... Коментарі вільні, але факти священні (Ч. Скотт) ...

Головне меню

Міжнародна науково-практична конференція 10.12.20 - СЕКЦІЯ №1
Загальновизнано, що права і свободи особистості в державі, її інтереси не повинні протиставлятися правам і свободам інших людей. Разом із тим, «поряд із загальновизнаними правами і свободами людини існують і загальновизнані обмеження більшості з них. Сучасні розвинені суспільства визнають значимість індивідуалізму, який є важливим фактором суспільного розвитку. Однак індивідуалізм не повинен переростати в нехтування інтересами інших людей, їх безпекою. Відповідно, суспільство не може надати людині безмежну свободу, оскільки це призведе до конфліктів індивідуальних інтересів, адже люди, вільно здійснюючи свої права і свободи, взаємодіють один з одним. У процесі цієї взаємодії інтереси, права, дії одних людей можуть вступати в протиріччя з інтересами, правами і вчинками інших. Тому перед кожною державою постає завдання узгодження цих прав, сприяння досягненню компромісів між правами (діями) людей, що не співпадають» [1, с.75].
У зв’язку з цим постає питання у об’єктивно зумовленій потребі визначення меж та їх критеріїв у процесі реалізації особою своїх прав і свобод. Обмеження прав і свобод громадян зв’язують суб’єктів права рамками інтересів суспільства, держави і особи в силу того, що законодавчо визначений перелік обмежень має на меті захист громадянина від свавільного обмеження права з боку держави. Саме тому досягається компроміс між потребами у захисті демократичного суспільства та індивідуальними правами суб’єктів. 
З огляду на вказане К. Єгорова під «обмеженнями прав і свобод людини і громадянина» розуміє «законодавчі вилучення із правового статусу людини і громадянина з метою захисту конституційного ладу, моральності, здоров’я, прав і законних інтересів людини і громадянина, підтримки правопорядку, забезпечення особистої безпеки і зовнішньої безпеки суспільства і держави, створення сприятливих умов для економічної діяльності та охорони усіх форм власності, врахування мінімальних державних стандартів по основним показникам рівня життя» [2, с.12-13]. Водночас постає питання, чи є гранична лінія обмеження прав людини, як її визначити і як не потрапити в диктатуру щодо прав і свобод людини?
Відповідь на задане питання ми знаходимо в дослідженнях А. Умарової, яка формулює поняття «межі обмежень прав» і розуміє під ними «межі допустимості встановлення обмежень, які засновані на принципах необхідності, справедливості, відповідності, законності, рівності прав і свобод» [3, с.40].
В. Човган, виходячи з аналізу існуючих у літературі підходів до визначення дефініції «правове обмеження», вказує на обмеження, які можуть мати правовий і неправовий характер та виділяє такі їх характерні ознаки [4, с.58-59]: «1) звуження обсягу і змісту існуючих прав і свобод людини. Змістовна характеристика цієї ознаки проявляється в тому, що особа внаслідок застосування правових обмежень відчуває зменшення свободи допустимих дій, закріплених у законодавстві; 2) формальна визначеність обмеження, яка полягає у тому, що правові обмеження завжди повинні бути передбачені нормами права» [4, с.71-72]; «3) встановлення обмеження з певними цілями, метою. Однак, цільовий характер обмеження не є його обов'язковою ознакою, а лише умовою його обґрунтованості. Загалом, розуміння цілей як елемента поняття правових обмежень пов'язується з вимогами нормативних актів, які містяться у міжнародних документах, що стосуються прав людини, та Конституціях держав. Наприклад, у Конституції України закріплені такі цілі обмежень окремих прав і свобод як забезпечення інтересів національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для забезпечення інтересів охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей» [4, с.78-78] та ін.; «4) застосування обмеження державою» [4, с.81].
В. Човган наголошує, що для того, щоб обмеження реалізації будь-якого права було правомірним, необхідним є дотримання певних умов, сукупність яких відома під назвою «трискладовий тест». Тобто, «з’ясовуючи, чи було правомірним втручання держави у конкретне право, Європейський суд з прав людини завжди перевіряє дотримання трискладового тесту, який включає в себе наступні умови: по-перше, чи передбачена законом можливість обмеження реалізації права; по-друге, чи є легітимною мета такого обмеження, і, по-третє, чи є таке обмеження необхідним у демократичному суспільстві» [4, с.81-8].
На міжнародному рівні встановлено так звану заборону втручання держави у приватне життя громадян. Зокрема, ч. 2 ст. 8 Конвенції про захист прав і основоположних свобод визначено, що «органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб», а у ч. 1 ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права вказано, що «ніхто не повинен зазнавати свавільного чи незаконного втручання в його особисте і сімейне життя, свавільних чи незаконних посягань на його честь і репутацію»
Отже, саме «необхідність дотримання балансу між правами і свободами особи та інтересами суспільства, держави в цілому, зумовила появу інституту допустимих обмежень державою індивідуальних прав і свобод особи» [5, с. 35].Цей інститут присутній у конституціях (Основних законах) більшості найбільш розвинених держав світу, і як такий, інститут знаходить своє закріплення у нормах міжнародного права. Зокрема, обмеження прав передбачені у ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. [6], які, згідно з її положеннями, необхідні для поваги прав і репутації інших осіб, для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення.
«Проте це не означає, – пише А. Умарова, – що держава є вільною у своїх діях. При введенні обмежень у процесі своєї законодавчої практики не повинно мати місце зловживання правом, тобто коли це право використовується таким чином, що інша особа виявляється позбавленою своїх життєво важливих прав або завдається шкода життєво важливим інтересам держави» [3, с.40].
Водночас науковці, виходячи з аналізу міжнародних правових актів, наголошують, що відповідно до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р., ні за яких обставин не можуть бути обмежені такі права, як право на життя, право не піддаватися жорстокому, нелюдському поводженню, право не піддаватися без вільної згоди медичним або науковим дослідам, право не бути в рабстві і підневільному стані, право не зазнавати позбавлення волі за невиконання будь-якого договірного зобов'язання, право не притягатися до відповідальності за діяння, яке у момент його вчинення не являлося кримінальним правопорушенням, право на визнання правосуб'єктності, свобода думки, совісті і релігії.
Таким чином, відповідно до міжнародних стандартів абсолютні або основні права не підлягають обмеженню. Водночас, «з урахуванням індивідуальних особливостей суспільного і політичного життя суспільства, кожна держава закріплює критерії обмеження прав і свобод людини» [7, с.221-223]. 
З огляду на міжнародні стандарти, держава має розумно використовувати можливість обмежень основних прав і свобод людини, враховуючи також особливості традицій та суспільної моралі конкретної держави. Так, В. Баранов у даному контексті звертає увагу на те, що «норми моралі потребують чіткого формулювання і ствердження їх як обов’язкових для виконання міжнародних стандартів, а також має бути законодавчо сформульовано поняття «загальноприйняті норми моралі» [8]. І не випадково, адже критерій моральності присутній практично в усіх міжнародних актах як такий, що встановлює певну межу у свободі здійснення людиною своїх прав з метою забезпечення та захисту прав і свобод інших осіб.
Отже, виходячи з викладеного вище, можна констатувати наступне:1) існують нормативно-правові обмеження, що передбачені правовими документами на міжнародному та національному рівнях, та обмеження прав людини, що перебувають за межами правового поля і є порушенням їх прав і свобод; 2) правові обмеження представляють собою міжгалузевий інститут права, є комплексом взаємопов’язаних правових норм, які регулюють близькі за змістом однорідні суспільні відносини; 3) під обмеженнями прав і свобод людини і громадянина слід розуміти юридично (законодавчо) встановлені межі (або виняткові умови), яких особи мають дотримуватися у процесі реалізації своїх основоположних прав з метою запобігання порушенням прав і законних інтересів інших осіб та дотримання встановлених нормативно-правових умов, необхідних для забезпечення національної безпеки, громадського порядку, суспільної моралі та ін.
    
Список використаних джерел:
1. Ромашев Ю.С. Ограничение прав и свобод человека в международном праве и новации в российском уголовном законодательстве. Журнал Российского права. № 11. 2013. С. 75—84.
2. Егорова Е.В. Эволюция и современное состояние института ограничений прав и свобод человека и гражданина в России: автореф. …канд. юрид. наук: 12.00.01. Ростов-на-Дону, 2005. 28 с.
3. Умарова А.А. Стандарты ограничений прав и свобод в актах международного права. Пробелы в российском законодательстве. 2011. № 2. С. 40.
4. Човган В.А. Ограничения прав заключенных: правовая природа и обоснование: монография. Харьков: Права людини, 2017. 648 с.
5. Грецова Е.Е. Правомерные ограничения прав и свобод человека в международном праве: дис. ... канд. юрид. наук. Москва, 2009. 172 c.
6. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р.: ратифіковано Указом Президії Верховної Ради УРСР N 2148-VIII (2148-08) від 19.10.73. Офіційний веб-портал Верховної Ради України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_043#Text
7. Краснобаева Л.А., Иванова Ю.И. Пределы и критерии ограничений прав и свобод человека. Конституционные права и свободы: проблемы интерпретации и реализации в национальных правовых системах:  сб. ст. междунар. науч.-практ. конф., Новополоцк, 28–29 окт. 2016 г.:  в 3 т. Полоц. гос. ун-т, Регион. учеб.-науч.-практ. Юрид. 2016. Т. 1. С. 221-225.
8. Баранов В.М. Удовлетворение справедливых требований морали:  как цель ограничения прав и свобод человека. Теория и практика ограничения прав человека по российскому законодательству и международному праву:  Сб-к научных трудов. Ч.1. Изд-во Нижегор. юрид. ин-та МВД РФ, 1998. С. 19-30.
 
 
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2021
Вересень
ПнВтСрЧтПтСбНД
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930   
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2020 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція