... Мудрий все робить з обачністю (Латинське прислів'я) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 08.10.2013 - Секція №1
Масштаб екопроблем, породжених становленням техноцивілізації, засвідчує протирічливість характеру людської творчості, що увійшла всупереч із загальновизнаною метою існування усіх форм біосферного життя, усвідомленою здебільшого екософами, – забезпечення прийнятних умов їх невпинної репродукції. Виявлена останнім часом некерованість людською спільнотою зокрема ситуації в системах ядерної енергетики (Чорнобиль, Фукусіма тощо), харчового забезпечення та медичного захисту населення загострює питання про необхідність здійснення невідкладних заходів щодо відсторонення від важелів влади у більшості країн технократичної еліти й зміни парадигми мислення насамперед науковців, представників управлінського апарату із утилітарно-споживацького на екофільний її формат з метою суворого дотримання вимог міжнародного права у царині екологічної безпеки людства. Спільноту України ці нагальні питання не оминули: модернізація технологічного ресурсу її ядерної енергетики, турбота про створення сприятливих умов для збереження її генофонду вимагають переходу від декларування позиції владних інституцій щодо безпеки в екологічній сфері до здійснення рішучих кроків по шляху їх практичного відтворення. 
Владні інституції країни нарешті вдалися до розв’язання цих питань, адаптуючи у своїй діяльності слушні пропозиції фахівців екологічного права [1-6]. Втім, визнання екософською думкою тупиковості технократичного вектору руху цивілізації знецінене політико-економічним менеджментом України, хоча вже з 60-х рр. ХХ ст. ця проблематика посіла чільне місце у міжнародному науковому дискурсі (В. Гьосле [7], О. Гьофе [8], Г. Йонаса [9], К.М. Маєр-Абіха [10] тощо).
Загострення екологічної кризи у світі спричинило як пожвавлення наукового пошуку щодо шляхів розв’язання проблем, пов’язаних з нею, так й здійняло хвилю громадського руху з проблем охорони природного довкілля. За таких обставин й особливо з огляду на курс керівництва України щодо інтеграції зусиль у цій царині зі світовим загалом постає як нагальне питання дослідження граничних підстав екологічного права, що має засадничий характер для утвердження екофільної стратегії розвитку нашої країни та відповідного його законодавчого забезпечення як умови адекватної викликам часу правозастосовної діяльності. Тому у цій розвідці з’ясуємо ресурс того зрізу екоправового мислення, використання якого б стало у нагоді для творців зазначеної стратегії. Йдеться про осягнення антропологічного зрізу екософії права, що, напевне, сприятиме методологічному зміцненню концепції екософії права, виявляючи її роль у розумінні права як чинника досягнення екосоціальної гармонії.
З давніх часів людина розглядалася як складник цілісної сфери космічного буття, цілком залежний від дії його одвічних законів. Її місце як “дитини природи” означила міфологія, а у релігійних уявленнях вона постає божим створінням, залежним від сумлінного сповідування божих законів. І лише в добу Відродження уявлення про людину починає апелювати до феномену її творчості, що вирізняє її з-поміж живих істот жагою до самореалізації як докорінної риси її перетворювальної природи.
Злет наукової творчості людства не тільки впевнив його у своїй унікальності, але, на жаль, додав самовпевненості у тому, що людина має бути паном природи. Утвердженню такого уявлення посприяла певним чином європейська філософія Нового часу. Це призвело до жорсткого протиставлення людства усьому іншому природному світу, який у свою чергу став розглядатися як невичерпний ресурс для задоволення зростаючих потреб людей. Щоправда не усіх, а тільки тих, які утвердили свою зверхність над “нецивілізованою” периферією світу, до якої ідеологи євроцентризму віднесли народи, що ніби відстали у розвитку від провідних країн світу, а тому, власне ці народи, як і пригноблені прошарки населення будь-яких країн, також отримали статус природного ресурсу, котрий мав експлуатуватися. В цьому сенсі творці техноцивілізації наділили виключно себе правом безмежного природокористування, а інші елементи біосфери визначили безправним об’єктом експлуатації, здійснюваної на свій розсуд.
Особливе значення для подолання цієї світоглядної позиції має концепція позитивного екзистенціалізму Н. Аббаньяно як виток екософії права, оскільки виходить з уявлення про нетотожність та розрізнення феноменів сущого і буття [11, с. 183], в межах якого перше, що ототожнюється зокрема з проблемою існування людини, є невід’ємним складником другого, бо людина як існування є органічною частиною світу як тотальності [12, c. 5]. Саме ця позиція відкриває розуміння подвійної сутності самореалізації людини у природному світі, який вважався за об’єктивний порядок речей, в якому людина взаємодіє з речами безпосередньо і опосередковано за допомогою техніки [12, c. 5]. У той час, коли техніка, на думку Н.Аббаньяно, виконує функцію впливу людини на речі, мистецтво є засобом і повернення її до природи, і “вбудовування” останньої у свою історію, а тому, інтерпретуючи його розуміння значення антропологічного контексту природного буття, знаходимо його саме у вищому – ментальному вимірі її творчості, пов’язаному з благоговійним ставленням до природного середовища, коли людина утверджує свою свободу як екзистенцію, як справжню субстанцію свого існування.
Екософія права як філософське вчення про гармонізацію взаємин між суб’єктами й об’єктами екосфери шляхом екологізації правовідносин, акумулюючи екзистенційну позицію, набуває власного антропологічного контексту, змістом якого є визначення пріоритету прав природи, включаючи й природжені права людини, щодо соціально набутих нею прав природокористування, що передбачає надання самою людиною як суб’єктом зазначених відносин у екосоціосфері відповідної імперативної орієнтації усім своїм діям в усіх сферах життєдіяльності. Це з очевидністю вимагає синтезу нею й тих світоглядних підходів у цій царині, які історично набуті усіма соціокультурами, що значно збагатить її практичну діяльність по розбудові екологічної постіндустріальної цивілізації.
З позицій рефлексії антропологічного контексту екософії права йдеться про можливість у процесі соціокультурного синтезу наділити необхідними особистісними правовими якостями репрезентанта будь-якого етносу. Це твердження, як на нас, корелює із думкою А.А.Козловського, який зауважував: “Право – явище духовного порядку, і саме його духовна природа визначає можливість використання цього соціального феномену як засобу реалізації свободи людини” [13, c. 61]. Зрозуміло, що право, яке є властивістю людської природи, обумовлене таким фундаментальним виявом природного буття, яким наділена людська істота, як приреченість до саморозвитку, виступаючи потенцією її творчої самореалізації. Природа самоорганізована і через зріз людської творчості виявляє свого співтворця, наділяючи його статусом суб’єкта, що користуючись розумом і волею та пізнавши закони природи, спроможний зрозуміти залежність від них, а тому й визначити свою відповідальність за розвиток екосфери.
У цьому сенсі антропне у природі права передує соціальному, бо зумовлене ще досоціальними природними творчими потенціями людини тому, що право як якість закладено в її єстві [11, с. 185]. Фундуючись у свідомості людини, право виникає з її природної потреби у спілкуванні з собі подібними з приводу забезпечення спільними зусиллями певної адаптації у природному середовищі буття шляхом свідомого створення умов для реалізації своїх природних потенцій. Саме цьому антропологічний зріз екософської рефлексії права виявляється через розуміння права як здатності і приреченості людини до свідомої конструктивної взаємодії із суб’єктами й об’єктами природного спільносвіту (термін В. Гьосле і К.М. Маєр-Абіха [7, с. 199-200; 10, с. 9]) та засобу реалізації творчого потенціалу людини [11, с. 186]. 
Дослідження антропологічного контексту екософії права дозволяє виявити певні нюанси правової традиції, що стосується взаємин між людським соціумом і природою у тому чи іншому соціокультурному інваріанті, як ментальну умову екофільної правотворчості, спрямованої на відповідне перетворення не тільки правовідносин між суб’єктами й об’єктами природного спільносвіту, але й суспільної правосвідомості.
Отже, екософія права пропонує вихід з ситуації глобальної екокризи. Вона доводить необхідність об’єднання зусиль усіх, кому небайдуже ані своє буття, ані життя прийдешніх поколінь, вимагаючи на законодавчому рівні, у правозастосуванні триматися принципу домірного використання природних ресурсів для задоволення людських потреб, впроваджувати технології застосування відновлювальних джерел енергозабезпечення як господарської діяльності, так і побуту людей, що виходять з примату посилення ролі соціуму у поновленні втраченого в останні століття балансу соціоприродних сил, необхідного для здійснення повноцінної їх репродукції. Це потребує органічного поєднання принципів екофільності й гуманізму в людській творчості, що надасть ефективності формуванню глобального суспільства сталого розвитку. Здійснення так імперативно орієнтованої екологічної стратегії розвитку людства і відбиває сенс антропологічного контексту екософії права. 
 
Список використаних джерел:
1. Андрейцев В. Тектолого-правові аспекти забезпечення сучасної екологічної політики держави / В. Андрейцев // Право України. – 2011. – № 2. – С. 66-84. 
2. Балюк Г. Проблеми законодавчої регламентації та реалізації в Україні екологічної складової концепції сталого розвитку / Г. Балюк // Право України. –– 2011. – № 2. – С. 85-94.
3. Бобкова А. Щодо правових засад планування екологічного підприємництва / А. Бобкова // Право України. – 2011. – № 2. – С. 124-131.
4. Екосередовище і сучасність. Екологічне законодавство України та його гармонізація з європейським правовим полем: [монографія] в 9 т. / С.І. Дорогунцов, М.А. Хвесик, Л.М.Горбач, П.П. Пастушенко. – К.: Кондор, 2007. – Т. 7. – 611 с.
5. Костицький В. Екологія перехідного періоду: право, держава, економіка (Економіко-правовий механізм охорони навколишнього природного середовища в Україні) / В. Костицький. – К.: ІЗП і ПЗ, 2003. – 772 с.
6. Про основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року : Закон України від 21.12.2010 р. // Відом. Верхов. Ради України. – 2011. – № 26. – Ст. 218.
7. Гьосле В. Практична філософія у сучасному світі / В. Гьосле; [пер. з нім.]. – К.: Лібра, 2003. – 248 с.
8. Гьофе О. Демократія в епоху глобалізації / О. Гьофе; [пер. з нім]. – К.: ППС-2002, 2007. – 436 с.
9. Йонас Г. Принцип відповідальності. У пошуках етики для техногенної цивілізації / Г.Йонас; [пер. з нім.]. – К.: Лібра, 2001. – 400 с.
10. Маєр-Абіх К.М. Повстання на захист природи. Від довкілля до спільносвіту / К.М. Маєр-Абіх; [пер. з нім. А. Єрмоленко]. – К.: Лібра, 2004. – 196 с.
11. Бургарт Т.І. Проблема антропної природи права в позитивному екзистенціалізмі Н.Аббаньяно / Т.І. Бургарт // Пробл. законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я.Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2008. – Вип. 98. – С. 182-188.
12. Долгов К.М. Аббаньяно Никола / К.М. Долгов // Философский словарь / Под ред. И.Т.Фролова. – М.: Республика, 2001. – 719 с.
13. Козловський А.А. Право як пізнання. Вступ до гносеології права / А.А. Козловський. – Чернівці: Рута, 1999. – 295 с. {jcomments on}
 
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2020
Вересень
ПнВтСрЧтПтСбНД
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930    
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2019 року?
 

Наші видання

Збірник матеріалів конференції(17.05.2012 року)
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція