... Тричі вбивця той, хто вбиває думку (Р. Ролан) ...

Головне меню

Міжнародна науково-практична конференція 10.12.20 - СЕКЦІЯ №1
Принцип правової визначеності є основоположним елементом верховенства права, однак ні нормативного закріплення, ні конкретного визначення цього принципу наразі немає, його зміст заповнюється здебільшого шляхом аналізу рішень і тлумачень рішень Європейського суду з прав людини (далі ⸻ ЄСПЛ).
Правова визначеність є комплексним поняттям. Елементи, через які розкривається зміст принципу правової визначеності, покликані забезпечити правовий режим стабільності та безпеки функціонування держави і суспільства, які потребують захищеності правового статусу, правових відносин і наслідків правозастосування. Так, складниками принципу правової визначеності Т. Кравцова вказує [1]: 
• непорушність гарантованих прав та свобод людини; 
• якість законодавства, високий рівень законодавчої техніки, однозначність, точність формулювань правових норм;
• передбачуваність законодавчих змін; 
• єдність та стабільність судової практики;
• стабільність судових рішень, які набрали законної сили. 
Перший із вказаних складників, може на нашу думку, претендувати на роль окремого елемента верховенства права, а інші, хоча й не лише вони, безперечно формують суть принципу правової визначеності. 
Ядром принципу правової визначеності, на думку Ю. Матвєєвої, є формальна визначеність змісту правових норм, яка досягається шляхом логічного, послідовного та повного врегулювання суспільних відносин і надання цим відносинам певної форми [2, с. 96-97]. Формальна визначеність права передбачає чіткість, логічність, однозначність та стислість формальних правових приписів, виражених у різноманітних законодавчих актах. Правова норма, сформульована і закріплена у письмовому тексті дає змогу суб’єктам права більш чітко зрозуміти свої права та обов’язки і бути певними щодо своїх правових можливостей і можливостей інших учасників правовідносин.
ЄСПЛ у рішеннях «Санді Таймс» проти Сполученого королівства», «Олсон проти Швеції» сформульована позиція, відповідно до якої норма національного закону не може розглядатися як право, якщо її не сформульовано з достатньою точністю так, щоб громадянин самостійно або, якщо треба, з відповідними професійними рекомендаціями, мав змогу до певної міри передбачити наслідки своїх конкретних дій [3, с.369]. 
Відповідно до практики ЄСПЛ, національне законодавство повинно бути передбачуваним, тобто містити достатньо чіткі положення, щоб дати громадянам достеменну вказівку з приводу обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на їх права. Так, у справі «Олександр Волков проти України», порушення принципу правової визначеності було констатоване ЄСПЛ з огляду на відсутність у законодавстві України положень щодо строків давності притягнення судді до відповідальності за порушення присяги, в контексті дотримання вимог «якості закону» при перевірці виправданості втручання у права, гарантовані ст. 8 Конвенції. Таким чином, є всі підстави погодитися з Т. Фулей, яка вказує, що принцип правової визначеності тісно пов’язаний із принципами «доброго врядування» і «належної адміністрації» (встановлення процедури і її дотримання), а також частково співпадає з принципом законності (чіткість і передбачуваність закону, вимоги до «якості» закону) [4, с.62]. 
Передбачуваність законодавчих норм насамперед означає передбачуваність законодавчої політики та передбачуваність змін у законодавстві; неможливість зворотної дії законодавства (крім випадків, коли це пом’якшує або скасовує відповідальність особи) та захист правомірних очікувань або законних сподівань, наприклад вчиняти певні дії відповідно до виданого державними органами дозволу (рішення у справах «Пайн Велі Девелопмент Лтд. та інші проти Ірландії», «Суханов та Ільченко проти України»).
У справі «Копецький проти Словаччини» Велика палата ЄСПЛ узагальнила прецедентну практику стосовно поняття правомірного очікування. Розглянувши різні категорії справ, в яких йшлося про правомірні очікування, ЄСПЛ зробив висновок, що його прецедентна практика не передбачає існування «реального спору» або «обґрунтованого домагання» як критерію для визначення наявності «правомірного очікування». Необхідно, щоб правомірне очікування мало більш конкретний характер, ніж просто надія, в його основі має бути норма права чи правовий акт, як наприклад, рішення суду.
Загалом, як вказує Т. Кравцова, Європейський суд стверджує, що відповідальність за подолання недоліків законодавства, усунення правових колізій, прогалин, інтерпретаційних сумнівів лежить і на судових органах, які застосовують та тлумачать закони (рішення у справі «Вєренцов проти України») [1]. ЄСПЛ вважає, що вимога щодо передбачуваності закону не порушується, якщо використовується динамічний підхід у тлумаченні правових норм, оскільки закон має адаптовуватися до змін суспільного життя. Пластичність та гнучкість права забезпечується можливістю такої адаптації закону не шляхом прийняття нових чи внесення змін до чинних законів, а шляхом тлумачення текстів чинних актів, а це, своєю чергою, вимагає правотворчої ролі суддів [5, c. 37]. 
Правова визначеність також передбачає дотримання правила остаточності судових рішень та гарантованості їх виконання: «res judicata pro veritate habeture» – «судове рішення має прийматися за істину» (у більш вільному трактуванні: «що вирішено – вирішено і не має переглядатися до безмежності»). ЄСПЛ акцентує зокрема, що жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов’язкового рішення правомочного суду тільки тому, що хоче домогтися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох поглядів на одну ситуацію не є підставою для нового розгляду (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Салов проти України»). 
У п. 47 рішення у справі «Устименко проти України» зазначено, що у кожному випадку національні суди повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовно часу або підстав для поновлення строків.
Відступ від цього принципу припустимий лише за наявності вагомих та непоборних обставин. Саме така ситуація розглядалась у справі «Рябих проти Росії». У цій справі перед судом було поставлене завдання визначити чи здійснювали органи державної влади свої повноваження щодо проведення екстраординарної процедури перегляду судового рішення таким способом, щоб забезпечити справедливість та рівновагу між інтересами особи та потребою підтримання ефективної системи судочинства [6]. Система, яка дозволяє ставити під сумнів остаточні судові рішення без вмотивованих на те підстав у суспільних інтересах і без зазначення строку, не відповідає принципу правової визначеності.
Таким чином, принцип правової визначеності як складовий елемент верховенства права покликаний потребою в стабільному правовому регулюванні. Він також є комплексним і охоплює такі складники: доступність закону, передбачуваність законодавства, стабільність законодавства, правомірні очікування, неможливість зворотної дії законодавства, ніякого покарання без закону, неможливість притягнення до відповідальності і покарання двічі за одне і те ж правопорушення, остаточність судових рішень. 
    
Список використаних джерел:
1. Кравцова Т. Правова визначеність: основні принципи та практика Європейського суду. Протокол: юридичний інтернет-ресурс. 07 липня 2019 р. URL: https://protocol.ua/ua/pravova_viznachenist_osnovni_printsipi_ta_praktika_evropeyskogo_sudu/ (дата звернення 07.12.2020)
2. Матвєєва Ю. І. Поняття та розуміння принципу правової визначеності. Наукові записки НаУКМА. Юридичні науки. 2017. Т. 200. С. 93—97.
3. Загальна теорія права: підручник/ за заг. редакцією М.І. Козюбри. К.: Ваіте, 2016. 392 с.
4. Фулей Т.І. Застосування практики Європейського суду з прав людини при здійсненні правосуддя: Науково-методичний посібник для суддів. 2-ге вид. випр., допов. К., 2015. 208 с. 
5. Матвєєва Ю. І. Статична та динамічна концепції правової визначеності. Наукові записки НаУКМА. Юридичні науки. 2018. Т. 2. С. 34—38.
6. Кравчук В.М. Зміст принципу правової визначеності як необхідної складової верховенства права. Актуальні проблеми правознавства. 2019. Вип.4. С.10—15.
 
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2021
Червень
ПнВтСрЧтПтСбНД
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930    
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2020 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція