... Сміливі думки відіграють роль передових пішаків в грі, вони гинуть, але забезпечують перемогу (І. Гете) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 08.10.2013 - Секція №1
Сучасні проблеми юриспруденції потребують комплексного вирішення, яке може відбутися не інакше як за результатами глибоких досліджень державно-правових явищ. З-поміж різних аспектів таких досліджень вагоме місце займає історико-правовий аспект, який дозволяє пізнати їх у процесі зародження та розвитку. Правовий звичай, що був первісною формою права та історично передував виникненню перших держав, продовжує викликати жвавий інтерес у дослідників юридичної сфери науки. У зв'язку з цим варто звернути увагу на правові звичаї, що діяли у Стародавньому Вавилоні – одній із найдавніших держав світу.
Більшість дослідників схиляються до думки, що місто Вавилон було засноване у ІІІ тис. до н.е. На цей час у Месопотамії (Межиріччя рік Тігру та Єфрату) вже існували перші міста-держави шумерів і акадців, які постійно вели між собою протистояння за лідерство у цьому регіоні. Час, коли Вавилон настільки зміцнів як політичний і економічний центр, щоб об’єднати навколо себе шумерські й аккадські території, припав на ІІ тис. до н.е. Розквіт Вавилонської держави в Месопотамії відбувся за правління царя Хаммурапі (1792-1750 рр. до н.е.), відомого як великий законодавець. Протягом існування Вавилонської держави вона переживала різні періоди піднесень і занепадів, однак остаточним припиненням її існування прийнято вважати 539 р. до н. е., коли перські війська на чолі з Кіром ІІ підкорили територію Межиріччя та завоювали Вавилон [1, с. 186].
Традиційно для держав Стародавнього світу правовий звичай був основним джерелом права у Вавилоні, проте в цій державі порівняно рано у систему джерел права увійшов нормативно-правовий акт. Найдавнішими нормативно-правовими актами Межиріччя вважаються закони аккадського царя Шульгі (2093-2046 рр. до н.е.). На початку ХХ ст. до н.е. були створені закони Ешнунни, а в другій половині того ж століття – закони царя Ліпіт-Іштара [2, с. 17-18]. Закони царя Хаммурапі були найбільш комплексним законодавчим актом Вавилону та значною мірою базувалися на нормах звичаєвого права. Відтак цю пам'ятку права варто досліджувати в т.ч. у контексті пізнання правових звичаїв Стародавнього Вавилону. Хоча джерел для вивчення цієї наукової проблеми в сьогоденні існує обмаль, деякі з давньовавилонських правових звичаїв можемо розглянути більш детально. Зокрема, проаналізуємо такі правові звичаї Стародавнього Вавилону: таліон, ордалії, свідки договору, шерікту.
Таліон. Цей правовий звичай характерний більшості народів світу на ранніх етапах суспільного розвитку. Він полягав у відплаті правопорушнику за його вчинок рівнозначним (як правило, ідентичним) діянням щодо нього. Так, у Старому Заповіті принцип таліону сформульовано як «око за око; зуб за зуб», тобто якщо хтось комусь вибив око (зуб), то йому слід було вибити око (зуб). Наведений підхід до кримінальної відповідальності відповідав тогочасним уявленням про справедливість [3].
У Вавилоні принцип таліону отримав визнання і в звичаєвому праві, і в законодавстві. Закони Хаммурапі вимагали, щоб будівельник, через вину якого обвалився дім на господаря дому, повинен був померти. Коли будинок обвалювався на сина господаря, то вбивали сина будівельника. Покаранням за зламану кістку був перелом кістки винуватцеві. Однак у Вавилоні таліон діяв тільки у відносинах осіб однакового суспільного стану. Коли ж, наприклад, авілум завдавав тілесного ушкодження мушкену, то лише сплачував штраф. Оскільки раби прирівнювалися до речей, тілесні ушкодження рабів каралися відшкодуванням їх вартості [4, с.53-54].
Ордалії. Хоча ордалії як спосіб вирішення судового спору із залученням волі надприродних сил притаманні більшості народів світу на різних етапах історичного розвитку, саме у Стародавньому Вавилоні маємо можливість хронологічно вперше спостерігати закріплення цього правового звичаю у законодавстві. Діяльність вавилонських судів не була чітко регламентованою законодавством, що надавало їм значну свободу у вирішенні судової справи. Однак у випадку скасування прийнятого ними судового рішення їм загрожував 12-кратний штраф і втрата посади, про що йшлося в ст. 5 законів Хаммурапі [5].
Судді вдавалися до ордалій у випадку неможливості вирішити справу шляхом раціональних засобів. Зокрема, це стосувалося звинувачень у чаклунстві, що передбачала ст. 2 законів Хаммурапі. Згідно її положень обвинуваченого в цьому злочині слід було кинути у річку. Вважалося, що коли він винен, то річка його карала та підсудний тонув. Якщо ж він не тонув, то це доводило його невинуватість. Цікаво, що на відміну від звичаєвого права народів Середньовічної Європи, де винуватим вважався той підсудний, який не тонув, у Вавилоні це було навпаки [2, с. 23]. Про причини такої відмінності вчені висувають різні здогадки, однак питання залишається відкритим.
Свідки договору. Звичаєве право Стародавнього Вавилону встановлювало, що під час укладення договору про розпорядження майном (тваринами, зерном, полем, садами, будинками, рабами тощо) присутність свідків була необхідною. Свідки були єдиним способом довести законність володіння річчю у разі, коли хтось це оспорював. Якщо свідків договору не було, володілець речі, визнавався злодієм і засуджувався до смертної кари. Коли ж у нього були свідки, а в особи, що його звинуватила, їх не було, то цього наклепника карали смертю. При купівлі-продажу речі її передача новому власнику супроводжувалася символічним покладенням ломаки (великої палиці) [6, с. 25]. Отож, засвідчення договору як звичай ділового обороту мав значення не тільки для регулювання цивільно-правових відносин, але й був важливим у відносинах щодо кримінальної відповідальності.
Шерікту. Шлюб у Стародавньому Вавилоні укладався за домовленістю між батьками нареченого та нареченої [7]. Коли донька одружувалася, батько давав їй посаг, який у Вавилоні мав назву «шерікту». Одержавши його, донька втрачала право на спадкування майна батька після його смерті. Хоча шерікту вважалося власністю дружини, ним фактично користувався її чоловік, а після смерті цієї жінки – їх діти. Коли жінка помирала, не народивши дітей, чоловік був зобов’язаним повернути шерікту її батькові, а той у свою чергу повертав чоловікові викупну плату (її чоловік виплачував батькові дружини перед шлюбом). Посаг повертався у користування дружини у випадку смерті чоловіка, а також при розлученні з ініціативи чи вини чоловіка, її безплідності чи хвороби. Чоловік ставав повноправним власником шерікту, якщо причиною розлучення була негідна поведінка його дружини [4, с. 47].
Батько давав доньці шерікту також, коли вона ставала жрицею в храмі під час її посвяти. Геродот розповідав, що перед вступом у шлюб вавилонянки отримували ще один дар – від богині Міліти. Вони йшли в її храм і займалися проституцією. Отриману від клієнта монету вони вважали передшлюбним даром богині, тому вішали її на шию та носили все життя як амулет. Більше того, у деякі періоди вавилонської історії цей звичай був обов’язковою умовою вступу в шлюб [8, с. 77]. Ці аморальні традиції вавилонців можна пояснити тогочасною релігією, коли визнавався культ богинь Міліти й Астарти, який попропагував розпусний спосіб життя.
Таким чином, система права Стародавнього Вавилону формувалася на правовий звичаях, значна частина яких згодом була санкціонована у законодавстві. Не зважаючи на ранній розвиток законодавчої функції вавилонських царів, звичаєве право було домінучим регулятором суспільних відносин протягом усього існування Стародавнього Вавилону. Проаналізовані правові звичаї дозволяють дійти до висновку, що в умовах Межиріччя зароджувалися стандарти правового регулювання, що згодом були притаманними багатьом іншим народам світу. Хоча у давньовавилонському звичаєвому праві відчувався вплив тогочасної релігії, він не був визначальним, а звичаєво-правові норми базувалися на засадах станової справедливості та жорсткої практичності.
 
Список використаних джерел:
1. Крижанівський О.П. Історія Стародавнього Сходу / О.П. Крижанівський. – К.: Либідь, 2009. – 592 c.
2. Макарчук В.С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн / В.С. Макарчук. – К.: Атіка, 2001. – 624 c.
3. Тимофеев А. Талион / А. Тимофеев // Энциклопедический словарь Брокгауза и Эфрона [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://dic.academic.ru/dic.nsf/brokgauz_efron/99198/Талион
4. Тищик Б.Й. Історія держави і права країн Стародавнього світу / Б.Й. Тищик. – Львів: Світ, 2001. – 384 c.
5. Законы вавилонского царя Хаммурапи [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.hist.msu.ru/ER/Etext/hammurap.htm
6. Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн / О.О. Шевченко. – К., 2010. – 296 c.
7. Белявский В.А. Вавилон легендарный и Вавилон исторический / В.А. Белявский [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://gumilevica.kulichki.net/MOB/mob07.htm
8. Довнар-Запольский М.В. Исследования и статьи / М.В. Довнар-Запольський. – Том 1. Этнография и социология, обычное право, статистика, белорусская письменность. – К., 1909. – 487 с. {jcomments on}
 
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2020
Вересень
ПнВтСрЧтПтСбНД
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930    
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2019 року?
 

Наші видання

Збірник матеріалів конференції(17.05.2012 року)
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція