... Сміливі думки відіграють роль передових пішаків в грі, вони гинуть, але забезпечують перемогу (І. Гете) ...
Міжнародна науково-практична конференція 09.06.22 - СЕКЦІЯ №2
За нинішніх умов воєнного стану адміністративно-правовий вплив держави потрібно налаштовувати на збереження галузі легкої промисловості України. Через війну більше половини промислових компаній зруйновано, закрито, можливо частково працюють. 
Одним із провідних та впливових органів державного управління промисловістю є Міністерство економіки України. Відноситься до центрального органу виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Відповідно, зазначене вище міністерство забезпечує нормативно-правовий вплив у визначеній галузі, узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавчих актів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України. 
Чимало підприємств галузі легкої промисловості постраждали внаслідок обстрілів російської армії. Зокрема, компанія Рубіжанської панчішної мануфактури Луганської області, що виробляла шкарпетки та колготки опинилася в зоні бойових дій, на сьогодні знищено швейний цех, склади та частину офісних приміщень, тощо. В таких випадках перевозити виробництво не має сенсу, потрібно його перезапустити. 
Зауважимо, що перед війною в Україні працювало понад півтори тисячі швейних підприємств, значна частина яких розташована у північно-східному регіоні країни, а саме у Сумській, Чернігівській та Харківській областях. Потрібно зауважити що ці регіони потрапили під удар ворога першими. Тотальні руйнування і як наслідок – втрата замовлень та змушене переселення робочої сили. Проте деякі компанії намагалися виїхати на Львівщину. За інформацією з відділу залучення інвестицій Львівської військової адміністрації надійшло близько двох десятків заявок на релокацію від швейних підприємств.
Утім питання не тільки в перевезенні співробітників, гостріше стоять виклики з перевезенням обладнання. Оскільки в країні дефіцит з вантажним транспортом та водіями, наприкінці березня уряд дозволив водіям легкових авто керувати вантажівками. З 22 березня керувати вантажними автомобілями в Україні можна і без набуття відповідної категорії. Про це йдеться у постанові Кабінету міністрів № 348 від 22 березня 2022 року. Уряд вніс зміни до своєї ж постанови № 184 «Деякі питання допуску водіїв до керування транспортними засобами» від 3 березня поточного року [1].
Сьогодні працює державна програма релокації бізнесу, де головним перевізником виступає «Укрзалізниця», за оперативну доставку обладнання до залізниці відповідальною є «Укрпошта». Зауважимо, що даний механізм передбачає компенсацію частини витрат на транспортування. Проте потрібні інвестиції для налаштування нових виробничих потужностей. Так державою планується залучити агентство США з міжнародного розвитку (USAID) [2].
Багато проблем на сьогоднішній день залишаються відкритими, останнім часом постають нові проблеми, які потребують нагального вирішення. Разом з тим, перед Україною виникають нові можливості, вчасно скориставшись якими можна досягти не тільки розвитку промислового комплексу, але й економіки в цілому. 
Водночас ситуація, що склалася потребує державного впливу та державного управління саме зараз. І як відомо з теорії адміністративного права державне управління - це цілеспрямований організаційний та регулюючий вплив держави та стан і розвиток суспільних процесів, свідомість, поведінку та діяльність особи і громадянина з метою досягнення цілей та реалізації функцій держави, відображених у Конституції та законодавчих актах, шляхом запровадження державної політики, виробленої політичною системою та законодавчо закріпленої, через діяльність органів державної влади, наділених необхідними повноваженнями [3].
Безумовно, активна законодавча підтримка може стати дієвим інструментом структурної перебудови та підвищити ефективність і конкурентоспроможність національного виробництва в галузі. Програми і законодавчі акти, що розробляються сьогодні в Україні, мають сприяти розвитку легкої промисловості країни.
Таким чином, адміністративно-правове регулювання галузі легкої промисловості України є комплексною проблемою, тому вирішення її потребує вдосконалення законодавчої бази, чіткого та злагодженого нормативно-правового регулювання, що дозволить належними чином розвиватися та успішно виконувати поставлені державою і народом завдання. 
   
Список використаних джерел:
1. Про внесення зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 03.03.2022 р. № 184. Постанова Кабінету Міністрів України від 22.03.2022 р. № 348. URL: https://www.kmu.gov.ua/npas/pro-vnesennya-zmini-do-postanovi-kabinetu-ministriv-ukrayini-vid-3-bereznya-2022-r-184-348 (дата звернення: 24.05.2022).
2. Програма релокації бізнесу з місць бойових дій до інших регіонів України. URL: https://bizrelocation.com.ua/?gclid=EAIaIQobChMI__nY_tT39wIVa5BoCR08VAUSEAAYAiAAEgI_mPD_BwE. (дата звернення: 24.05.2022).
3. Бандурко О.М.. Адміністративне право України. Загальна частина. Академічний курс: підручник за заг. ред. Xарків. 2011. 584 с.
 
 
Міжнародна науково-практична конференція 09.06.22 - СЕКЦІЯ №1
Постановка проблеми. У світлі останніх подій питання дослідження національно-державницьких ідей провідних українських діячів має велике значення для розкриття ретроспективного ракурсу розвитку поглядів на модель побудови української державності та запозичення досвіду минулого з адаптуванням його під реалії сьогодення. Україна протягом всього часу свого існування виборює собі право на незалежність, свободу, національне самовизначення. Тотальне недопущення Радянським Союзом найменших проявів самостійності та суверенності України, заперечення можливості існування України та визнання її малою росією - молодшим братом, дістало свій прояв в репресіях, усуненні державних діячів, які намагалися вибороти свободу для українського народу, знищенні проявів української державності, повної русифікації та геноциду української нації. 
Дмитро Донцов (1883–1973рр.) зробив неоціненний вклад у розвиток української політичної думки ХХ сторіччя, його національно-державницька ідея значною мірою вплинула на сучасників, висвітлення Д. Донцовим всеохоплюючої ідеї панування духовної, економічної, політичної, державницької національності стало поштовхом у боротьбі за незалежність та самовизначення України.
Стан наукового дослідження теми. Національно-державницькі ідеї Дмитра Донцова досліджували такі науковці, як С. Квіт, В. Сабадуха, В. Колкутіна, Н. Левченко, П. Кононенко, Ф. Брецко, О. Ситник та інші.
Метою публікації є розкриття особливостей української національно-державницької ідеї Дмитра Донцова.
Виклад основного матеріалу. Дмитро Донцов був палким прибічником націоналізму, його ідеї та погляди опиралися на ідеалістичний волюнтаризм, звеличуючи ірраціональну волю та надаючи їй окремого значення у житті нації. Концепція Д. Донцова розглядається дослідниками як особливий різновид радикального націоналізму, якому властиве «захоплення демократичною формою державного устрою» [1, c. 124]. Розкриваючи зміст концепції «чистого націоналізму», Д. Донцов у своїй праці «Націоналізм» від 1926 року розкриває його зміст через «органічність і віру в культурі, власно-владність у державі, провідництво, ієрархію у громаді» [2, c.180]. Д. Донцов відстоював ідею прищеплення у свідомості українського суспільства віри у сили української нації, прагнення до самовизначення, незалежності, усвідомлення національної дії та непереборного прагнення захистити природні права людини. Донцов був поборником демократії, відкидав будь-які форми деспотії [3, c.17]. 
При формуванні своїх поглядів Донцов орієнтувався на Захід, відстоював ідею європеїзації українського народу. Позицію щодо повернення України до Європи найширше висвітлено у праці Д. Донцова «Підстави нашої політики» від 1923 року [4]. Тоді орієнтація на Європу, запозичення досвіду побудови державницького устрою означало для діяча відродження традицій демократії, визнання права та повагу до особистої свободи на відміну від ідей російського деспотизму [5]. Можна говорити, що у 1920-1950-х роках націоналістичний рух того часу повною мірою перебрав на себе «захист національних інтересів бездержавної нації» [6, c. 176]. У цей період можливість будь-якої співпраці з росією та іншими тоталітарними державами була залишена осторонь через їх імперіалістичну політику, що не відповідало інтересам українського народу. С. Квіт, наголошує, що «українському націоналізмові не були притаманні расові теорії, що підкреслювали б «неповноцінність» тих, хто протистояв ідеям державної незалежності України» [6, c. 176].
Виділимо основні відмінності поглядів Д. Донцова на побудову української держави від поглядів попередників та сучасників. Вони полягають у наступному: по-перше, на відміну від більшості представників національної ідеї (зокрема, М. Драгоманова), які відстоювали необхідність будівництва української державності на засадах федерації, Д. Донцов відкидав будь-яку можливість існування України як частини російської федеративної республіки. На його погляд, Україна мала отримати повну відокремленість та незалежність, що на той час було досить радикальною позицією, оскільки влада росії чинила величезний вплив на державний устрій України, повністю його контролювала та підпорядковувала, використовуючи при цьому тоталітарні та деспотичні методи для послаблення української нації. По-друге, на противагу позиціям теоретиків націоналізму того часу, Донцов не визнавав за можливе досягти мети утвердження незалежної української держави, користуючись при цьому методами переговорів, домовленості, компромісів чи еволюції. Він вважав, що досягнути мети можна тільки шляхом національної революції, масштабного повстання, єдиною боротьбою українського народу проти росії. По-третє, на відміну від М. Костомарова, М. Драгоманова, М. Грушевського, які основну ставку робили на розум людини, Донцов ставить на перший план волю, бажання та мотиви, що виступають основною силою людської діяльності [7, c. 26].
Демократія, з точки зору Д. Донцова, – змагання у правовому полі вільних та юридично рівних осіб, проте мова іде не про рівність слабких, що прагнуть принизити сильних до свого щабля, а це рівність сильних, у якій на першому місці стоїть почуття свого права та ідеал свободи. 
На думку Д. Донцова, саме держава є головним механізмом, гарантом свобод особи, існування держави є принципово важливою умовою для здійснення особою своєї свободи, тому у його політичній концепції містяться елементи державницьких складових. Так, ніякі політичні, соціально-економічні та культурні проекти не будуть реалізовані поза межами держави. 
Висновки. Дмитро Донцов є визначною постаттю в історії українського державотворення, його національно-державницька ідея стала поштовхом для розвитку сучасних уявлень про модель існування української держави. Д. Донцов звертав увагу та наділяв особливою важливістю боротьбу за незалежність, свободу українського народу, відстоював ідеї суверенної, незалежної держави України, визначав саму державу як надважливий інституційний механізм для існування української нації, оскільки саме функціонування державних інститутів та норм права є фундаментом для подальшої розбудови різних сфер суспільного життя.
     
Список використаних джерел:
1. Футала В. Відображення історії ОУН 1929—1939 рр. в сучасному українському наративі. Український визвольний рух: наук. зб. Львів, 2014. Збірник 19. С. 121-141. URL: http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/75809 (дата звернення 10.04.2022).
2. Донцов Д. Націоналізм. 1926р, 215с. Підготовлено Дарницькою районною організацією Всеукраїнського об’єднання «Свобода». URL: http://mnk.org.ua/media/filer_public/55/ed/55eda776-6171-4b87-a01f-bc5becfb33dc /dmytro-doncov-nacionalizm.pdf (дата звернення 10.04.2022).
3. Вдовичин І.Я. Політико-правова доктрина Д. Донцова. Політико-правова ідеологія українського національного державотворення: проблеми формування та еволюції (історико-теоретичний вимір): матеріали Третьої Всеукраїнської наукової Інтернет-конференції. Наук. конференції. Вип. 3. ІНПП НУ «Львівська політехніка». Львів: ІНПП НУ «Львівська політехніка», 2014. 117 с. URL: https://lpnu.ua/sites/default/files/2020/pages/483/internet-konf2014vyp3.pdf (дата звернення 10.04.2022).
4. Донцов Д. Підстави нашої політики. Відень: Видавництво Донцових, 1921. 212 с. URL: http://resource.history.org.ua/item/0014456 (дата звернення 10.04.2022).
5. Зайцев О. Український інтеґральний націоналізм (1920–1930-ті роки): Нариси інтелектуальної історії. К.: Критика, 2013. С. 203–222. Розділ книги. Націоналізм Дмитра Донцова як мітологія й «ерзац-релігія». URL: https://uamoderna.com/md/236-236 (дата звернення 10.04.2022).
6. Квіт С. Дмитро Донцов: ідеологічний портрет. Видання друге, виправлене і доповнене. Львів: Галицька видавнича спілка. 2013. 192 с. URL: https://kvit.ukma.edu.ua/wp-content/uploads/2013/10/Dmytro-Dontsov.-Ideological-Portrait3.pdf (дата звернення 10.04.2022).
7. Пержун В. В. Ідеологія «чинного націоналізму» Дмитра Донцова: історія та сучасність. Вісник НТУУ «КПІ». Політологія. Соціологія. Право: збірник наукових праць. 2011. № 1 (9). С. 26–30. URL: https://ela.kpi.ua/handle/ 123456789/4758 (дата звернення 10.04.2022).
 

Last Updated (Wednesday, 25 May 2022 18:38)

 
Міжнародна науково-практична конференція 09.06.22 - СЕКЦІЯ №1
Постановка проблеми. Як свідчить світова історія, конфлікти між людьми, соціальними групами та державами були невід’ємними атрибутами суспільства минулих часів. Як показує наш час, не є винятком і сучасне суспільство. Новітня теорія конфлікту досить часто розглядається, як теоретичний протест проти домінування методологічного підходу у соціології і соціокультурній антропології, котрий полягає в трактуванні суспільства як соціальної системи, яка має свою структуру та механізм структурних елементів.
Особливо актуалізувалося питання війни як соціального явища в теперішній час, тому необхідно посилити дослідження теоретико-правових аспектів цієї проблематики задля усунення та локалізації конфліктних ситуацій. Для визначення сутності війни як соціального конфлікту та розуміння її причинно-наслідкових зв’язків доцільно дослідити поняття, сутність та зміст цього явища.
У всі часи проблеми конфліктів викликали чималий інтерес в учених, філософів та громадських діячів, котрі шукали істину породження воєн, які ламали та ламають чимало людських життів. Найрізноманітніші питання конфліктології висвітлюються в роботах таких вчених, як С. Тюшкевич, В. Потєхін, К.фон Клаузевіц, К. Мурті, С. Алімов, Л. Волошина та ін.
Мета. Дослідження війни як соціального конфлікту та її вплив на суспільство. Для досягнення мети ми ставимо наступні завдання: дослідити походження, поняття та визначення сутності війни як соціального конфлікту; проаналізувати основні особливості війни як соціального конфлікту.
Виклад основного матеріалу. Соціально-політичні проблеми досить часто виникають при соціально-політичних конфліктах. Поняття конфлікт вивчало чимало науковців, тому існує досить багато визначень даного поняття. Слово «конфлікт» має латинське походження (conflictus), і в юридичному словнику за редакцією П. Кудрявцева конфлікт визначається «як зіткнення протилежних інтересів, поглядів, прагнень; розлад, розбіжність, суперечки, які загрожують складнощами». Л. Козер, як один із кращих конфліктологів Заходу вважає, що конфлікт – це «боротьба за цінності та претензії на певний соціальний статус, владу і недостатні для всіх матеріальні та духовні блага; боротьба, що має на меті нейтралізацію конфліктуючих сторін, спричинення збитків супернику або його знищення» [1].
Чинниками, котрі породжують конфлікт є: соціальна нерівність в суспільстві; система поділу влади, соціального престижу, освіти. Різновидом соціального є військовий конфлікт. В соціологічній енциклопедії під терміном «війна» вміщено таку дефініцію: «це спосіб вирішення суспільних протиріч шляхом знищення, геноциду або дезорієнтації супротивника з метою захоплення або перерозподілу його ресурсів». Як соціальне явище війна має дві діалектично пов’язані сторони: соціально-політичну та військово-технічну. «Соціально-політична визначає хто і в ім’я чого веде військові дії. А військово-технічна відображає матеріальні та людські ресурси, котрі використовуються у війні» [2].
При всьому різноманітті теорій походження війни, внутрішній зміст незмінний та залишається боротьбою за зміну та перерозподіл соціальних ролей в ході розвитку суспільства. К.фон Клаузевіц вважає, що війна – це «акт насильства, що має метою змусити супротивника виконати нашу волю» [3]. Завдання полягало саме у знищенні супротивника, як претендента на роль, котру хоче виконувати переможець, змусивши за допомогою збройного протистояння виконувати іншу роль. 
В якості необхідної умови виникнення війни, з точки зору соціології, виступає справедливість, що трактується як неможливість мирного співробітництва суб’єктів соціальних відносин у колишніх ролях. Пройшовши досить тривалий етап розвитку людської цивілізації, війна не змінивши своєї сутності змінила свою форму та метод ведення бойових дій.
Існує досить багато позицій щодо сутності війни. С. Тюшкевич вважає, що сучасна війна – це складне суспільно-політичне явище, особливий стан суспільства та держави. В. Потєхін розглядає війну як «спосіб вирішення суспільних протиріч шляхом знищення, геноциду або дезорієнтації супротивника з метою захоплення та перерозподілу його ресурсів» [4]. Таким чином, війна – це суспільно-політичне явище, яке пов’язане з радикальною зміною характеру відносин між державами та націями і переходом протиборчих сторін від застосування ненасильницьких форм і способів боротьби до прямого застосування зброї для досягнення політичних (та економічних й інших) цілей.
Війна також характеризується рядом особливостей, котрі відрізняють її від інших соціальних конфліктів. Серед них підкреслимо такі:
1. Виключно держава є суб’єктом ведення війни (навіть у громадянській війні одна із сторін є державою), а право оголошувати її має тільки легітимний державний орган. Адже саме держава несе відповідальність за наслідки бойових дій. Ж.-Ж. Руссо в цьому плані ще у 1762 році писав в трактаті «Про суспільний договір»: «Війна – це відношення не між людьми, а між державами, і люди стають ворогами випадково, як представники держави, а не як людські істоти».
2. У міжнародній спільноті склалась традиція зважання на певні умови, за яких війна може бути прийнятою. У Римі такими правовими умовами були: достатньо вагома причина для ведення збройної боротьби, формальне оголошення постанови сенату про початок бойових дій (промульгація), повеління народу. В XVI столітті Себастьян Франк писав про «шість умов», за яких припустима війна. Третя умова з цих шести, на якій акцентуємо з огляду на сучасні події в Україні, вказувала на те, що не можна нападати першим. «Хто перший вдарить, той не правий», – вказував він. У крайньому випадку, війна повинна бути самообороною, а не злодійським починанням легітимного масового вбивства. Буде повчальним і цікавим вказати, що навіть політологічна парадигма ненасильства індійської релігійної думки припускає ведення справедливої війни. Професор К. Мурті з Індії слушно вказує, що у священних текстах буддизму, індуїзму, джайнізму засуджуються агресивні та несправедливі війни, водночас у допустимих оборонних та справедливих війнах ставиться вимога мінімальних жертв, не повинні втрачатися співчуття та любов (каруна та майорі).
3. Неприйнятним соціально-політичним явищем є агресивна війна. Агресією всі види та форми незаконного (з огляду Статуту ООН) застосування збройної сили суб’єкта міжнародного права у відношенні до аналогічного суб’єкта міжнародного права, тобто нападу держави-агресора на державу-жертву агресії.
4. Повертаючись до політико-правового аспекту війни, варто відзначити негативне ставлення громадськості до війни на відміну від сучасного збройного конфлікту. Відомий фахівець у галузі міжнародного права Ханс-Петер Гассер вважає, що війна – це прояв «примітивного брутального насильства» [4].
Висновки. Отже, війна – це суспільно-політичне явище, яке пов’язане з радикальною зміною характеру відносин між державами та націями і переходом протиборчих сторін від застосування ненасильницьких форм і способів боротьби до прямого застосування зброї для досягнення політичних (та економічних й інших) цілей. Як соціальне явище війна має дві діалектично пов’язані сторони: соціально-політичну (хто і в ім’я чого веде військові дії) та військово-технічну (матеріальні та людські ресурси, котрі використовуються у війні). Сутнісними ознаками війни як соціального конфлікту є такі: 1) виключно держава виступає суб’єктом ведення війни; 2) традиція врахування певних умов, за якими війна може бути прийнятною; 3) неприпустимість агресивної війни; 4) негативне ставлення громадськості до війни.
     
Список використаних джерел:
1. Требін М.П. Соціологія війни: український контекст. Вісник ХНУ імені В. Н. Каразіна. Серія «Соціологічні дослідження сучасного суспільства: методологія, теорія, методи». Харків. 2015. № 1148. С. 30-34.
2. Конфліктологія: навч. посіб. А.І. Берлач, В.В. Кондрюкова, В.О. Криволапчук, О.Г. Поліщук; ОДУВС/ вид. 2-ге, доповн. Одеса: ОДУВС, 2010. 162 с.
3. Клаузевиц К.О войне. В 2 т. [Текст] К. Клаузевиц. М.: ООО «Издательство АСТ»; СПб.: Terra Fantastica, 2002.
4. Фурсіна Н.А. Теорія виникнення військових конфліктів, воєн. Економіка та держава. 2018. № 12. С. 81–88. DOI: 10.32702/2306-6806.2018.12.81
 
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2022
July
MoTuWeThFrSaSu
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2020 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція