримуються законів Бога. Хоча всі, незважаючи на те, чи вірять в Божий суд чи ні, бажають бути здоровими, жити довго та щасливо. Однак, смерть приходить неочікувано, а тому «визначено один раз умерти, а потім суд» (Євр. 9. 27) [5, с. 1362], «щоб кожному одержати згідно з тим, що він робив, живучи в тілі, добре або лихе» (2 Кор. 5. 10) [5, с. 1314]. Тому «Він визначив день, у який праведно судитиме весь світ» (Діян. 17. 31) [5, с. 1244].
Слід звернути увагу, що тема суду проходить через всю Біблію як питання порятунку. При цьому, «суд і порятунок – це теми-близнюки, які переплітаються подібно ниткам від Буття до Одкровення, тому що порятунок і суд віддзеркалюють двоїсті характеристики милості і правосуддя в природі Бога. Отже, суд заслуговує самого уважного розгляду, оскільки без нього неможливі такі речі як: а) Божественне правосуддя в несправедливому світі; б) амортизація за неправду; в) страждання невинних; г) вирішення конфлікту між добром і злом; д) кінець гріха і страждання. Але, в першу чергу, останній суд реабілітує Творця – Його характер, закон і правління в умах всіх створених розумних істот, як вірних, так і тих, що заблукали, тим самим гарантуючи вічну безпеку і мир для Всесвіту» [43]. Таким чином, суд зображений в Святому Письмі, з однієї сторони, як важлива частина «вічного Євангелія», оскільки «настав час суду Його» (Одкр. Апок. 14. 6. 7) [5, с. 1379], а з іншої – правосуддя відноситься до однієї з основ світу, адже існує поряд з істиною та миром (Зах. 8. 16).
У тексті Святого Письма – Старого та Нового Завіту – іменник «суд» та «правосуддя» вживається приблизно 424 рази. Серед різних його значень найбільш важливими, наприклад, зустрічаються такі: 1) «суд» (186 раз); 2) «суду» (71 раз); 3) «судам» (4 рази); 4) «судами» (2 рази); 5) «судах» (2 рази); 6) «суді» (27 раз); 6) «справа в суді»; 7) «судове рішення» (200 раз); 8) «судити», часто висловлює ідею суду між двома людьми, наприклад, Сарою та Аврамом (Бут. 16. 5) або між двома групами людей, зокрема, між синами Ізраїля і між аммонитянами (Суд. 11. 27), взаємини між якими були порушені; 9) «влада»; 10) «право»; 11) «правосуддя», яке здійснюється Богом (Ісусом Христом) та уповноваженими на це людьми. Викладене свідчить, що положення Біблії з даної проблематики можна вважати «внеском у становлення інституту судових гарантій прав людини» [35, с. 53].
Аналіз положень Біблії дає підстави для висновку про те, що снує два види суду: Божий і людський, який має Божественне походження. Різниця між ними полягає в трьох особливостях: а) «хто є суддею»; б) «кого будуть судить»; в) «за яким законом будуть судить».
    Суддею Божого суду, як вбачається в основному із Старого Завіту, в першу чергу виступає безпосередньо Бог, як «суддя всієї землі» (Бут. 18. 25). З однієї сторони Він, як праведний Суддя, може помилувати, оскільки одночасно поєднує благодать, любов і суд, а з іншої ‒ не залишає винних без покарання. Ці слова Бога наводяться в багатьох місцях Святого Письма: «Він буде судити вселену за правдою і всі народи за істиною Своєю» (Пс. 95. 13) [5, с. 617], «Він буде судити вселену за справедливістю і народи – за правдою» (вид. авт.) (Пс. 97. 9) [5, с. 618]. В одкровенні Бога про Себе Самого, дароване Мойсеєві, додатково наголошувалось, що Господь Бог «чоловіколюбний і милосердий, довготерпеливий і многомилостивий і істинний, що зберігає милість у тисячу родів, Який прощає провину і злочин і гріх, але не залишає без покарання, Який карає провину батьків у дітях і в дітях дітей до третього і четвертого роду» (вид. авт.) [5, с. 95]. З цього випливає, що Бог, як Суддя, судить з любов’ю і співчуттям, а тому виправдовує принижених, ображених і гнаних, сиріт і пригноблених (Пс. 9. 35; 34. 24). Однак, лише ті, які ненавидять Його та які не бажають жити в злагоді з Його волею, випробують цей караючий Божий суд.
Небесний Суддя може бачити те, чого не бачать люди, тому що Він дивиться на серце. Бог розуміє всі мотиви і спонукання, які рухають людиною в його вчинках. Він може побачити і зрозуміти всі найпотаємніші рухи душі людської, всі соціальні аспекти, мотиваційні важелі і спадкові схильності, які суть невід’ємна частина людської природи. На підставі чого в Псалтирі стверджується: «…то чи не покарав би нас Бог? Бо Він знає таємниці серця» (Пс. 43. 21-22) [5, с. 593]. В зв’язку з чим Господь говорить до Самуїла: «Бог бачить не те, що бачить людина: бо людина дивиться на обличчя, а Господь дивиться на серце» (1 Цар. 16. 7) [5, с. 293].
Суддею Божого суду, що слідує в основному із тексту Нового Завіту, також виступає Ісус Христос. Так, «Бог буде судити таємні діла людей через Ісуса Христа» (Рим. 2. 16) [5, с. 1281], оскільки «дав Йому владу суд творити, бо Він є Син Людський. Не дивуйтесь цьому, бо настає час, коли всі, хто в гробах, почують голос Сина Божого; і вийдуть ті, хто творив добро, у воскресіння життя, а ті, хто чинив зло, ‒ у воскресіння суду. Я нічого не можу творити Сам від Себе. Як чую, та і суджу, і суд Мій праведний; бо не шукаю Моєї волі, а волі Отця, Який послав Мене» (Ін. 5. 27-30) [5, с. 1194].
Щодо розкриття поняття «кого будуть судити», в контексті розмежування Божого суду та суду людського, то перед Божим судом стануть: 1) «праведники» ‒ «бо час розпочатися судові з дому Божого; а якщо перше почнеться з нас, то який кінець тих, хто противиться Євангелію Божому? І якщо праведник ледве спасеться, то нечестивий і грішний де з’явиться?» (1 Пет. 4. 17-18) [5, с. 1268]; 2) «нечестиві» та «грішники», оскільки «знає Господь, як визволяти благочестивих від спокуса, а беззаконників тримати на день суду, для покарання» (2 Пет. 2. 9) [5, с. 1270]; 3) «сатана» та «занепалі ангели» ‒ «і ангелів, які не зберегли своєї гідності, але залишили своє житло, Він зберігає у вічних кайданах, під темрявою на суд великого дня» (Іуд. 1. 6) [5, с. 1278], «якщо Бог не помилував ангелів, які згрішили, а, зв’язавши путами пекельної темряви, віддав зберігати їх на суд для покарання» (2. Пет. 2. 4) [5, с. 1270]. На цьому суді Ісус Христос може виступати адвокатом: «ми маємо заступника перед Отцем, Ісуса Христа, Праведника. Він є очищенням від гріхів наших, і не тільки від наших, але від гріхів усього світу» (1 Ін. 2. 1-2) [5, с. 1272], а Отець небесний на цьому суді виступає уже в ролі Судді.
Відносно третьої особливості ‒ «за яким законом будуть судить» ‒ щодо розмежування Божого і людського суду, то Бог буде порівнювати вчинки кожного з нормами Закону Божого ‒ Його «заповідями ... праведними» (Пс. 118. 172) [5, с. 631]. За словами Ісуса Христа перша та найбільша заповідь ‒ це: «полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією думкою твоєю», а друга ж подібна до неї: «люби ближнього твого, як самого себе». На цих двох заповідях утверджується весь Закон і Пророки» (Мф. 22. 36 ‒ 40) [5, с. 1109]. Закон Божий ‒ це, в першу чергу, десять відомих заповідей Божих (Декалог) та 603 приписи. Якщо заповіді були «правом божественним», моральним імперативом, то приписи були «правом людським» і мислилися як «продовження Закону Божого». В сумі своїй вони мали на меті встановити конкретну систему практичних рекомендацій для досягнення святості життя.
Рішення Божого суду завжди справедливе, оскільки ґрунтується на чітких та безспірних доказах ‒ «книгах життя» або «сувіях життя» чи «пам’ятних книгах» ‒ поведінки кожної людини: а) «і побачив я мертвих, малих і великих, що стояли перед Богом, і книги розкриті були, й інша книга розкрита, яка є книга життя; і судимі були мертві за написаними у книгах, згідно з ділами своїми» (Одкр.; Апок. 20. 12) [5, с. 1385]; б) «але ті, що бояться Бога, говорять одне одному: «слухає Господь і чує це, і перед лицем Його пишеться пам’ятна книга про тих, що бояться господа і шанують ім’я Його» (вид. авт.) (Мал. 3. 16) [5, с. 968]. Отже, всі діяння людини (відкриті чи потаємні) та її думки відображаються у цих авторитетних доказах: «хоч би ти умився милом і багато ужив на себе лугу, нечестя твоє відзначене переді Мною – говорить Господь Бог» (Єр. 2. 22) [5, с. 784].
Підсумовуючи питання щодо Божого суду, слід надати наступні висновки. По-перше, за своєю природою Божий суд може бути виправним і стримуючим, оскільки Бог приборкує гріх, встановлюючи нові порядки і не допускаючи його розростання. По-друге, «гріх ‒ це порушення конкретної заповіді Бога, яка була дана для захисту першої пари (Адами та Єви) від здійснення неправди, щоб оберегти світ і людей від бід і нещасть. Таким чином, Божий суд ‒ це результат порушення Божої волі, вираженої в Законах Божих» [43]. По-третє, виправний аспект Божого суду направлений на оновлення і відновлення, оскільки він націлений на стримування гріха і знаходження способів збереження вірності людей щодо Творця і Спасителя.
4. Божественне походження людського суду. Бог, як наголошувалось в попередній частині роботи, спочатку об’єднував в Собі одночасно три власні функції: «Господь – суддя наш, Господь – законодавець наш, Господь – цар наш» (Іс. 33. 22) [5, с. 756], а пізніше ‒ частково передав їм людям. Щодо правового статусу Мойсея, «який очолив плем’я рабів і в дуже тяжких умовах сформував з нього могутній народ» [8, с. 126], то спочатку, в Синайській пустині, він був носієм всіх владних функцій, які об’єднані в Богові, а в наступному – через нього Бог сформував та розподілив на землі державну владу (законодавчу та судову). Отже, за текстом Старого Завіту, говорячи сучасною термінологією, правосуддя спочатку відправляв лише Мойсей, який був посередником перед Богом.
Відомо, що Іофор ‒ священик мадіамський, тесть Мойсеїв ‒ побачивши як останній судить народ, сказав йому: «знайди [собі] з усього народу людей здібних, що бояться Бога, людей правдивих, що ненавидять користь, і постав [їх] над ним…; нехай вони судять народ у всякий час і про всяку важливу справу доносять тобі, а всі малі справи судять самі: і буде тобі легше, і вони понесуть з тобою тягар» (Вих. 18. 21 – 22) [5, с. 77]. Мойсей, прислухавшись такої поради свого тестя, призначив суддів, які: «і судили вони народ у всякий час; про [усі] справи важливі доносили Мойсеєві, а всі малі діла судили самі» (Вих. 18. 26) [5, с. 77]. З наведеної цитати вбачається, що: а) були створені суди різних інстанцій, над якими знаходиться найвища земна інстанція ‒ Мойсей; б) «Богом створена інституція не порушувалась, оскільки священики, як і сам Мойсей, були посередником між Богом та людьми» [33, с. 282]; в) вперше окреслюються, вживаючи сучасну термінологію, межі територіальної юрисдикції суддів першої інстанції. Такий висновок підтверджується більш пізнішою згадкою про територіальну юрисдикцію суддів «загального профілю» [33, с. 285], зокрема, про те, що: «в усіх оселях твоїх, які Господь, Бог твій, дасть тобі, постав собі суддів і наглядачів за колінами твоїми, щоб вони судили народ судом праведним» (Втор. 16. 18) [5, с. 200], а в наступному ‒ «і поставив суддів на землі по всіх укріплених містах Юдеї в кожнім місті» (2 Пар. 19. 5) [5, с. 452]. Пізніше, в Книзі Суддів, на підтвердження факту Божого промислу у створенні судової влади, наголошувалось: «і поставив [їм] Господь суддів, які рятували їх від рук грабіжників їхніх» та підкреслювалось, що: «Сам Господь був із суддею і рятував їх від ворогів їхніх в усі дні судді» (Суд. 2. 16, 18) [5, с. 240]. А в іншому місці Біблії зазначалося: «і сказав суддям: дивіться, що ви робите, ви чините не суд людський, але суд Господа; і Він з вами у справі суду» (2 Пар. 19. 6) [5, с. 452].
У тексті Старого та Нового Завіту не має в сучасному розумінні законодавчих гарантій незалежності суду. Між тим, в життєвих ситуаціях, які описуються в Біблії, можливо визначити, як саме на практиці забезпечувалась «доктринальна передумова» [3, с. 28] такої незалежності. По-перше, із розвитку подій, які в ній описуються, можна припустити, що незалежність суду випливає із попередньої складової ознаки судової влади ‒ Божественного походження суду ‒ і дає можливість наголосити, що суд тогочасної держави займав, по відношенню до органів виконавчої влади, перше місце, а не «третє», як на сьогодні [32, с. 180]. По-друге, незалежність суду тогочасної держави визначалася як важлива риса, за якою біблейський народ відрізнявся від оточуючих його інших народів та держав. Тому дослідниками з цього приводу робиться слушний висновок про те, що: «без таких провідників, як були судді і без чудесної Божої допомоги в часи кризи, Ізраїль був би знищений» [8, с. 181]. По-третє, скасування незалежності суду свідчило про «відмову від того, що цей народ обраний» [33, с. 289] та про не визнання ним верховенства влади Господа. В-четвертих, само розмежування повноважень між судовою та виконавчою гілок державної влади свідчило про встановлення її незалежності. В свою чергу, незалежність суду поділяється на: а) «незалежність суду від інших гілок державної влади»; б) «незалежність суду від «верхів»; в) «незалежність суду від «низів» [31, с. 50-56].
А. Незалежність суду від інших гілок тогочасної державної влади. Дослідники Старого Завіту стверджують, що: «факт існування судової влади до царської сам по собі виразний: він говорить про первинність суду та його достатність для нормального функціонування суспільства і держави, а також про його принципову незалежність. Біблія переконливо ставить питання про примат тієї влади, яку сьогодні прийнято вважати «третьою», стверджуючи її первинність, незалежність і достатність за умови сформованого і стабільного законодавчого поля» [33, с. 291]. Суттєво, що з періоду «біблейського Уотергейта» [2, с. 22-23] (зняття суддею Самуїлом царя Саула) бере початок доктрина поділу влади в історії тогочасної держави.
    Перший приклад поділу влади торкається історії, коли біблейський народ бажав об’єднати розділену Господом в державі судову та виконавчу владу. Зокрема, звернувся цей народ до судді Самуїла, через якого Господь правив державою, з проханням: «постав над нами царя, щоб він судив нас, як в інших народів. І не сподобалося слово це Самуїлу, коли вони сказали: дай нам царя, щоб він судив нас. І молився Самуїл Господу» (1. Цар. 8. 5-6) [5, с. 284]. На що Господь сказав Самуїлу: «послухай голосу народу в усьому, що вони говорять тобі: бо не тебе вони відкинули, але відкинули Мене, щоб Я не царював над ними» (1. Цар. 8. 7) [5, с. 284]. В такій ситуації Самуїл знав, що чекає біблейський народ, а тому їм повідомив: «і застогнете тоді від царя вашого, якого ви обрали собі; і не буде Господь відповідати вам тоді. Але народ не погодився послухатися голосу Самуїла, і сказав: ні, нехай цар буде над нами, і ми будемо як інші народи» (1. Цар. 8. 18-20) [5, с. 284]. Звідси випливає, що об’єднання в державі судової та виконавчої влади суперечить принципу, який визначив Господь, а тому це є джерелом негативних наслідків для суспільства. Про викладений вище поділ влади також згадується в Новому Завіті, наголошуючи, що: «…ти не виконавець закону, а суддя» (Як. 4. 11) [5, с. 1263]. Це означає, що «виконавець закону» ‒ функція іншої, окремої незалежної гілки державної влади.
Другий приклад незалежності суду від виконавчої влади проявляється під час становлення в Ізраїлі монархії. Так, особою, яка «помазала» першого царя Саула, був суддя Самуїл, який після цієї ж події залишався суддею, а його рішення були обов’язкові для самого царя: «і чекав він (Саул – авт.) сім днів, до терміну, призначеного Самуїлом (1 Цар. 13. 8) [5, с. 289]. Більше того, цар звітував перед суддею і просив пробачення: «і сказав Саул Самуїлу: згрішив я, бо переступив повеління Господа і слово твоє; але я боявся народу і послухав голосу їх; тепер же зніми з мене гріх мій і повернися зі мною, щоб я поклонився Господу [Богу твоєму]» (1. Цар. 15. 24-25) [5, с. 293].
Зазначені факти певним чином спростовують заперечення про відсутність на той час такого поділу влади [7, с. 12-18].
Б. Незалежність суду від «верхів». Відомо, що складовою незалежності суду є незмінність суддів. Саме це вбачається в тексті Біблії. Так, описуючи в Книзі Суддів Ізраїлевих життя кожного судді, звертає на себе увагу, що строк їх повноважень завершується смертю судді: «був Аод суддею їх до самої смерті» (Суд. 3. 30) [5, с. 251] або «він (Фол – авт.) був суддею Ізраїля двадцять три роки, і помер…» (Суд. 10. 2) [5, с. 259]. Незалежність суду від «верхів» проявляється, наприклад, в повноваженнях судді Самуїла, який спочатку попереджує царя Саулу за перше порушення закону, наголошуючи: «зле вчинив ти, що не виконав повеління Господа Бога твого, яке дано було тобі… Тепер не встояти царюванню твоєму; Господь знайде Собі чоловіка за серцем Своїм…» (1 Цар. 13. 13 – 14) [5, с. 289]. Тоді як пізніше, при повторному порушенні закону, той же суддя проголошує остаточний вирок царю: «невже всепалення і жертви настільки ж приємні Господу, як слухняність голосу Господа? Слухняність краще жертви і покірність краще жиру баранів; тому що непокора є такий самий гріх, як чаклунство, і противлення те саме, що ідолопоклонство; за те, що ти відкинув слово Господа, і Він відкинув тебе, щоб ти не був царем [над Ізраїлем]» (1 Цар. 15. 22-23) [5, с. 293]. Аналізуючи викладені обставини, дослідники прийшли до слушного висновку про те, що суддя оголосив царю, говорячи сучасною мовою, «імпічмент» [33, с. 291], оскільки Саул, як цар, неодноразово порушував закони Бога та не підкорявся Самуїлу, як судді [30, с. 34].
В. Незалежність суду від «низів». Така незалежність має дві складові. По-перше, вона проявлялася при призначенні особи на відповідну посаду ‒ посаду, як підкреслюють фахівці, «професійного судді» [18, с. 2], а тому вони мали високі моральні якості. Правда, деякі із суддів «одночасно виконували військові функції та були провидцями», «дипломатами» або просто сильними чи слабими суддями [22, с. 312-363; 10, с. 6-175; 16, с. 95-156].
Варто звернути увагу, що вимоги до людей, які могли стати суддями – слугами Господа при відправленні правосуддя ‒ на той час були досить високі. Вони, як свідчить хронологія їх викладення у тексті Біблії, різноманітні: 1) «вибирай людей здібних, що бояться Бога, людей правдивих, що ненавидять користь» (Вих. 18. 21) [5, с. 77]; 2) «щоб вони судили народ судом праведним» (Втор. 16. 18) [5, с. 200]; 3) «нехай буде страх Господній на вас: дійте обачно, тому що немає у Господа Бога нашого неправди, ні упередженості, ні хабарництва»; «так дійте у страху Господньому, з вірністю і чистим серцем» … «так дійте, ‒ і ви не згрішите» (2 Пар. 19. 7, 9-10) [5, с. 452]; 4) «не йди за більшістю на зло, і не вирішуй позову, відступаючи за більшістю від правди; і бідному не потурайте у позові його» (Вих. 23. 2-3) [5, с. 82]; 5) «не суди перекручено позову бідного твого» (Вих. 23. 6) [5, с. 82]; 6) «віддаляйся від неправди і не умертвляй невинного і правого, бо Я не виправдаю беззаконника» (Вих. 23. 7) [5, с. 82]; 7) «дарів не приймай, бо дари роблять сліпими зрячих і спотворюють справу правих» (Вих. 23. 8) [5, с. 82].
Між тим, значна кількість осіб, які призначалися суддями, добросовісно відправляли правосуддя, оскільки дотримувалися викладених вище вимог. Хоча, як вбачається із тексту Біблії, були особи, які в свій поведінці не боялися Бога. Так, із усіх суб’єктів судової влади троє все ж таки отримали негативну оцінку. До них відносяться узурпатор Авімелех, який бажав стати царем, та брати Іоїль та Авия, які «брали подарунки і судили неправдиво» (1 Цар. 8. 3) [5, с. 284]. Припускається, що до такої ситуації привели, з однієї сторони, дії їх батька Самуїла, який також був суддею і коли постарів, особисто він, а не Бог, поставив своїх синів ‒ Іоїля та Авия ‒ суддями над Ізраїлем, а з іншої ‒ підступна поведінка людей по відношенню до суддів, як правителів Ізраїля, так і до осіб, які відправляють правосуддя. Підтверджується викладене тим, що: а) «і суддів вони не слухали, а ходили блудно вслід інших богів і поклонялися їм [і дратували Господа], швидко ухилялися від путі, якою ходили батьки їхні, підкорюючись заповідям Господнім»; б) «але як тільки помирав суддя, вони знову робили гірше за батьків своїх, ухиляючись до інших богів, слугуючи їм і поклоняючись їм» (Суд. 2. 16, 19) [5, с. 249]. До того ж,тогочасний народ досить часто провокував суддів на порушення закону при відправленні правосуддя, а тому наголошувалося: «о, ви, що суд перетворюєте на отруту і правду кидаєте на землю!» або ж «берете хабарі й перекручуєте у суді справи бідних». У зв’язку з чим, підкреслювалося: «зненавидьте зло і полюбіть добро, і відновіть біля воріт правосуддя» і в наслідок чого «нехай, як вода, тече суд, і правда – як сильний потік» (Ам. 5. 7, 12, 15, 24) [5, с. 938-939].
По-друге, незалежність суду від «низів» проявлялась при дотриманні наступного принципу: «не йди за більшістю на зло, і не вирішуй позову, відступаючи за більшістю від правди» (Вих. 23. 2) [5, с. 82], оскільки наставали негативні наслідки не лише для суддів, але й для всього народу. Прикладом порушення цього принципу може бути випадок, коли народ забажав замінити суддю Самуїла на царя, як в інших народів. Негативні наслідки, які отримав біблейський народ за порушення волі Господа, детально описані в Старому Завіті. Другим прикладом порушення вказаного принципу ‒ «не йди за більшістю на зло, і не вирішуй позову, відступаючи за більшістю від правди» ‒ є засудження Ісуса Христа Пілатом. Так, народ «з великим криком вимагав, щоб Він був розп’ятий; і перемогли крики їхні і первосвящеників» (Лк. 23. 23) [5, с. 1184].
Викладене дає підстави для наступних висновків. По-перше, з періоду біблейського «імпічменту» (зняття суддею Самуїлом царя Саула) в історії бере початок доктрина поділу державної влади. По-друге, Біблія переконливо зазначає про примат судової влади над іншими гілками державної влади за умови стабільної законодавчої бази. Тоді як, в сучасний період її вважають «третьою» владою. По-третє, є всі аргументи, з врахуванням первинності Божих Законів, вести мову про приведення чинного українського законодавства у відповідність із текстом Біблії. Однак, при цьому необхідно суттєво підвищити вимоги до осіб, які бажають займати посаду судді, оскільки на «землі потрібно творити не суд людський, а суд Господа» (2 Пар. 19. 6), адже «яким судом судите, таким судитимуть і вас» (Матф. 7. 2). Дотримання викладених вище вимог, в тому числі наявність «Книги Життя» та Божого суду, забезпечить гарантії судового захисту прав людини.
 
Список використаних джерел:
1. Архивы Кремля. В 2-х кн. / Кн. 1. Политбюро и церковь. 1922 ‒ 1925 г. ‒ М. Новосибирск, «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), «Сибирский хронограф», 1997. ‒ 456 с.
2. Баренбойм П. Божественная природа судебной власти. Три тысячи лет доктрине разделения властей: от Ветхого Завета до наших дней // Российская юстиция. – 1996. – № 1. – С. 21-23.
3. Баренбойм П. Все мы – студенты, изучающие Великую Книгу // Российская юстиция. – 1996. – № 5. – С. 27-28.
4. Бернхем В. Вступ до права та правової системи США. – К.: Україна, 1999. – 554 с.
5. Біблія. Книги священного писання Старого та Нового завіту. Переклад українською Патріарха Філарета (Денисенка). – К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського патріархату, 2004. – 1407 с.
6. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. – К.: Ірпінь: ВТФ «Перун», 2002. – 1440 с.
7. Вовк Д.О. Суд як феномен біблійної правової реальності: окремі аспекти розуміння // Юрист України: наук.-практ. журн. – 2012. – № 4. – С. 12-18.
8. Генрі Г. Геллей. Біблійний довідник Геллея. – Всесвітня Християнська Місія, Торонто, Канада. – 1985. – 856 с.
9. Григулевич И.Р. Инквизиция. – 3-е изд. – М.: Политздат, 1985. – 448 с.
10. Гудинг А. Тринадцать судей / Пер. с анг. О. Кошелевой. – Ровно: «Живое слово», 2005. – 176 с.
11. Евангелие Иуды. В кн.: Райт Т. Иуда и Евангелие Иисуса / Том Райт; пер. с англ. Д.В.Скворцова. – М.: Эксмо, 2009. – 224 с.
12. Житие преподобной Марии Египетской. В кн.: Великий канон Андрея Критского. Мариино стояние. Двенадцать Евангелий святых страстей. – К.: «Послушник», 2013. – 192 с.
13. Конституция Ирландии (29 декабря 1937 г.). В кн.: Конституции государств Европейского Союза. Под общ. ред. и со вступительной статьей директора Института законодательства и сравнительного правоведения при Правительстве РФ Л.А. Окунькова. – М.: Издательская группа ИНФРА-М – НОРМА, 1997. ‒ 816 с.
14. Конституция Федеративной Республики Бразилия (5 октября 1988 г.) // Russobras / [Електронний ресурс]: ‒ Режим доступу: http://www.russobras.ru/constitution.php
15. Конституція Польської Республіки (2 квітня 1997 р.) / [Електронний ресурс]: ‒ Режим доступу: http://blog.vladey.com.ua/konstituciya-polskoї-respubliki-ukraїnskoyu-movoyu/
16. Коутс Ч.Е. Коментарі до книг Ісуса Навина, Суддів Ізраїлевих та Рут. / Пер. з рос. Ольги Дробко. – Рівне: «Живе слово», 2010. – 176 с.
17. Кривова Н.А. Власть и Церковь в 1922 ‒ 1925 гг. / [Електронний ресурс]: ‒ Режим доступу: http://krotov.info/history/20/krivova/kriv02.html
18. Куприянов А. Голос Божий в современном суде // Российская юстиция. – 1997. – № 1. – С. 2-3.
19. Лангхаммер И. Что будет с этим миром? Толкование Божьего плана спасения. – Германия: Евангельская Миссия, 1995. – 156 с.
20. Латышев А.О. Рассекречивание трудов Ленина. К 132-летию со дня рождения / [Електронний ресурс]: ‒ Режим доступу: http://neofit.narod.ru/revolution/lenin_latyshev.html
21. Ленин В.И. Задачи союзов молодежи. В кн.: Ленин В.И. Избранные произведения: В 3-х т. Т. 3. – М.: Политиздат, 1982. – 856 с.
22. Лопухин А.П. Библейская история Ветхого Завета. – М., 2013. – 663 с.
23. Международные акты о правах человека (сборник документов). – М.: Норма, 1998. – 456 с.
24. Мень А.В. История религии: В поисках Пути, Истины и Жизни: В семи томах. Т. 1. Истоки религии / Предисл. С.С. Аверинцева; Худож. В.Г. Виноградов. – М.: СП «Слово», 1991. – 287 с.
25. Мень А.В. История религии: В поисках Пути, Истины и Жизни: В семи томах. Т. 7: Сын Человеческий / Худож. В.Г. Виноградов. – М.: СП «Слово», 1992. – 381 с.
26. Настольная книга атеиста / С.Ф. Анисимов, Н.А. Аширов, М.С. Беленький и др.; Под общ. ред. С.Д. Сказкина. – 7-е изд., испр. и доп. – М.: Политиздат, 1983. – 448 с.
27. Ни В., Ли У. Семь чудес Библии. Семь главных тем Библии в шестидесяти легких для понимания уроках. – М.: Живой поток, 1992. – 131 с.
28. Оборотов І.Г. Терміно-поняття «закон» у Біблійних текстах. В кн.: Zbornik prispevkov z medzinarodnej vedeckej konferencie: PRAVNA VEDA A PRAX: VYZVY MODERNYCH EUROPSKYCH INTEGRACNYCN PROCESOV (27-28 novemba 2015). ‒ Bratislava. – 2015. – 248 р.
29. Основной Закон Федеративной Республики Германии (23 мая 1949 г.). В кн.: Конституции государств Европейского Союза. Под общ. ред. и со вступительной статьей директора Института законодательства и сравнительного правоведения при Правительстве РФ Л.А. Окунькова. – М.: Издательская группа ИНФРА-М – НОРМА, 1997. ‒ 816 с.
30. Паліюк В.П. Божественне походження судової влади. В кн.: Pravna veda a prax v tret’om tisicroci: 27. – 28. Februar 2015. – Univerzita Pavla Jjzefa safarika v Kosiciach, Pravnicka fakulta. P. 203. P. 32-35. «Юридична наука та практика у третьому тисячолітті»: міжнародна наукова конференція 27-28 лютого 2015 р. Факультет права Університету Павла Йозефа Шафарика м. Кошице (Словацька Республіка).
31. Паліюк В.П. Незалежність суду за текстом Біблії. В кн.: Приватне право в умовах глобалізації: на шляху до ренесансу українського права: збірник наукових праць / за ред. І.Г.Оборотова. – Миколаїв: Іліон, 2016. – 232 с.
32. Паліюк В.П. Складові судової влади за текстом Біблії. В кн.: Новітні кримінально-правові дослідження – 2015: збірник наукових праць / відп. ред. д-р юрид. наук, проф. О.В.Козаченко. – Миколаїв: Іліон, 2015. – 322 с.
33. Папаян Р.А. Христианские корни современного права. – М.: Издательство НОРМА, 2002. – 416 с.
34. Письмо Молотову для членов Политбюро ЦК РКП(б) (19 марта 1922) / [Електронний ресурс]: ‒ Режим доступу: http://www.illuminats.ru/home/29-new/3532-religion-is-the-opium-of-the-people
35. Рабінович П.М. Біблія і сучасні стандарти прав людини: гармонія та дисонанси. / П.М. Рабінович, Л.М. Остапенко, О.І. Розенталь. – В кн.: Права людини в Україні. Інформаційно-аналітичний бюлетень Українсько-Американського Бюро захисту прав людини: Вип. 10. – Київ-Харків, 1994. – 84 с.
36. Райт Т. Иуда и Евангелие Иисуса / Том Райт; пер. с англ. Д.В. Скворцова. – М.: Эксмо, 2009. – 224 с.
37. Релікти комуністичного минулого // Волинь. ‒ 2006. ‒ 28 жовтня. ‒ № 560 / [Електронний ресурс]: ‒ Режим доступу: http://www.volyn.com.ua/?arch=560&article=0&rub=32
38. Ренан Э. Апостолы. Репринтное воспроизведение издания Н. Глаголева (С. ‒ Петербург, 1907). – М.: «ТЕРРА» ‒ «TERRA», 1991. – 240 с.
39. Ренан Э. Христианская церковь. Царствование Андриана и Антонина Благочестивого 117 – 161 гг. Репринтное воспроизведение издания Н. Глаголева (С. ‒ Петербург, 1907). – М.: «ТЕРРА» ‒ «TERRA», 1991. – 303 с.
40. Сорокин А. Правда о лжи. К 90-летию декрета ВЦИК РСФСР от 23 февраля 1922 года об изъятии церковных ценностей // Легитимист / [Електронний ресурс]: ‒ Режим доступу: http://legitimist.ru/histry/2012/-lzhi.html
41. Теліпко В.Е. Науково-практичний коментар Конституції України. Станом на 1 грудня 2010 р. / За ред. В.Л. Мусіяки. – К.: Центр учбової літератури, 2011. – 544 с.
42. Тихоплав В.Ю., Тихоплав Т.С. Кардинальный поворот. (Серия «На пороге Тонкого Мира»). – СПб.: ИД «ВЕСЬ», 2002. – 304 с.
43. Хазел Г.Ф. Божественный суд // Онлайн библиотека [Електронний ресурс]: ‒ Режим доступу: http://www.tinlib.ru/religiovedenie_asd_tom_12/p29.php
44. Шевчук С. Судовий захист прав людини: Практика Європейського Суду з прав людини у контексті західної правової традиції. – К.: Реферат, 2009. – 848 с.
45. Що таке Біблія – підручник історії або істина в першій інстанції? – 2013. – 31 жовтня. [Електронний ресурс]: ‒ Режим доступу: http://svitohlyad.com.ua/duhovnyj-rozvytok/abo-istyna-v-pershij-instantsiji.
46. Энгельс Ф. Развитие социализма от утопии к науке. В кн.: К. Маркс, Ф. Энгельс. – Избранные произведения: В 3-х т. Т. 3. – М.: Политиздат, 1981. – 643 с. {jcomments on}
 
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2022
August
MoTuWeThFrSaSu
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031    
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2020 року?
 

Наші видання

Збірник матеріалів конференції(17.05.2012 року)
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція